Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 25

• Предыдущая
• 25/154
• Следующая

Навіть з листів, що одержуємо ми, навіть з тих звісток про таємні студентські товариства, луна про які долітає до нас, я певен — у нас єдиний шлях боротьби. Але потрібне розуміння, повага до кожного народу — оце запорука волі, прогресу.

Одна справа читати і зовсім інше — чути з уст живої людини і чути, як близько бере вона до серця справи рідної України. У Марії одразу виникає рішення. Вона повинна бути не просто однодумцем, не просто захопленою шанувальницею, ні, вона хоче бути помічницею, вона сама повинна щось робити — налагоджувати зв'язки, передачу «Колокола», усіх видань «Вольной русской типографии» додому, на Україну і навпаки — матеріалів звідти. Вона мусить розпитати, як приїде, Дорошенка, його друзів — адже вони їй довіряють, — що тепер з тими таємними студентськими товариствами в Харкові і Києві, вона переконана, що Дорошенко зв'язаний, зв'язаний з ними, адже надіслав їй Дорошенко дописи про чернігівські події для передачі Герцену. І хай це буде не епізодично, а постійно, її обов'язком. Хіба вона не бачитиметься ще з Герценом і Огарьовим? Навіть коли тепер на зиму повернеться, хіба не приїде знову? А Опанасові і не казатиме, хоч він і дивиться зараз з побожністю на Герцена, але ж він далеко не тих радикальних поглядів, що примушують зв'язатися з діяльними революціонерами, з таємними гуртками. Він безперечно чесна і благородна людина, але він покладає надії лише на освіту, розвиток національної свідомості, ні, він не кулішівських поглядів на своєрідність, винятковість розвитку української культури, в нім вона не помічала ніколи й ворожнечі до росіян, але він обмежує свою діяльність і жтереси лише українською народною творчістю.

Три дні, які провели в Лондоні, були, звичайно, наповнені Герценом. Він приймав їх, наче відповідав за всю їхню поїздку. Другого дня, як і вирішив, обідали всі в ресторані, і Олександр Іванович як гостинний хлібосольний господар турбувався, щоб був знаменитий черепаховий суп і печеня з оленини. Чи подобається їм все, витримане на англійський смак?

— Але зауважте, Олександр Іванович не може без шампанського. Це вже цілком по-російськи! — іронічно мовила Наталя Олексіївна.

— Як я без каші почуваю щось не те, — миролюбиво хотів загладити її тон Микола Платонович.

— Ну, ти й від шампанського ніколи не відмовляєшся, — обрізала Наталя Олексіївна.

— Благородне шампанське не залишає гірких докорів на ранок, — пожартував Герцен. Наталя Олексіївна лише красномовно глянула на нього.

Марія з нею і двома словами не перекинулась — просто зовсім неможливо було знайти якийсь підхід, тому й особливого бажання не виникало.

А з Герценом і Огарьовим не могла наговоритися. Вони обидва були чудовими гідами в Британському музеї. А по всьому Лондону, починаючи від зовнішнього огляду палаців і кінчаючи трущобами, водив один Герцен. І вони були тільки вдвох. Маруся була рада, що нарешті сам на сам зможе розповісти і про немирівських друзів, про те, як вона хоче по-справжньому допомогти, і головне — про Тараса Григоровича Шевченка. Саме про нього їй чомусь хотілося розповісти Герцену наодинці, не підбираючи слів, не соромлячись своїх почуттів. Вона знала: Герцен одразу все відчує і зрозуміє, що то за людина.

І справді, вона хоч тихо, зовні стримано, але з таким внутрішнім запалом розповідала Олександру Івановичу про свого названого батька, який десять років страшної миколаївської солдатчини переніс у далекій пустині, в засланні, але повернувся звідти ще міцнішим, ще більшим ворогом царя, панів, усякого насильства.

— Він показував мені ваш портрет. На зворотному шляху з заслання, в Нижньому Новгороді, Тарас Григорович перемалював його, і знаєте, він казав, що поцілував його з благоговінням.

Герцен з пильною увагою, зворушено слухав Марію.

— Коли б він міг вас побачити! Та де там! От тільки тепереньки з великими труднощами йому дозволити поїхати на Україну, побачитись з рідними сестрами й братами. А вони й досі кріпаки. Він просив мене вітати вас від нього, кланятися вам. Він мріє надіслати вам свій «Кобзар», це так його книга віршів зветься і так його самого звуть на Україні — Кобзарем!

