Заплакана Європа - Доляк Наталка - Страница 32
- Предыдущая
- 32/65
- Следующая
– Нам обов’язково дадуть право на проживання тут, – без жодних сумнівів заявляв зубний технік у розмовах із Миколою.
Останній слухав, заглядаючи Гриші до рота, й ковтав кожне його слово.
– Чому ви такі впевнені? – звертаючись на «ви», питав Коля.
Той із подивом роздивлявся українця поверх старомодних окулярів, як брата меншого, й, опустивши кутики губ донизу, так, що іспанська борідка виглядала зовсім гострою, виголошував:
– Бо ми євреї!
Люсю вабила інша родина – колоритна сім’я Швендербергів. Володя, голова родини, міг відреставрувати будь-який антикваріат. Удома у нього відбою не було від замовників, іноді дуже високого штибу. На раз-два майстрував столики й кушетки з вензелями у стилі ампір чи рококо. Був не такий розумний, як його земляк, скоріше можна було назвати його дещо придуркуватим, але Людочка любила товстуна за душевну простоту та наївність.
– Мені шістдесят років, – обливаючись реальними сльозами, розповідав Жужі, коли гуляв із нею просікою. – Що я тут робитиму? – Після кожного речення замовкав, обмірковував і вів далі: – Удома я був шанованою людиною… Я мав гроші… – Він міцно стискав зап’ясток Людочки й багатозначно дивився жінці у вічі, натякаючи, що мав неабиякі гроші. – Вона мене сюди затаскала. А тепер каже: «Ти застарий для мене». Уявіть собі, Людочко, що я робитиму тут сам? У мене в Ізраїлі старенька мама… А я – у цій Фінляндії, прости Господи! – благально дивився на Люду, намагаючись отримати бодай якусь пораду.
Люся знала напевно, що його збираються кинути напризволяще. Що буде далі з цим опецькуватим сивим дядечком потім, не мала ніякого уявлення. Володина дружина, Наташа, красуня сорока шести років, мати трьох дочок – сімнадцятирічної Оксани, на два роки молодшої за неї Наталки та дошкільного віку кучерявої Оленки. Дівчата не були схожі ні на матір, ні одна на одну, бо кожна мала власного батька.
– Мужики класні, допоки не народиться дитина, – розповідала Наташа-старша Люсі. – Яким добряком був Наталчин тато, мій другий чоловік. Ангел. Не побоюсь цього слова – Бог. Вірменин. На руках мене носив. Попри рішення батьків, які нізащо не дозволяли йому брати жінку з дитиною, одружився. І що? – Росіянка дивиться впритул на Людочку. – Почав гуляти. А я його під хвіст! – Дала уявного копняка.
– А Оленка – дочка Володі? – питала Люся.
– Ще чого? Зараз! – Ната несамовито сміялася, метеляючи кипою світло-русого волосся неймовірної краси. – Та Вовка мені потрібен був для того, аби виїхати. Ми з ним лише рік як одружені. Я вважаю, це фіктивний шлюб…
– А він знає? – Людочка всміхалася.
Володя-бо щиро кохав дружину й гнав від себе думку, що його використали, як перепустку до заможнішого та спокійнішого життя.
– А знаєш, хто тоді бучу в літаку здійняв? – питає, примруживши блакитне око, Наталка.
– Невже ти? – Людочка попри те, що Наталка майже така за віком, як її мама, звертається до жінки на «ти» на її ж прохання.
– Хто ж іще, дитинко? Хто ж іще! Чого я в тому Ізраїлі не бачила? Жидів? Ой! – затисла рот рукою. – Євреїв? – засміялася та вказала в бік траси. – Дивись, Вовка до фіна чіпляється. Ходімо послухаємо. Інших розваг усе одно немає.
Наталка відкрито насміхалася з чоловіка, з його віку, за-скорузлої мови, ба навіть із ходи.
Володя стояв біля заправки й повторював п’яному в драбадан фінові:
– Я Вольодья, – використовував акцент, думаючи, що так його краще зрозуміють. – Я єсть Воль-йо-дья. Розумійт? Я єсть раша. Раша. Льєнінград. Я Лєнінград.
Фін закочував очі, опускав голову й повільно водив нею із заходу на схід. Володя думав, що той не погоджується, а п’яниця просто шукав місце, де би проблюватися. Володя не полишав бідолашного співрозмовника.
– Я, е-е-е-, у-у-у… – шукав потрібні слова. – Я есть Воль-йо-дья, Вов-ка. Розумієш? Німчура, – побачив дружину, точніше, почув її регіт і відразу вдався до пояснень. – Познайомився ось із фіном… – сором’язливо промовив, тупцюючи на місці. – Він мені дещо розповів, я – йому, – взяв під ліктик норовисту дружину й повів до бунгало.
