Заплакана Європа - Доляк Наталка - Страница 37

• Предыдущая
• 37/65
• Следующая

– Радійте, браття, ми стали незалежними!

Люся озирнулася, за нею стовбичив заспаний чоловік, долонями тер очі, не розуміючи, чого це Віталій верещить, та й взагалі задля чого він приперся в таку ранню годину аж із «Варсавуорі». Лише прочухавшись, чоловік і дружина усвідомили, що тернополянин трохи «під мухою». «Браття» розгледіли пляшку якогось місцевого питва у нього в руках.

– Браття, та як ви можете спати?! Україна, наша ненька, звільнилася від лап старшого брата.

– Говориш, як письменник чи поет. Що сталося, поясни нормально? – невдоволено бовкнула Люся. – Ну ж бо, проходь. Розповідай!

Жінка запропонувала гостеві сісти. Сама, кутаючись у халат, поставила на плиту чайник.

– То ви нічого не знаєте? – продемонстрував удавану образу. – Та ж оголосили підсумки референдуму… Український народ хоче незалежності. Нас уже визнали канадці, поляки та прибалти.

– Я нічого не тямлю з того, що ти верзеш. Ти п’яний, чи як? – Микола втрачав контроль над власними нервами.

– Я п’яний, брати мої нерозумні, – з усмішкою відповів Віталій і потягся до «братів», аби обняти. Хлопцеві врешті увірвався терпець, він посерйознішав та офіційно повідомив гучним баритоном: – Україна відтепер вільна, – зиркнув на подружжя – від них ніякої реакції. – Роз-жо-вую. Держава така з’явилася… Україна називається.

– А до цього що воно було? Не держава? – Микола знизав плечима.

– Та ви що? – Віталій встав, підняв брови та розставив руки, в одній із яких так і була затиснена пляшка. – Це ж той момент, якого ми усі чекали віками.

– Усе, чого ми чекаємо віками, – рішення щодо нашого статусу, – пробурмотів Коля.

– Тобто тепер Україна не СРСР? – запитала Люся розгублено.

– Отож-бо, отож-бо, сестро! – Віталій відкорковував пляшку.

Люда кинулася по склянки.

– Будьмо, браття-українці! – національно-свідомий молодик патетично підняв келих і залпом влив алкоголь у себе.

Віталій завжди пропагував націоналізм як єдиний можливий для України варіант. Був досить переконливий у своїх промовах. Люсі подобалося ще з Валкеали з ним спілкуватися, а хлопець викладався на всі сто у своїх оповідях, відчуваючи, що знайшов гідну ученицю. «Бодай одну наверну», – думав собі й радів. Віталій цурався свого імені й прізвища – Говорушкін. Як воно сталося, що прихильнику УПА дісталося вороже ймення, історія замовчує, але незначна деталь гальмувала й без того тернистий шлях тернополянина до мети – Канади. Другий рік чекав дозволу виїхати до далеких родичів, які мешкали в Торонто, тому не надто переймався проблемою «дадуть-не дадуть дозвіл у Суомі». Родичі-діаспоряни визнавали Віталія за свого, але були Скоробагатьками, а він – Говорушкін. Якби хлопцеві від батька дісталося прізвище не таке руське, чи що, він би вже давно був у своїй Канаді й лигав кленовий сироп у необмежених кількостях. А так – Говорушкін, прости Господи, що воно за родич корінним українським канадцям. Сам Віталій трохи відсидів у совєтській в’язниці за антирадянські заклики та націоналістичні ідеї. На підтвердження показував купу документів: приписи суду, рішення, протоколи. Мав неабиякі шанси залишитися будь-де, але прагнув до Канади, бо там, на його глибоке переконання, надсильна українська діаспора.

– От, бачте, Канада визнала Україну ще до офіційного оголошення результатів референдуму. Наступного дня, тобто другого грудня, – нервово переповідав. – А їй-бо, браття-українці, повернуся я додому. От завтра візьму та й гайну. Чекав я цього… Щоб говорити усе, що думаю… От прямо на вулиці, вийти у вишиванці й говорити, їй-бо, – промовляв крізь сльози, наче марив.

Говорушкін був надто збентежений подіями, котрі ніяк не запалювали Бабенків. Хоча вони вдавали, що неабияк задоволені, піднімали келихи, але хотіли, щоб Віталій якнайшвидше пішов. Хлопець поніс новину далі по суомських українцях, а наступного дня виконав сп’яну дану обіцянку й рвонув у незалежну свою неньку-Україну, наївно вірячи, що щось може змінитися в тоталітарній державі після вербального проголошення незалежності.

