Заплакана Європа - Доляк Наталка - Страница 26

• Предыдущая
• 26/65
• Следующая

Увечері за чашкою запашного зеленого чаю, що його колись принесла Людина мама, Микола з’їв ті банани (Люся відмовилася, сказала – нудить) і взявся обговорювати плани на майбутнє.

– Може, хоч трохи відпочинемо від цього, – запропонувала жінка.

– Та ти що? Усе лише починається. Ось дивися, ми з тобою поїдемо разом. Я з’ясував, що якщо там народжуєш, то громадянство дають гарантовано, – засміявся, легенько поплескуючи дружину по плечу. – І наш синочок не буде знати про цю задрипану країну.

Люда вирішила чекати й дивитися, що з того вийде, пливти за течією, куди винесе, не пручатися.

Бурхлива течія винесла їх майже через півроку під двері того самого Фінського посольства. Різниця з першою спробою була лише в тому, що тепер до будівлі вони мали проходити вдвох. Людочці довелося маскувати свою вагітність, бо вагітні вважалися невиїзними. Після третього місяця не дозволялося покидати Батьківщину. Іноземні посольства неофіційно також дотримувалися цього правила й не поспішали видавати майбутнім мамам візи. Аби жінчин стан не позначився негативно на рішенні про надання візи, подружжя вирішило не ходити до гінекологів, не ставати ні на які обліки. Людочка згадувала, стоячи у черзі під посольством, як Ірина Романівна плакала – благала не ризикувати дитям.

– А якщо в тебе щось піде не так? – стривожено питала.

– Усе буде добре, – заспокоювала неньку Люся, хоча відчувала дискомфорт.

– Ось, дивись, – не вгамовувалася перелякана мама, коли вагітність сягнула п’яти місяців. – У тебе зовсім немає живота. А він повинен бути.

– У мене міцний прес. Я ж спортсменка, – сміялася дочка.

Людочці було важко ходити, двічі на день непритомніла. Звільнилася з роботи. Ніхто, крім батьків, не знав про її дитину. Микола заборонив про це патякати.

– Начхала я на твого Миколу, – виривалася з-під диктату зятя теща. – Правда, Олеже? А ми повідомили усіх родичів, що в нас буде онучка.

– Чи онук, – додавав тато. – Людочко, ну що ви надумали у такому стані мандрувати?

Батьки не були втаємничені у дрібні деталі, не знали, що діти замислили залишитися за кордоном назавжди, вважали, що вони вирішили надолужити згаяну весільну подорож.

Наприкінці березня під посольством не було так холодно, як восени. Цього разу Людочка не скакала, не бігала – безвільно йшла туди, куди вказував Микола.

– Лише не надумай падати, не втрачай свідомість, – благав, тримаючи за талію бліду дружину.

– Не хвилюйся, на свіжому повітрі я можу це гарантувати.

– А всередині? – тривожився.

– Не бійсь, прорвемося! – підбадьорювала чоловіка.

Вони прорвалися, візи їм поштампували відразу, як побачили, що чоловік уже бував у Фінляндії. Подружжя повернулося додому, аби пакуватися, прощатися, з’їжджати з найманої квартири, коротше, відрізати усі швартові, як любив казати колишній моряк, а тепер майбутній батько Микола Бабенко. На все про все їм було відпущено тиждень для остаточного прощання. За цей час жодного разу не звучало питання: «А що далі?» У перших числах квітня молода українська сім’я вирушила у далекі мандри, у незвідане й незнане життя, туди, де, на їхню думку, трава зеленіша.

Валкеала – фінська комуна за тридцять хвилин їзди від містечка Куоволо. Місцина вельми охайна й первісно-дика. Біженський табір складався з завуальованих у лісових насадженнях невеличких бунгало на березі прудкої річечки з дещо схожою на японську назвою – Кімійоккі та триповерхового мотелю, що примостився у тридцяти кроках від швидкісної траси. Поряд із мотелем – автозаправна станція з придорожнім кафе. От і вся Валкеала.

Нових прибульців прийняли на диво гостинно. Тут, на відміну від попередніх біженських пунктів, царювала атмосфера спокою, розміреного, не обтяженого урбаністикою життя. У холі мотелю, оздобленому в сучасному стилі, новеньким вказали на зручні крісла та запропонували подивитися рекламні проспекти, які залишилися з часів, коли ця база приймала туристів, а не біженців. Невдовзі Людочці й Миколі на столик поставили термос і два пластикові келишки, які жінка наповнила запашною кавою.

