Заплакана Європа - Доляк Наталка - Страница 13

• Предыдущая
• 13/65
• Следующая

– Якщо спочатку викличуть тебе, то ріж вени відразу. А якщо мене, то коли всі вийдуть.

Людочка мала намір послати чоловіка у місця, куди пристойні люди не ходять, але офіцер поліції став їй на заваді, оголосивши:

– Бабенко… – Жужа обережно тримала в долоні гостре лезо. – Микола.

Жінка залишилася сама. Час для неї потягся киселем, язик набубнявів, кінцівки стали ватяними, у голові не було жодної думки. Дивилася на сіру сталь леза, перечитувала великі літери, які складалися в незрозуміле цієї миті слово «Н И В А». Тоді вайлувато підійшла до вікна й обережно поклала на підвіконня улюблене знаряддя самовбивць.

– Щоб ти здох! – вимовила вголос.

Хотіла ще поміркувати про вчинок чоловіка, але її перебування в цій кімнаті добігло кінця.

– Виходьте, пані! – ласкаво звернувся до неї симпатичний поліцейський.

Микола мало не луснув від злості, коли побачив Жужу, яка вийшла з поліційного відділку неушкодженою. Хлопці вже сиділи у синьому мікроавтобусі з написом «POLIS» і крізь вікна спостерігали, як ведуть Людочку. Микола не сказав ані слова дружині, так само вчинила й вона. Відчувши гнів і розчарування чоловіка, почувалася найбільшою зрадницею на землі.

Естонці, що не мали мовних перепон, спілкувалися з суворими на перший погляд шведськими поліцейськими. Розповідали їм смішні побрехеньки, а ті час від часу посміхалися, намагаючись робити це якомога непомітніше. Людочка, абстрагуючись від думок про нездійснену спробу зрежисованого Миколою самогубства, поринула в мелодику незрозумілої їй мови.

Жужа поставилася з повагою до першої в її житті депортації. «Небагато хто може похвалитися, що його депортували. Буде про що розповісти онукам», – посмакувала припущенням, наче з’їла шоколадну цукерку. І відразу їй відлягло від серця, закортіло, аби хтось пригорнув, розрадив. Тихцем подивилася на чоловіка, який цієї миті здався їй беззахисним і самотнім, хоча всім своїм виглядом намагався випромінювати холод і напругу. Жінка вже й думати забула про нещодавню ненависть до коханого, потяглася до нього, притулилася ледь-ледь, ніби боялася сполохати, поцілувала в неголену щоку й тихенько-тихенько промовила:

– Не сумуй, – хоча знала, що він не сумує, а гнівається. – Я з тобою.

– Це добре, – зітхнув, як дитина після довготривалого плачу, вслухаючись у теревені естонців.

Їх підвезли впритул до літака. Машина загальмувала біля трапу, на останній сходинці якого, просто біля дверей лайнера, юрмилися стюардеси, заглядаючи з-за плечей одна одній, аби побачити диво дивне – живих біженців.

– О, які курочки! – прицмокнув Рандо, користуючись зрозумілою для українців мовою, й одразу потім продовжив естонською.

Вірогідно, охарактеризував стюардес якнайкраще, бо поліціанти перезирнулися й один, закопиливши губу, протягнув: «О-ля-ля!» Група ланцюжком посунула вгору. Першим підіймався поліцейський, за ним – пара Рандо-Петя, потім ще один поліцейський, далі – Людочка з Миколою. Ззаду йшов третій, із грубою червоною текою. Охоронці, озброєні пістолетами у гарних блискучих кобурах. Перший перевірив, чи нема в салоні сторонніх речей і людей.

– Бояться терористів, – посміхнувся Петя.

– Шукають спільників, – додав Рандо й гукнув щось шведу, який саме заглядав під сидіння.

Той глипнув на хлопця, вишкірив зуби в широкій усмішці й пробелькотів відповідь, яка залишилася для українців таємницею.

Біженців провели у самий хвіст літака й усадовили по двоє на останніх рядах. Поліцейські сіли попереду них, щоб у разі непередбачуваних дій депортованих вчасно й оперативно зреагувати.

– Зараз оголосять посадку, – повідомив етнічний грек.

Йому було до вподоби показувати обізнаність і досвідченість. Жужа дивувалася всьому, що він казав. Це підбадьорювало Петю викладати щораз нові карти перед дилетантами у біженських справах.

Під час польоту поліцейські пригощали депортованих солоними горішками, цукерками та напоями, які брали з рук шведських стюардес. Людочку безперестанно мутило й політ минув для неї наче уві сні, хоча добре пам’ятала, що й хвилини не спала. Чула сміх і бубоніння талліннців, які перемовлялися з супроводжувачами. Подеколи Піотрас встигав перекласти зміст розмов російською. Регочучи, повідомив, що шведи фінів величають лосями. Людочка не надто зрозуміла, в чому криється гумор.

У Гельсінкі депортованих висаджували згідно з правилами безпеки. Біженцям дозволили торкнутися землі лише після того, як літак звільнився від законослухняних пасажирів. Шведські поліцейські в синіх уніформах передали теку та людей у кількості чотирьох осіб фіну в зеленкуватому костюмі. Як тільки шведи пішли, зодягнений у хакі щось буркнув собі під ніс. «Що?» – запитала Людочка Петю самим лише поглядом.

