Навчи її робити це - Малігон Анна - Страница 16

• Предыдущая
• 16/28
• Следующая

– А хочеш, пошукаємо інше місце? Поїдемо до мене, я поставлю машину, і зависнемо десь неподалік. А потім я тебе на таксі посаджу.

– Максиме, не намагайся мене споїти. Сьогодні не той день. Якщо хочеш зробити мені приємне, відвези мене додому. Або хоча б до метро.

– Як скажеш. Але… якби я хотів тебе споїти…

– Ти б відкрив коньяк, що в пакеті на задньому сидінні, так?

– А ти вже й видивилась! Ні, то не для нас. Я ж казав – у мами завтра свято. І ще…

Максим поглянув на Лізу якось особливо ніжно, і вона аж злякалась такої стихійної ніжності. А він був схожим на хлопчика.

– Іще ти так на неї схожа…

– На кого? – округлила очі Ліза, все зрозумівши, але не вірячи почутому.

Він обійняв її й поцілував у губи. Але то був не поцілунок, а швидше, «цьомка» – злегка, як батьки цілують дітей. «Ах ти ж чортів матусин синочок! Де ти взявся на мою і без того хвору голову? Гуляй городами, паскуднику!» Ліза ненавиділа цю категорію чоловіків. Усе життя він буде слухняним зайчиком, слухатиме матусеньку, намагаючись повсякчас їй догодити, бігтиме за першим покликом… Стоп. Тут якраз варто зупинитись. Ліза зловила себе на думці, що зайшла надто далеко у своїх фантазіях. Вона ніколи не буде з жодним із чоловіків – істоти з хтивими очима та жадібними членами не повинні її хвилювати. Як би не заманювали. Чим би не пахли. Тому – швидше зашнурувати душу та йти далі.

Коли вони покидали «Лотос», дівчата-офіціантки люб’язно усміхалися їм, а «лялька» підморгнула Максимові, мабуть, щоб іще раз підкреслити факт свого знайомства з ним. Та Ліза нічого допитуватися не стала. Надворі геть стемніло. Максим таки погодився відвезти Лізу додому. Якось на диво легко погодився… Toyota, здавалось, аж зраділа, відчувши дотик Максимової руки до дверцят.

– Маленька моя, зачекалася! – сказав він ласкаво. – Знаєш, у цієї машини є душа.

– Я вірю! – погодилась Ліза.

Тільки-но вони пристебнули паски, як озвався Максимів айфон. Готична мелодія наростала, і Ліза дедалі більше дивувалась: зовні «сонячний» хлопець таки мав у собі щось темне. Дзвонила не відьма, не упирка і навіть не «готка», а всього-на-всього… мама. Вона просто переслідувала їх того вечора! Хвилювалась, аякже. Але син талановито – за кілька хвилин – зумів її заспокоїти, навіть не збрехавши. Зустрівся з дівчиною, вдома буде невідомо коли. Що значить невідомо? До пункту призначення – максимум 20 хвилин, якщо без заторів. Ну, і назад – хвилин 30. Усе. Що ж тут невідомого? Хіба ще зустрінеться з кимось – тоді інша річ. Ліза знову різко перервала хід думок: «Та припини ж ти врешті! Яка тобі різниця?! Хай зустрічається з ким хоче, аби додому довіз. І тоді нехай забирається до своєї коханої матусеньки, і…» Вони знов мовчали, але вже не так напружено, як дорогою до чайної. Тепер мовчання було більш природним, кожен занурювався у свої думки, наче руками – у безліч дрібних кульок чи кольорових м’ячиків, з надією витягнути потрібний, один. Ліза згадала про Марту. Якось вони сиділи на кухні за кавою, і Марта раптом захотіла курити. Це було дивно, бо раніше вона цього не робила. Вибачилась, вийняла з сумки пачку цигарок і пішла на балкон. Курила довго, а Ліза сиділа шокована й спостерігала за нею крізь скло. Тоді Марта повернулася й тривожно якось повідомила: «Послухай, Лізко. Я скоро зникну – на тиждень, а може, й більше. Треба так. Телефон я вимкну, але ти не хвилюйся. То ненадовго». А потім вона таки зникла. І Ліза вже наступного дня почала хвилюватися. Не тільки через Марту. Раніше вона чудово почувалася на самоті, як змія у своїй норі – прекрасна й незалежна, а тепер не могла навіть заснути, все ходила, по сто разів заварювала чай, прислухалася. Життя поділилося на дві частини: до та після Марти. І те, що було «до», здавалося чужим, далеким. Задушливі напади, випадкові чоловіки, полохливі батьки, вічна бібліотека… Ліза так давно не відвідувала читальну залу, і, певно, хтось інший уже «клепає халтурку» за її улюбленим столиком біля вікна. «Що ти зробила зі мною, Марто! Куди мені рухатися тепер у цьому темному болоті? Навіщо ти мене вилікувала? Повертайся, моя солодка. Убий мене, Марто, убий!»