– Добре! – мовила Жужа, відсьорбуючи напій.

– У вас кава? – почула рідну мову від мовчазного чоловіка, що їхав із ними в бусику. – Бо нам поставили чай, – вказав на іранців за сусіднім журнальним столом. – А мені закортіло кави. Засинаю.

– Звичайно, сідай, друже, – Микола зрадів співвітчизнику. – А ми й не зрозуміли, що ти також із Союзу, – випалив із ентузіазмом.

– То й не дивно, що не зрозуміли, бо я з України, побратиме, – продекламував новий знайомець, налив кави й відійшов до адміністраторської стійки.

Коля почвалав за ним, допиваючи на ходу. Повернувшись до Людочки, виклав стислий переказ:

– Він із Тернополя. Каже, що не розуміє російської, лише українську.

– Дивно! – У Союзі неможливо було жити й не знати офіційної мови. – Це його легенда, – прошепотіла Люся.

Подружжю на вибір дали два номери. Один у мотелі, інший із тих, що заховані в густому чагарнику. Микола схилявся до міського життя, тож вибирав мотель, а Людочці кортіло ближче до природи, тому наполягла на бунгало. Чоловік взявся був сперечатися, але тернополянин Віталій порадив брати житло подалі від, як він висловився, «кодла».

– Тут гуртожиток, а там – воля, земля близенько.

– А чому ти туди не йдеш? – засумнівався Коля в щирості «побратима».

– Бо у мене немає такої чарівної дружини, – Віталій поцілував Люсі ручку, а потім пояснив: – Туди селять лише сімейних. А таких, як я, одинаків, клеять до якихось папуасів. Он, бачиш, уже повистрибували, дивляться, хто приїхав, – вказав на сходи, де стояло з десяток чорношкірих реф’юджі.

Бунгало не розчарувало: невеличке приміщення з двоспальним ліжком, яке займало чи не увесь простір, крісло, телевізор на триногій підставці, вмонтована шафа у вузенькому коридорчику, охайна туалетна кімната з ультрасучасною душовою кабіною, яких Людочці й Миколі ще не доводилося бачити.

Вікно до часу було запнуте важкими темними шторами під колір килима на підлозі. Коли Люся відсунула тканину, їм крізь суцільну скляну стіну відкрився пречудовий краєвид. Через засклені двері можна було вийти на терасу, де стояв столик і два зручні плетені стільці. Українці випхалися на терасу, не випускаючи з рук свого багажу. Усілися й прикипіли поглядами до зеленої безодні незайманих суомських лісів.

– Мені тут подобається, – ніжно сказала Людочка після півгодинного споглядання.

– Навіть боюся щось казати, – Коля згадав, що йому попереднє житло також подобалося, хоча воно не надавалося до порівняння з цим.

– Ось ви де? – Віталій завітав до них у гості. – Оце так! Краса! А я йшов повз, думаю, піду усе роздивлюся. А ви тут…

– Дивися, тут є вихід, – Люда хизувалася помешканням. – Божественно, скажеш ні?! Набагато краще… – мала на увазі, «ніж у мотелі над дорогою».

– Ніж у Швеції, – вставив Микола.

– То ви вже були у Швеції? А я чекаю на дозвіл виїхати до Канади.

Він не оглядаючись пішов галявиною, аж до схилу, тоді східцями вниз до річки. Уже звідти почулася пісня: «Чому я не сокіл» у практично професійному виконанні.

Бабенки з цього дня почали жити на теренах благодатної, екологічно чистої, віддаленої від цивілізації місцевості. Виявилося, що у Валкеалі, окрім біженців, мешкають фіни. Щоправда, недієздатні. У кількох кілометрах від готельного комплексу на захід, у глибині лісових нетрів, жила власним життям божевільня, де тримали особливо буйних фінів – маніяків і збоченців. Дехто з біженців наважувався там підробляти, хоча працювати іноземцям, які очікували на підтвердження свого статусу, суворо заборонялося.

Бабенки-реф’юджі активно знайомилися з братами по нещастю, чи то пак по очікуванню щастя. Найбільше вподобали двадцятисемирічного Олега з Чебоксар та Васю з Кемерово – чоловіка, який активно приховував свій вік. Олег – колишній хокеїст, широкоплечий і вольовий, Вася – фізик-лірик, також плечистий, але худорлявий. Вони вдавали, що косять під гомосексуалістів, але неозброєним оком було видно, що ці двоє справді небайдужі один одному.

• Предыдущая
• 26/65
• Следующая