Живі книги - Іванцова Міла - Страница 35

• Предыдущая
• 35/54
• Следующая

– Ааа… Ну, буває-буває. То вона Амалія? Бач, Уляно, і ім’я чудернацьке, як і вона сама! І навіщо їй манікюр, як вона завжди в рукавичках?

– Ти, доню, підіймайся на п’ятий і праворуч. Он її балкон, незасклений. Вона недавно переїхала. Старі господарі подалися за кордон, продали материну хату. Тих ми добре знали, тридцять років тут живемо, а вона не спілкується ні з ким, сумна ходить, хоч і гарна.

– Так, я теж це помітила. Але хіба можна лізти в душу? Моя справа – нігті, – непідробно зітхнула. – Дякую вам! Побіжу, бо вже час, мабуть, чекає.

– Ой, боюся, не до тебе їй сьогодні! – навздогін промовила одна з бабусь. – Вона сама ледве до хати втрапила. Та йди вже, раз домовлялася.

– Дякую! – помахала Женька рукою з чудернацьким манікюром і легкою ходою рушила до під’їзду.

Аж за дверима, на яких, на щастя, був зламаний кодовий замок, Женька дістала свій мобільний і звітувала Віктору про стан справ.

– Ну, підіймайся. Потім маякнеш мені, як вона.

– Але що ж я їй скажу?!

– Ну, то вигадай щось. Скажи, що почула, як той пан Юрій у кав’ярні розповідав, що з нею трапилося. Хай уже він буде крайнім. Ну, ти там орієнтуйся за ситуацією…

– Угу. Що вже тепер, коли згодилася. Ясен пень, сліпий сам не впорався б! Треба допомогти!

– Женююю… Ставлю коньяк, аби ти тільки більше мене не чмирила!

– Ловлю на слові! – весело відповіла дівчина й натиснула кнопку виклику ліфта.

Уся ця історія видавалася їй геть нереальною: несліпий сліпий, пограбована письменниця – не-письменниця, пильні бабусі біля будинку і її брехня-експромт… День хилився до вечора, і Женька раптом усвідомила, що не обідала, хіба що зжувала мимохідь шоколадний батончик, але збурені емоції приглушили відчуття голоду, дівчина перейнялася несподіваним сюжетом і навіть раптом сама стала персонажем якоїсь дивної історії.

На мить у її голові промайнула думка: «Хоч записуйся у кав’ярні в іншу картотеку та розказуй комусь. Але ж не повірять!»

Напівтемний подряпаний та обпльований ліфт випустив її зі своїх обіймів на п’ятому поверсі. На звичайному поверсі звичайного панельного будинку з пошарпаними стінами, брудними вікнами та різномастими дверима. Вона роздивилася навколо – нічого особливого. Запах вологої штукатурки, змішаний із запашком сміттєпроводу, три килимки біля чотирьох дверей, під стелею навпроти ліфта – помальована лаком для нігтів лампочка (мабуть, щоб не вкрали), недопалки на сходинках, коробка з-під піци на площадці між поверхами, біля неї бляшанка – певне, прихисток якоїсь нічийної тварини.

Женька та всі її приятелі жили в подібних будинках спального району практично все життя. Але уяви ти тут Амалію в халаті, капцях і з відром сміття в руці було неможливо.

Дівчина знизала плечима і зробила крок до дверей праворуч. Прислухалася, але вчула лишень стукіт власного серця. Підняла руку й натиснула кнопку дзвінка.

Якби хтось нормальний побачив цю сцену, йому було б над чим подумати. А якби він ще знав її причини та наслідки…

Дві жінки, одна зовсім юна, а друга майже вдвічі старша, сидять на підлозі біля ліжка обличчям одна до одної. Між ними стоїть коробка з намальованою на ній мускулистою мурахою.

На коробці – недопита пляшка коньяку.

Дві чашки для кави, з яких пили коньяк.

Салатниця з рідиною, покритою піною.

Пляшечки з різнокольоровим і прозорим вмістом.

Блискучі металеві інструменти.

Дві пари жіночих рук, що ніби живуть окремо від тіл.

Десяток рухливих зеброподібних нігтів.

Завмерлі тремтливі нігті, на яких з’являються вітрила та чайки.

Дві пари очей, із яких течуть сльози.

Два голоси, які звучать то одночасно, то по черзі.

І нерухома кішка-сфінкс на ліжку над усім цим дійством.