Максим уточнив адресу. Їхати лишалося недовго. Але весь час світлофори, наче навмисно, показували їм загрозливо-червоні пики.

– Максиме, висади мене десь неподалік, я дійду.

– Не вигадуй, я доставлю тебе хоч на край світу.

Блимнуло зелене світло, вони рушили, але раптом на дорогу вискочив п’яничка. Лізу кинуло в жар. Максим ледве встиг загальмувати. Усе обійшлося. Немов тисячі голок вп’ялися в Лізину шкіру й не відпускали – таке відоме їй відчуття! Господи, хоч би цього разу минулося. Чому вона повірила Марті, випадковій приблуді? Чи радше повірила в себе під чужим впливом, втративши здатність тверезо мислити. Якщо зараз трапиться напад, вона може здохнути прямо тут, у чужій новенькій автівці, на руках у переляканого «маминого синочка». І то буде найогидніша в світі смерть. А їй завжди хотілося померти на вершині. Дізнатись щось незвідане – й піти, навіть не усвідомлюючи, що це вже кінець. Аж тут знову мозок закипів, і, наче з піни, народилася оголена Марта з флогером. «Мовчи, слабкодуха! Перестань до себе прислухатися! Облиш боятися себе! Я тобі не дозволю, чуєш? Не прикидайся хворою!» – і Ліза кинулася, схаменулася. Відчуття було таке, наче в ній усе дзвеніло. Вона подумала, що втрачає глузд.

– Це недобрий знак, Максиме.

– Заспокойся, Лізонько. Усе добре. Ми їдемо, нічого не сталося.

– Майже не сталося. То була людина – розумієш?

– Ну, подумаєш, п’яний мудило вискочив на дорогу. Мало таких шастає хіба? Обійшлося – і то добре.

Ліза відчувала його стан. Він хвилювався не менше, але вперто вдавав байдужість. Чоловік не повинен втрачати рівновагу, авжеж.

…Максим відчинив дверцята і подав Лізі руку. Вона схопила її так, наче топилася й хотіла врятуватися. Вечір пахнув димом і свіжовипраною білизною. Небо було ясним, і зірки мерехтіли, як перед падінням. Максим міцно обхопив Лізу і притиснув до себе. Вона відчувала кожен його гарячий м’яз і не опиралася. Треба було неодмінно щось сказати йому. Треба попрощатися. Але довгий глибокий поцілунок остаточно збив її з пантелику.

