Гра в паралельне читання - Іванцова Міла - Страница 36

• Предыдущая
• 36/45
• Следующая

«Ось воно що! – подумав він. – Її збентежив мій несподіваний інтерес до літератури! Нетипова поведінка! Припустила, що це Тамара включилася в гру?! Ха! Тамара й інтриги? Ні… Вона пряма, проста і конкретна. У неї все написано на лобі. Тома не тримає в собі і не накопичує образ, щоб потім вибухнути на рівному місці. Тому і жити з нею неважко».

Після спогадів про колишнє сьогоднішній сонячний день у зоопарку з малим Юрком, з дружиною, обід не вдома – усе це видалося йому настільки відмінним і протилежним учорашньому на межі з відчаєм, ніби він пультом перемкнув телевізор з одного каналу на другий і втрапив у передачу зовсім іншої тональності. Він іще раз пробігся очима по тексту невеличкого листа від Жанни і спотикнувся об слово ОСТАННЄ.

До листа було прикріплено один додаток, всередині якого ховалося ОСТАННЄ оповідання з тієї таємничої флешки. Останнє з Лілиних оповідань. Коли вона їх писала? Де, за яких обставин і навіщо? Сама собі бавилася чи планувала десь публікувати? І як могло трапитися, що вони за іронією долі втрапили до Жанни, а потім до нього?

Віталій знову замружив очі і підставив обличчя теплим сонячним променям. Він коливався між жаданням проковтнути наступне Лілине оповідання, знову знайти там «учорашній день», який не повернути, роз’ятрити душу – та бажанням залишитися в тій рівновазі, у якій він плив цього суботнього дня, що почався з несподіваного ранкового сексу з дружиною.

Раптом він подумав, що коли Тамара і Юрчик прокинуться, йому вже буде не до читання, навряд чи вийде усамітнитися. Не йти ж із ноутбуком до туалету, як, бувало, колись із газетою? Віталій прислухався і відкрив текстовий документ.

Було боляче ковтати, а обличчя нило, ніби в нього вцілили м’ячем. Євген підняв комір пальта і кутався в кашне, притулившись у напівтемряві до стіни диліжанса та здригаючись на вибоїнах. У своєму нездоровому напівсні він намагався оживити приємні теплі образи, щоби сховатися в них від гуркоту коліс та протягів, які настирливо холодили обличчя.

«Який, до біса, диліжанс?!» – здивовано подумав Віталій, не в змозі асоціювати Лілю і часи такого старовинного транспорту. Й очі його знову заметалися по білій сторінці на моніторі, опускаючись усе нижче текстом.

Раптом серце закалатало швидше, удари його віддалися у скронях, і перед очима Віталія чітко, мов на великому екрані телевізора, поплив надто вже знайомий сюжет.

Та що це?! На кожній сходинці скраю – по каштану. Вздовж обох маршів. Аж до самих її дверей. Останній – на килимку. Він, підіймаючись, зібрав їх усі. Спочатку в жменю, потім у кишеню, тоді в другу… Навіщо? Але ж це вона! Більше нікому. Це ЇХНІ каштани. Берегла всю зиму в плетеному кошичку для цукерок на підвіконні. Непередбачувана жінка! У кращому сенсі цього слова. Навіщо вона розклала їх, як нитку Аріадни, ніби він міг заблукати?! А він навіщо зібрав, навіть не замислюючись? А навіщо взагалі все це, хто знає? А без цього як?

У спальні рипнуло ліжко. Віталій вхопив ноутбук і за мить уже замкнувся з ним у туалеті.

Дзижчить мобільний. Євген навпомацки в темряві дістає з кишені пальта слухавку, екран освітлює його обличчя та трохи коридор. Знову смска.

ЗАЙШОВ? ГРІЙСЯ. ВАННА ГОТОВА. Я ВІДІГНАЛА МАШИНУ В ГАРАЖ, ЗА ДВІ ХВИЛИНИ БУДУ ВДОМА.

Євген підвівся, ввімкнув світло, повільно недовірливо озирнувся, полегшено зітхнув. І в квартирі, і в голові разом посвітлішало. Підняв пальто, повісив його на гачок, дістав із кишень усі каштани, виклав із них коло на підлозі, знайшов під комодом подаруночок, вимкнув світло, став у коло обличчям до дверей, заплющив очі і завмер. Кіт став біля нього.

Тихо. Тільки серце калатає. Його? Кота? Обох?

Дорослий чоловік сорока семи років сидів одягнений на пластмасовій кришці унітаза в тісненькому туалеті, тримав на колінах відкритий ноутбук і дивився на екран, напружено звівши брови.

