Заплакана Європа - Доляк Наталка - Страница 34

• Предыдущая
• 34/65
• Следующая

– Чекайте! – відповів офіцер.

– Чого чекати? Ми й так півроку тут сидимо.

– Це ще недовго, – спокійно пояснив чиновник через перекладача. – На цей час у країні занадто багато біженців. Особливо з Радянського Союзу. Тому справи розглядаються дуже повільно. От, бачите, ваші документи до департаменту йшли шість місяців. Отже, можна зробити висновок, що наступного разу вас викличуть не раніше, ніж за рік-півтора.

Людочка й Микола голосно зітхнули в унісон. Офіцер подивився на них, як на дітей.

– Вас перевезуть до табору, де буде інший устрій проживання. Платитимуть прожитковий мінімум у розмірі 600 марок на кожного дорослого члена сім’ї та половину від цього на дитину, – погладив по голівці Женечку, яка весело гугукала, скачучи у мами на руках.

– О! – зрадів Микола. – А коли нас заберуть із Валкеали? – він не звертав уваги на натяк про закінчення інтерв’ю.

– Чекайте, – додав суворо офіцер та чи не силоміць випхав біженця з кабінету.

– Знову чекайте! – скипів чоловік, опинившись за дверима. – Мене це дістало.

– Коля, не накручуй себе.

– Нік! – гавкнув Микола. – Я казав тобі звертатися до мене лише так. Мене звати Нік.

– Добре, Ніку, давай не будемо сперечатися. Якщо вже нам випало чекати, то будемо робити це весело. Ну, навіщо нам, молодим, сумувати?

Коли під’їжджали до табору, Людочка здалеку примітила біля своєї оселі незнайомців, що намагалися відчинити їхні двері.

– Гей! Гей, що ви робите? – закричала жінка й кинулася до бунгало.

Микола побіг за нею.

– Що відбувається? – запитав засапаний Нік у одного з вантажників.

Той вийняв із нагрудної кишені жовтий аркуш, розгорнув його й простягнув українцеві, який швидко пробіг очима написане та радісно повідомив новину дружині.

– Люсіль, нас перевозять до міста Міккелі. Це досить велике містечко, мені Валєра про нього розповідав. Ну, пам’ятаєш, той Валерій, що був тут два тижні тому. Ну, той, що приїжджав у гості до… – махнув рукою, мовляв, не в тім справа. – Міккелі! Це на північ від нас, – побіг до кімнати, вийняв із шафи мапу Фінляндії, що її придбав кілька місяців тому на блошиному ринку, й почав водити по ній пальцем. – Ось! Ось де це Міккелі, поглянь, Люсі.

– А ми що, поїдемо у цьому тарантасі? – здивувалася, вказуючи на сірий вантажний фургон.

Один із фінів зрозумів, що вона має на увазі, й тицьнув пальцем вдалину на мікроавтобус, біля якого юрмилися біженці.

– Боже, потрібно попрощатися з Мар’ют, – згадала Люся.

– Прямо «потрібно», – кепкував Микола.

Людочка підтюпцем гайнула до медпункту.

– Можна, я колись до вас приїду? – запитала Мар’ют.

– Звичайно! – Жужа обійняла фінку. – Ми будемо хрестити дочку. Принаймні збираємося це зробити. Будеш хрещеною мамою? – За півроку Жужа нахапалася англійської, а от оволодіти фінською було не так просто.

Мар’ют виглядала розчуленою і з радістю погодилася на пропозицію, попри те, що була протестанткою.

– Це нічого, що я іншого віросповідання. Нам можна, – заспокоїла Людочку. – Я все влаштую. Дізнаюся, де є церква православна. Тоді дам вам знати.

– Як я тобі вдячна, – швиденько промовила Люся і, щоб не розплакатися, вибігла з медпункту.

До Міккелі двома машинами від’їжджав чималий кагал. На фургон складали пожитки, а до авто запрошували людей. Разом із Бабенками до мікроавтобуса всілися Олег і Вася, Віталій, який увесь час, що вони жили у Валкеалі, так ні з ким не зблизився, двоє африканців, худих і високих, як жердини, і з блискучими очима. Один такий чорний, аж синій, звався Кофі – веселий і кмітливий балакун-сомалієць. Хлопець розповідав, що у нього на голодній батьківщині семеро братів-сестер, а наймолодшому стільки ж, як і Джейн. Ось тільки народився він, той молодший, коли Кофі був далеко від дому.

– Я його не бачив, – говорив, усміхаючись. – Джейн – то мій сестра, – так і казав «мій сестра».