– Каже, що шведи – лосі, – прошепотів Рандо.

Реф’юджі пирснули й, стримуючи сміх, уважно подивилися на фіна. Довготелесий чоловік в окулярах із круглими скельцями вирішив, що іноземці нервують, тому великодушно дозволив висміятися вдосталь, підбадьорюючи новоприбулих диригентськими жестами. Після заповнення нескінченної кількості формулярів четвірку супроводили до мікроавтобуса, який помчав біженців до чергового притулку.

Брунатна багатоповерхівка на околиці фінської столиці нагадувала найрозповсюдженіші взірці бетонного радянського архітектурного мистецтва. Усі дев’ять панельних поверхів архаїчної висотки вщент заполонили люди різних національностей, мастей і віросповідань – біженці. Аби не досить сумнівна публіка, притулок був би подібний на дешевий готель. Як у будь-якому готелі, біля входу, за дерев’яною перетинкою, вартував адміністратор. Він без особливих емоційних сплесків видав подружжю Бабенків ключі з написаним на брелокові номером. Знесилені фізично й морально, переселенці піднялися на шостий поверх. Коля з острахом взявся за ручку дверей. Боявся, що вони знов потраплять до задушливої темної кімнатки без вікон. Побоювання виявилися марними – двадцять квадратів яскраво освітлювалися, були вмебльовані м’яким, майже новим диваном, який до того ж розкладався; невеликим, доволі вишуканим журнальним столиком і буржуазним торшером, який робив готельний номер по-домашньому затишним.

– Боже! – закричала Людочка, кинувшись на шию чоловікові. – Тут є душ!

– Непогано! – промовив Коля та, відсторонивши екзальтовану дружину, вклався на диван. – Я б чогось похрумав.

«Ми також голодні!» – думала вагітна за себе й за дитину. «Чому він не турбується про мене, адже я ношу його маля? Його дитина хоче їсти, а він говорить і думає лише про себе», – подумки скаржилася, стоячи у душі під приємними теплими струмочками. На піку насолоди відчула неприродну втому, від якої затрусилися коліна. Не могла дихнути через спазм у животі – дитина знову виструнчилася, розтягаючи материнське тіло врізнобіч.

– Зараз, зараз, поїмо щось… – спазматично видихаючи, прошепотіла Жужа та навприсядки видряпалася з туалетної кімнати.

Чоловік не реагував на зовнішні подразники, безтурботно спав чи вдавав, що спочиває, вкрившись із головою м’якою смугастою ковдрою.

– Колю, Коль! – Люся намагалася розбудити його. – Я не можу, – тихо сказала і так само тихо заскиглила, до болю кусаючи губи. – Я хочу їсти, – ще тихіше, вкладаючись на підлогу, аби розслабити м’язи живота. – Він хоче їсти, – зовсім нечутно додала, коли малюк заборсався, вимагаючи поживи.

«Треба чогось випити, може, стане краще, – зиркнула на валізу й перевела погляд на канапу, де спочивав чоловік. – Головне не розбудити, бо не дозволить».

Люся, трохи відлежавшись і впоравшись із нападом, пересилюючи біль і втому, підвелася, вдяглася, потай витягла з багажу пляшку шампанського та вийшла з кімнати. Вона повільно побрела темним коридором-стометрівкою.

Що далі просувалася, то явніше нанюхувала неповторний запах свіжого варива. Дійшовши до єдиного освітленого острівця, яким виявилася загальна кухня, мало не підскочила від радості. У зачовганій цитаделі гурманів-любителів якийсь бовдур залишив без нагляду чималий казан. Булькання звабливо манило до себе голодну істоту. Жужа підійшла ближче, несвідомо облизнулася і… розгублено озирнулася. Діяти потрібно було швидко, а страва була гаряча, можливо, ще й не доведена до готовності, але то дрібниці. Головна перепона – Людочці не було в що й чим нагребти. Лихо, та й годі! Повертатися до кімнати не було сенсу, там все одно не існувало знаряддя, схожого на ложку. Вирішила акуратно відбити горлечко пляшки, зробивши з неї бодай якусь тару. Гарячково міркувала, об що краще грюкнути, щоб не рознести пляшку вщент. Кинула погляд у бік виходу й здригнулася від несподіванки, аж кліпнула очима. У дверях стовбичила здоровенна жінка жебрацької зовнішності: чорноока, з розкуйовдженим блискучим волоссям кольору воронячого крила. Упіймавши погляд Люсі, простягла масну руку до пляшки, тицьнула себе в груди, потерла пальцями – жест, який мав означати «мані». Отже, вона пропонувала Людочці гроші за шампанське. «Зрозуміло», – в українці прокинулися печерні інстинкти, які підштовхнули вказати пальцем на баняк, тоді підняти пляшку й, плямкаючи ротом, додати для більшого розуміння «ням-ням». Циганка, ні сіло ні впало, голосно заверещала, вигукуючи кудись у коридор імена:

• Предыдущая
• 13/65
• Следующая