— Кобзарем, — повторив Герцен. — Я чекатиму його книги...

— Нічиє слово не править для мене так багато, як його, — казала з захопленням Марія. — І от які у вас одні думки, ті ж самісінькі міркування — про спільний шлях боротьби народів, поневолених Російською імперією, про федералізм і єднання. Я недовго була в Петербурзі, але Шевченко, Тарас Григорович, встиг познайомити мене з своїми «соізгнанниками», з Сераковським, поетом Совою-Желіговським...

— Аз Чернишевським ви знайомі?

— Ні, на жаль, ні. Ні з Чернишевським, ні з Добролюбовим я не встигла познайомитись, хоча їх дуже любить Тарас Григорович. Просто не встигла, якось не вийшло, а дуже хотіла, це ж справжні проводирі зараз, керівники «Современника»! Вона забула про ті рядки в листі Герцена до Рейхель і зараз наче просила пробачення, що не встигла познайомитись, і, захоплена розмовою, не помітила, як на мить начебто затьмарились чимось очі Герцена.

* * *

Є друзі й друзі... Друзі минулого. Друзі сучасного. Друзі майбутнього. Дуже рідко, коли це поєднується — то вже розкішне багатство. Але й старі друзі теж не проста річ.

Це літо, лондонське літо 1859 року, було насичене для Герцена зустрічами. Та й увесь рік.

Записки декабриста Пущина, які прочитав і видав Герцен у своїй «Вольной русской типографии», теж були «зустріччю», хоча й не побачив Герцен на власні очі цього друга Пушкіна, сподвижника страчених Рилєєва, Бестужева, засланих на каторгу Волконського, Якушкіна, Луніна. В пам'ять цієї великої когорти Герцен і Огарьов хлопчиками присягнулись на Воробйових горах нести далі їхній прапор і віддати життя за свободу народу.

Читання цих записок, написаних з дивовижною юнацькою свіжістю і бадьорістю, видання їх було ніби розмовою, потиском руки, що не ослабла від кайданів і каторги. Безмежно сумно, печальним реквіємом прозвучало в «Колоколе» трохи згодом повідомлення про смерть старого декабриста.

У 1859 році йшли листи звідусюди, приїздили люди. Одні, справді, просто побачити, інші «за ділом» — порадитися, налагодити зв'язки, розповісти.

Отак приїхав студент Харківського університету Богомолов і розповів про студентське таємне товариство на Україні. Про це товариство писав і інший студент з Гейдельберга — українець Мазуренко. Олександр Іванович радів за Україну, за свідому діяльну молодь, хотілося знати й про інші університети. Зв'язки налагоджувалися поволі, хлопці діяли дуже конспіративне. Це, звичайно, добре... Може, коли Марія Олександрівна поїде додому, їй легше буде, ніж будь-кому, обережно зв'язатися з ними. Мимоволі думка Герцена поверталась до неї. Тургенев не помилився, навпаки, він настільки зачарований нею, що, здається, не побачив її стремління до діяльності не лише літературної.

Близький і далекий Тургенев. Близький не лише спогадами молодих років. Близький справжнім почуттям любові до батьківщини, що проглядає в кожному творі, в кожному рядку. Живе більшість часу у Франції, а пише тільки про рідне.

Далекий — спокійним своїм лібералізмом. Та хіба його «Записки охотника» не варті сотні прокламацій та революційних статей? А лист за Огризка? У Тургенева є високе благородство, і, звичайно, він зараз найвидатніший письменник у Росії, хоча не все, ні, не все з його творів подобається Герцену. Приїзд його, що не кажи, завжди — «сімейне свято».

Потім цим літом трапилась, як назвав Герцен, — «липнева революція» Приїхав професор Кавелін. Колишній закоханий у Герцена Костя Кавелін. Вони були дуже дружні у сорокові роки! Не бачились дванадцять років. За цей час Костин лібералізм відкочувався все далі праворуч, і боявся Герцен, що навіть не буде він, Кавелін, десь посередині або навіть осторонь, а може скотитися до ворогів. Після від'їзду Кавеліна Герцен з глибоким болем сказав Огарьову:

— Такі теоретичні суперечки вже не суперечки, а цілковитий розрив. У глибині, всередині безмежне почуття смутку, але виступати можна лише зі словами ненависті.

• Предыдущая
• 25/154
• Следующая