– Я розумію, але ж не можна так… Усяке в житті трапляється, і не з такого люди виборсуються, а ви…

– Прошу ще раз, не викай мені! Я ж наче не така стара… Хоча… якби народила десь після школи чи на початку інституту, могла б мати таку доньку, як ти…

– Ок, я спробую, треба звикнути. Але ж ви, ой, ти – така пані, а хто я – дворова пацанка…

– Яка я, у біса, пані?… Теж була колись «пацанкою», потім стала пані, а тепер узагалі ніхто й ніщо, не вмію жити, не знаю як, та й не бачу сенсу. От навіщо мені цей манікюр, добра ти дитино?! Щоб я дивилася на ті човни й розуміла, що вони тепер – нездійсненна мрія?

– Мрія померти, хоч би й красиво, то дурня, це не креативно й безглуздо! – промовила Женька, закручуючи пляшечку з лаком. – Ти сама попросила чайок і вітрила, а тепер гризтимешся… Хочеш, змиємо і намалюємо квіти? Чи ноти, я вмію, хочеш?

– Та малюй уже, хай хоч так дивитимуся… Може, з гарними нігтями не страшно й… – Амалія втомлено схлипнула.

– Знову ти про своє?! Ну що з тобою робити?! А знаєш, які небіжчики страшні? А буває, як не одразу знайдуть, – то взагалі… Уяви на хвилинку: красуня з нігтями в чайках, що пролежала в квартирі з тиждень?! У кінці травня! Бєєєєєєє… – Женька скривила пичку, і хоч була «під коньяком», але намагалася уважно контролювати реакції Амалії, бо неабияк була налякана її рішучим небажанням жити, і хто знає, чим би скінчився цей день, якби не вона. Тобто якби не Віктор.

«Ой, лишенько! Він же досі чекає в машині!» – здригнулася дівчина.

І щойно Женька згадала про нього, як задзижчав у кишені мобільний.

– Сорі! – вона вихопила слухавку й кинулася до кухні, перечіпляючись через коробки.

– Ти ще там чи я тебе проґавив?! Ну що? Я ж бо вже годину чекаю!

– Усе під контролем, шеф! – старанно промовила «розвідниця».

– Що?

– Усе під ко… контролем!

– Ви що, п’єте там?!

– Так треба. Це антистрес! І такий собі жіночий брудершафт! Підходьте й ви. Тільки коньяку і так було півпляшки, то лише на денці лишилося. Приходьте зі своїм! – реготнула вона.

– Ні, ви якось без мене… Я ж за кермом, – усміхнувся Віктор і спробував уявити мізансцену, але нічого в нього не вийшло.

– Ну да. Понеділочок у мене ще той! То їзда з…

– Ей-ей! Ти там не теревень зайвого! Скажи, вона там як, у порядку?

– Уже краще. Було гірше. Лікую. Манікюр роблю.

– Який манікюр?!

– Який-який?! З чайками та вітрильниками!

– Жартуєш?

– Та ні. Хрест на пупі! Підіймайтеся, покажемо!

– Женю! Я тебе благаю! Ні слова про мене! Чи ти вже по п’яні проговорилася?!

– Ні! Рот на замку! То ви самі якось виплутуйтеся, раз так вляпалися.

– Сподіваюся, вона тебе не чує?

– Сподіваюся, – луною повторила Женька.

– Чуєш, а про мене мови не було? – обережно закинув Віктор.

– Ні. Наче нам немає інших тем! Усе, кличуть мене. Бувайте!

– То тебе чекати чи як? Ти там надовго засіла?

– Як карта ляже, не знаю. Добре сидимо… Розуміємо одна одну й жаліємо. Як дві лесбійки.

– Ну, ти скажеш! Ні, це повний дурдом… То як вона все ж таки? Переживає? А рука як? Лікоть?

– Який лікоть?! Людина жити не хотіла! Але поки що відклали цю тему, ось промиваю мізки. Знаєте що… Ви б нам дуже прислужилися, якби купили кілька пакетиків кошачого їдла. Чи ліверної ковбаси, а?

– Ти при здоровому глузді?! Хай іще ліверка, коли нічим закушувати, але кошаче їдло – то вже збочення!

– Ні, вони таки ні хріна не розуміють, ці чоловіки. Їдьте додому! – зітхнула Женька й вимкнула слухавку.

Амалія так і сиділа на підлозі, втупивши погляд у блискучі манікюрні інструменти, а кицька лишалася вище, на ліжку, тільки змінила позу. І Женька раптом помітила вишукану гармонію їхніх грацій.

– Це мій хлопець телефонував, – повідомила, не чекаючи запитань.

– Каже, що любить тебе?

– Ні, не казав, – усміхнулася дівчина.

– Казав, що то назавжди?

– Ні.

– Принаймні чесно. Давно спите разом?

– Не спимо.

– Поки що не спите.

– Ну… Кхе…

– Не вір йому. Бо спочатку завжди… а потім…

• Предыдущая
• 35/54
• Следующая