Останнє оповідання йому знову вибило землю з-під ніг, змішавши у своїй прозорій оболонці, у коктейлі звичайних і буденних слів те, що Віталій свого часу переживав, відчував, бачив, робив, і те, чого зроду не було і не могло бути.

«Яка машина?! Який гараж?!»

Ліля жодного разу за час їхніх стосунків не кермувала. Навіть коли він пропонував їй просто повчитися водіння, проїхатися прямою тихою заміською доріжкою під його наглядом. Ніколи! Хоча справляла враження цілком сучасної емансипованої жінки – знала мови, спілкувалася з іноземцями, володіла комп’ютером. Уже потім Віталій дізнався, як вона з колишнім чоловіком утрапила в аварію, де обоє ледве залишилися живими. Чоловік був за кермом, і, власне, з його вини (обгін на закритому повороті) машина, уникаючи зіткнення з автобусом на зустрічній смузі, вилетіла на узбіччя, перевернулася і вдарилася об дерево. Щастя, що були пристебнуті паски безпеки та понадималися подушки. Щастя, що водій автобуса теж відреагував і ухилився, хоч Лілі ще довго снилися ті фари, які мчали їм назустріч на передвечірній осінній трасі.

Машина не підлягала відновленню. Подружжя доправили «швидкою» до лікарні, чоловік вийшов звідти за добу, виніс із собою синці, подряпини, переляк, новий водійський досвід та почуття провини, а Ліля затрималася надовго зі струсом мозку та переломом правої руки і ключиці. Лікарі «швидкої» казали, що могло бути й гірше, бо машину занесло і стукнуло об дерево саме правим боком, де сиділа вона.

Ліля не любила про це згадувати. Як і взагалі згадувати колишнє. Але Віталій, без тями закоханий у неї, не міг зрозуміти, як, чому, з якої такої дурної причини могла вона розлучитися зі своїм чоловіком. Точніше, як той міг таке допустити? Тим більше, що одного разу Ліля таки відповіла на це коротко і з невеселою посмішкою: «Знайшов кращу».

– Хіба бувають кращі?! – спантеличено спитав тоді Віталій. Але кохана жінка повернулася до нього спиною і знизала плечима.

– Амбітні чоловіки не пробачають жінкам, якщо ті стали свідками їхньої слабкості чи поразки. Або стали втіленням їхнього почуття провини. Простіше почати з чистого аркуша. Тим більше, що «краща» незабаром завагітніла, – Ліля промовила це тихо і безпристрасно, надто безпристрасно, ніби й не про неї йшлося, і знову знизала оголеними плечима.

Віталію стало шкода її, як дитини, він узявся цілувати плече, що так беззахисно ворухнулося в напівтемряві, і волосся, і шию під ним… Говорив якісь прості й натхненні слова, мовляв, вона сама не розуміє, яка вона… І що дурень був її чоловік, але якби не це, вони б могли ніколи не зустрітися і не були б зараз такі щасливі. Віталій помалу виводив її зі спогадів про болюче і запалював своїм вогнем – це йому вдавалося. Так відбувалося не раз, коли вони зустрічалися, хоч і не одразу Ліля впустила його у своє життя, знаючи, що він не вільний. Але згодом піддалася, і мало-помалу розгорілося навзаєм і її багаття, роздмухане Віталієм. Ліля відкрилася йому назустріч у тому безумстві, коли кожен спільний момент щасливив їх обох, але вся ця історія загалом гірчила смаком краденого плоду, невизначеності, відсутності перспектив. Та за мовчазною згодою вони ніколи про це не говорили.

З Жанною було зовсім не так. Вона була геть іншою, інакшою, і зовні, і за віком, і за темпераментом, характером. З Жанною Віталієві було добре. Але йому не зносило дах, він не відчував крил за спиною і нестримної потреби любити, піклуватися, торкатися, зазирати в очі, дослухатися до дихання. Навіть у хвилини найбільшої близькості йому було просто добре. Фізично добре зливатися з молодим пристрасним тілом, хоча не раз він ловив себе на тому, що ніби бачить їхні постільні сцени збоку. А може, то було через дзеркальну шафу навпроти ліжка у Жанниній квартирі?

І ще він не розумів, чому вона інколи плаче після сексу. Уперше Віталій навіть злякався, може, завдав їй болю? Спитав, що трапилося, може, їй було погано? У відповідь із вуст, утиснутих у подушку, прозвучало: «Ні, навпаки».

• Предыдущая
• 36/45
• Следующая