Людочка, йдучи за ними, побачила й підняла з землі металевий ланцюжок, густо вкритий пилюкою.
– Володю, Наталко! – закричала, наздоганяючи пітерців. – Це ви загубили?
– Ні! – Відмахнувся чоловік спочатку, тоді придивився уважніше й зрадів. – Це золото. Напевно, хтось із відвідувачів кафе загубив. Заховай, буде твій, – передав Люсі в долоню знахідку.
– Продай краще, – втрутилася в розмову Наталка.
– Та кому ж я продам? І за скільки?
– Та хоч би й мені. Задорого. Вовка, купи для мене.
– У тебе є чимало, – буркнув чоловік.
– Хочу ще. Тобі шкода? Скупий. От побачиш, кину тебе, піду від тебе до щедрого. Думаєш, не зможу? – Наталка підморгнула Людочці й, удаючи ображену, подалася до своєї кімнати. Володя почовгав за нею.
За короткий час, що Наталка перебувала у таборі для біженців, вона встигла зробити чимало справ, націлених на влаштування непоганого, на її думку, життя для своїх дітей. Першою сім’ю залишила старша, Оксана, яку мати сватала кожному фінові, що з’являвся у цих місцях. Для здійснення далекосяжних планів матуся просиджувала з дочками у придорожньому кафе мало не цілодобово. Спілкувалася з автомобілістами, у розмові встигала натякнути, що в неї дочка на порі, отримувала від найскромніших представників титульної нації жести на кшталт прокручування пальцем біля скроні, виставляння середнього пальця вгору або просто мовчазної капітуляції. Найрозповсюдженішим був саме німий відступ, під час якого аборигени купували по склянці чаю-кави членкиням дивної компанії й зникали безслідно з їхнього придорожнього життя. Але знайшовся якийсь напівстарець, що погодився. Мовляв, ласий шматочок оця дівчинка.
– Мама домовилася, що ми одружимось, коли мені виповниться вісімнадцять, – з дитячою безпосередністю розповідала Оксана. – А що? Проживу з цим придурком зо два роки. Отримаю фінський паспорт, тоді мені сам чорт не брат. Хоч кого причарую, – складалося враження, що то говорить її мати. – А ще краще, повернуся додому, – огляділася навкруги, чи мама не чує. – Їй-бо повернуся до Пітера… У фірмових шмотках… Буду там розсікати, як краля. Як путана, – додавала із захопленням й пояснювала: – Путани класні. Вони модні, стильні. Їх відразу видно. Усі в хутрах-пєсцах. Фірма!
Дарма Наталка Швендерберг переймалася майбутнім дітей. Усе владналося напрочуд швидко. Усім євреям дали дозвіл на проживання у Фінляндії, не минуло й трьох місяців. Відразу потому жінка покинула Володю. Чоловік, зітхнувши з полегшенням, відмовився від шляхетно наданої можливості мешкати у тритисячному містечку фінської глибинки й відлетів до мами в теплу Хайфу. Уже звідти прислав колишній дружині папери про розлучення, яких вона домагалася. Оксана після запальних дискусій із мамою, які подеколи закінчувалися рукоприкладством, вирішила повернутися до Пітера. Володя дозволив їй жити у своїй трикімнатній квартирі, яку завбачливо не продав. Оксана прихопила з собою знайомого безробітного шведа-алкоголіка й вийшла з-під контролю матері назавжди.
Наталка перекинула свою увагу на іншу дочку, досить вдало випхала її заміж за фінського магната, підробивши доччині документи у такий спосіб, аби вона стала нарешті повнолітньою у свої фактичні п’ятнадцять. Сама також непогано прилаштувалася за спиною американського пенсіонера-ба-гатія, що волів жити у холодній екстремальній Скандинавії.
Григорій-стоматолог отримав престижну роботу в Гельсін-кі, і сім’я повністю інтегрувалася в нове суспільство. Та про це Людочка й Микола довідаються лише згодом, бо їм іще довго доведеться прожити серед цнотливої природи у краї торішнього снігу, непрохідних лісів, які ніколи не вирубуються; маленьких містечок і тріскучих морозів; білявих блакитнооких дітей, яким усе дозволяють; краї побутових п’яниць і непробудних алкоголіків, найвищих податків та найбільшої соціальної захищеності населення; країні лосів, снігових скутерів, полярної ночі; домівці казкового Санта Клауса та реальних сивеньких бабусь і суворих дідусів-бороданів; царині дерев’яних простеньких ззовні й оснащених найсучаснішою технікою всередині саун, що стирчать на берегах нерукотворних крижаних озер; країні, мешканці якої говорять дивною, не схожою ні на яку іншу, пташиною мовою; зрештою, у чудовому краї під смішною, наївною назвою Суомі.
- Предыдущая
- 32/65
- Следующая