– Що ти з цими чорними спілкуєшся? – дорікав Коля дружині. – Та ще й Джейн до них принаджуєш.

– Ніку, ми такі самі чорні, як і вони. Невже ти не розумієш, не відчуваєш? А Кофі гарний хлопець. Ти знаєш, що його двоє братів померли від голоду?

– Мене це не обходить, – відмахувався Микола й лишався при своїй думці щодо брeхнів (був упевнений) реф’юджі з Африки.

Коли Жужа слухала історії людей із інших країн, а особливо з Чорного континенту, розуміла, що вона, Бабенко Людмила Олегівна, у дівоцтві Жужелиця, її чоловік, Бабенко Микола Васильович, та їхня донька, Бабенко Євгенія Миколаївна, не мають жодного морального права просити притулку, займаючи місця тих, кому він дійсно потрібний. Адже люди, які чесно виборювали право вважатися політичними біженцями, жили раніше в умовах війни чи голоду, відчували постійну загрозу своєму життю чи здоров’ю. А яку реальну загрозу відчували вони, українці, росіяни, естонці, латиші, молдовани? Такі думки дедалі частіше навідувалися до Людочки. Щоправда, жінка ні з ким не могла поділитися переконаннями, що зароджувалися в її свідомості. Уживалася в придуману легенду, обдурюючи людей, що її оточують, – іноземців та одноплемінників, і, врешті-решт, себе, що було найнестерпнішим.

Дорогою до Міккелі в салоні мікроавтобуса кружляли уривки розповідей про табір, до якого везуть біженців. Одні божилися, що чули від друзів та знайомих про прекрасні умови, про невеличкі приватні будиночки на території живописного парку, у яких і поселяють знедолених. У будиночку, мовляв, є все, чого душа забажає, – кухня, вітальня, окрема спальня.

– Ага, ще й прислуга, – кепкувала Люда з тих, хто про таке патякав.

– Я також не вірю, бо мій кузен уже три тижні у Міккелі. Присилав фотки. Звичайний готель, як ото наш. Лише розташований на березі озера. Там спільні кухні й окремі кімнати на трьох із ванною та туалетом, – намагався довести Кофі прихильникам легенди про рай.

– Боже! Нарешті ми самі готуватимемо. Як я хочу чогось такого… Вареників чи борщу, – Микола хитро подивився на дружину.

«Починається!» – невдоволено подумала вона, а вголос енергійно промовила:

– Буде тобі і борщ, і вареники.

– О, борщ! – Кофі почув знайоме слово й, прицмокнувши, повторив його ще раз.

– Борщ – він і в Африці борщ, – пожартувала Люся.

– Не надумай лишень цих до мого борщу запрошувати, – насмішкувато погрозив Микола.

Удав, що жартує, але дружина вловила підтекст.

– Ще не зварився ні твій, ні мій борщ. Може, ніякої кухні там немає. Можливо, ми знову будемо харчуватися, як у Валкеалі.

Ще довго чимала компанія обговорювала перспективи приготування нових страв, проживання у комфортабельних фантастичних помешканнях та найголовніше – отримання дозволів на постійне проживання.

– Якщо за час перегляду моєї справи війна закінчиться, мене відішлють назад, – розповідав Замба з Конго. – А у нас навіть коли мир – різанина не припиняється.

– Страшно? – запитала Жужа, якій хотілося пригорнути хлопця, адже він іще зовсім дитина.

Вони з Кофі однолітки – вісімнадцятирічні. Микола неприховано скептично ставився до них та до їхніх розповідей.

– Та це ж лише легенди, – запевняв дружину. – Такі самі легенди, як і в декого з наших.

– У декого? – перепитувала, посміхаючись, Жужа. – Це ж у кого? Я їх знаю?

– Та тут, здається, лише наша історія правдива, – відповідав і сам щиро вірив у сказане.

– Варсавуорі! – оголосив водій, коли автобус спинився. Оповідка про прекрасні умови в окремих будиночках виявилися дезінформацією, бо, коли делегація валкеалських біженців опинилася в таборі поблизу міста Міккелі, вони побачили перед собою готель, докладно описаний Кофі. У той час, коли усі виходили з мікроавтобуса, до сомалійця підбіг дуже схожий на нього юнак, почав підіймати його, обнімати й плескати по голеному черепу.

– Це мій кузен, – весело повідомив щасливий Кофі, закинув на плече маленьку спортивну торбину й пішов за родичем у нетрі готелю.

Інші подивилися на фіна, який супроводжував їх. Той як міг розповів, що робити, куди йти й чого чекати від життя у таборі з ліричною назвою – «Варсавуорі».

• Предыдущая
• 34/65
• Следующая