Відтепер біженці російського походження відмежувалися від учорашніх земляків, припускали, причому голосно й по всіх усюдах, що тих чотирьох українців, що залишилися в таборі, стосами почнуть висилати до суверенної-незалежної. Відкрито насміхалися над братами слов’янами. Мовляв, у вас уже немає ніякого тоталітарного режиму, ви вільні, то чого ж сидите тут, притулку просите? Їдьте, підводьте свою Україну з колін, гайда! Фіни щиро вітали українців із визначною подією, розповідали, що вони також колись були під імперіалістичним тиском великої Росії.

Одна сім’я з Ялти поспіхом відхрестилася від свого українства. Щодуху побігли до департаменту й написали заяву, що вони росіяни.

– Нас притискають на вашій Україні, – казали Бабенкам під час посиденьок.

Людочка знала, що вони освоюють та відпрацьовують нову легенду для наступного інтерв’ю.

– Незалежність таки справді стане на заваді, – міркувала Жужа.

– Казатимемо, що не віримо у зміни. А може, тепер гнути лінію, що ми за інтернаціоналізм? Скажемо, що проти такого сепаратизму. Чи на Чорнобиль валити? Тепер про армію не проходить, – Микола вголос перебирав варіанти.

– Давай таки дотримуватися нашої гілки, – Жужа розуміла, що так різко змінювати свідчення буде не на їхню користь.

– Я думаю, коли нам дадуть відмову, будемо пробиратися до Норвегії. А вже там скидатимемо усе на Чорнобиль. Скажемо, дитина хворіє, – доволі спокійно пропонував чоловік.

Аби назбирати якнайбільше грошей, Микола вигадував щораз нові й нові методи та способи заощадження. Якось прибіг додому з сусіднього будинку, де півдня точив ляси, обговорюючи варіанти, вислуховуючи поради та мріючи про нездійсненне.

– Анна навчилася пекти хліб! – заволав із порога. Людочка приклала пальця до губ, попереджаючи, що донька ще не спить, а лише засинає. Микола, заволікши до хати купу снігу, на ходу зняв свої сорок шостого розміру черевики й повторив так само голосно: – Анна-албанка навчилася хліб пекти, – витяг із кишені шматок приплюснутого, ще теплого білого хліба й простяг дружині.

Він мав на увазі саме ту Анну, яка донедавна мешкала з ними під одним дахом. Родина Бабенків уже тиждень самостійно хазяйнувала в будинку номер один. Справа в тому, що протягом спільного проживання албанців неабияк нервувало, що маленька Женя плаче ночами. Вони спочатку вимагали в українців присипляти дочку за допомогою пігулок, тоді влаштовували бойкоти, не спілкуючись із сусідами, що, власне, не дуже турбувало Бабенків. І насамкінець вирішили потай скаржитися на таке неподобство керівництву табору, плекаючи надію, що українців відселять і балканці нарешті заживуть щасливо, як колись. Але з невідомих причин фіни вирішили виперти до іншого помешкання саме невдоволених громадян. У одному з будинків під лісом звільнилася спальня. Тому Анну з родиною терміново відселили до сварливих турків із повнолітнім сином, що хворів на синдром Дауна. Хоч як Анна верещала, а перебиратися довелось. Коли українці залишилися самі, Анна почала вряди-годи навідуватися в гості… щоб поскаржитися на турків та їхнього сина. Люся не надто гостинно приймала колишню сусідку, не хотіла, аби та вважала її подругою. Та тут Микола ставав на заваді, сам ходив до албанців і турків та норовив запросити усіх до себе.

– Я втомилася від гостей, – замість відповіді дорікала чоловікові. – Ти сам весь час десь вештаєшся, і вони ходять, грюкають у двері, верещать тут…

– Я збираю цінну інформацію.

– Краще б пішов навчатись, коли мене не пускаєш, – налила чоловікові полумисок борщу.

– Ти лишень покуштуй хліб, – Коля запхав шматок Люсі до рота.

Жінка розжувала кавалок й відзначила, що хліб дійсно вельми смачний.

– От бачиш. І ми будемо пекти.

– Ти будеш пекти хліб? – здивувалася.

– Я знаю як. Буду тобі казати. А ти міситимеш. Завтра поїду до міста по борошно. Уявляєш, для нього нічого не потрібно. Борошно, трошки солі, вода та дріжджі. От буханець скільки коштує?

• Предыдущая
• 37/65
• Следующая