Замість того, щоб по-людськи розійтися, вони опинились у квартирі вдвох. Усе відбувалося, ніби в тумані, хоч і починалося по-тверезому. Пізніше Ліза вже не могла детально відтворити події того вечора. Максим допоміг їй одягти червоний шовковий халатик. Він, здається, ходив брати коньяк. А потім у Лізи знайшлося в «недоторканних запасах» віскі. Чи все навпаки… Вона пила відчайдушно і падала в забуття, так наче мстилася світові за нав’язану їй тверезість, за болюче минуле, крихке теперішнє, каламутне майбутнє. Максима хміль не міг так швидко здолати. Але тепер він бачив перед собою прекрасну і глибоко нещасну жінку. Він хвилювався за неї, та не зупиняв. «Ну що ти можеш зі мною зробити? Ну візьми мене або не бери. Тільки вишкрябай зі своїх очей оте ненависне співчуття». Що грало їм тієї фатальної ночі? Дисгармонійний джаз чи надважкий рок? Чи то тільки вчувалася музика, а вони сиділи мовчки, жлуктячи апокаліптичне пійло та споглядаючи темінь. Невже Ліза й насправді грала йому на сякухаті? Вона кілька років не брала флейту до рук, аж раптом відчула, як із її легень струменить дзвінке повітря. Разом із переливами мелодії до Максима приходило усвідомлення того, що ця жінка ніколи йому не належатиме. Вона самородок. Вона не належатиме нікому. А Ліза наче читала його думки. Чи насправді вона тоді розридалась? Отак спонтанно, перед мужчиною… Потім, здається, її поглинула небачена ейфорія. П’яний відчайдушний регіт. Максим намагався посміхатися для годиться і почувався ніяково. «Давай уже, трахай мене, кобель херів! Чи не для того ти сюди приперся? Думаєш, я шукатиму прихисток на твоїх грудях? А дідька!» Чи було між ними щось, окрім надривного тремтіння й балансування на межі зриву? Можливо, й було. Тільки Ліза, навіть до крові роздерши спину, не відчула й на мить того, що підносило її на фантастичні вершини, коли вона робила це з Мартою. Вона взяла важкі запашні помаранчі й хотіла пожонглювати ними, але помаранчі попадали, глухо б’ючись об килим, а вона нахилилася позбирати їх, але не втримала рівновагу і впала, і тоді… Максим не хотів її брати. Певно, вона потягла його на себе, агресивно, з відчаєм, так, як хворий тягне до себе лікаря, усвідомлюючи власну безпорадність перед смертю. Кімната йшла обертом. Власне, Максим не одразу здогадався, яку гру з ним затіяли. А коли зрозумів – зупинятися було пізно. Вона сама себе калічила, та домогтися вершини не могла. Ніби опинилася в пастці й чекала на визволення. Він не міг її звільнити. Уперто робив усе «по-людськи», марно намагаючись бодай трохи задовольнити її. Навіть вибачив їй те, що кілька разів назвала його Артуром. З кожним поштовхом світ холоднішав і обертався дедалі повільніше. Розбита ваза, зруйновані марення. Максим аж потім помітив на своїй шкірі кров і зрозумів, що то – кров Лізи. Мабуть, вона сама себе поранила нігтями. Про те, що вона астматичка, він знав наперед – співробітники постаралися. Точніше, співробітниці. Тому намагався поводитися з нею обережно, що тільки нашкодило. Якби Ліза знала, що її таємницю викрито, – нізащо б не погодилася навіть на поцілунок. Тепер вона сиділа на підвіконні й тремтіла. Глибоко дихала. Відчувала липку рідину на своєму волоссі. Максим вибачився, зібрав з підлоги свій одяг, пішов у душ. «Ми ж навіть не береглися! Куди я вляпалася?» Жорстока тверезість наступала, як ворожі війська, і від того робилося моторошно. Так ось яка вона, Єлизавета Максимівна – вічна каліка, содомітка, неспроможна на нормальні людські стосунки. Вона завжди була такою, тільки тицялася всюди, як сліпе цуценя, сама не відаючи, хто вона і що їй потрібно. Ще тугіше затягнулася мотузка, що зв’язувала їхні з Мартою руки. Крах? Загибель? Або народження. Початок.

• Предыдущая
• 16/28
• Следующая