Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 51
- Предыдущая
- 51/59
- Следующая
— І чим ти пояснюєш таку помилку?
— З поверхні планети йшли сильні радіоперешкоди, їх зафіксували наші локатори, хвилі були дуже низьких частот дивної модуляції.
— Яке ж їхнє джерело?
— Сама планета, її природній акустичний фон, тому сканер і подав викривлену картину.
— Отже, хтось з персоналу станції або групи підтримки може бути ще живий?
— Виходить , що так.
— Тоді потрібно забиратися звідси, тут надто небезпечно.
— Ми маємо зброю, у нас все запрограмовано.
— Разом зі сканером, яке подає неправдиве зображення. Ми програємо на цій планеті. Краще подай сигнальну ракету, нехай повертаються військові.
У похмуре післядощове небо полетіла червона ракета, зробивши в небі кілька кіл, вона зникла в берегових хвилях. Хвилини пробігали одна за одною, не поспішаючи, щоразу повільніше. Сивий блукав поглядом по чорних екранах моніторів біосонарів, шукаючи в них хоч якесь зображення. Залишилось вісім хвилин до запуску двигунів, і майор Шерлі із своїми солдатами ще мають час повернутись на корабель. Простежити біосонарами їхнє місцезнаходження неможливо, бо система датчиків безпричинно відмовилась працювати.
Він випадково подивився в ілюмінатор і побачив пляж, пісок, хвилі, здивувавшись наявності в настільки жахливому місці настільки звичайних речей. На піску лежить якась істота. Сивий встав з крісла і вийшов з кабіни. Капітан в цей час втупився в монітор, нервово стукаючи пальцями по клавішах, і не помітив, що штурман зник. Той йшов по піску до неї, посміхаючись, наче маленька дитина, яка побачила незнайомого гарненького песика. Нарешті зупинився перед нею, розглядаючи: невисока, худенька, маленькі груди, драбинка ребер, вперті кучері — дівчинка років чотирнадцяти лежить, згорнувшись калачиком. Її обличчя майже не видно, чола торкаються коліна, тонкі руки притискають ноги до живота, блідо-золотиста шкіра обліплена суцільним шаром піщинок.
— Хто ти? — штурман став біля неї на коліна. — Здається, я десь тебе бачив. Де саме?
З трапу на пляж зістрибнув Дженікер, його нижня щелепа тряслась в такт з дулом "Берти 147". Сивий крикнув йому:
— Я впізнав її! Це ж Даяна Селвінг. — його посмішка стала ще ширша. — Вона жива, спить.
— Відійди від неї. — капітан націлив пістолет на лінію хребта між тоненькими лопатками. — Відійди.
Даяна почала поволі розпростовуватись і піщинки по одній злітали з її шкіри. Сивий заворожено спостерігав за рухом цих плечей, колін, спини, немов за великим таїнством небаченого чаклунства, а вона враз викинула руку вперед — зблиснув скальпель і ввійшов у живіт штурмана, наче в масло. Капітан натиснув на гашетку, і ліва рука Даяни безвольно повисла вздовж тулуба.
Штурман лежав на боці, хапаючи ротом пісок. Ще кілька куль розшматувало тіло Селвінг, і вона впала перед пораненим чоловіком, заплющивши очі.
Капітан підбіг до свого підлеглого і схилився над ним:
— Дурний! Як ти міг так вчинити? Вони перемогли тебе, але ти не бійся — будеш жити. Зараз я віднесу тебе в космоліт і перев’яжу рану. Не хвилюйся!
Грюкнув вхідний люк, а коли Дженікер обернувся, то побачив, як той загвинчується всередину. У наступну мить на бортах відкрились поперечні панелі з чорними бійницями кругового обстрілу. Кулі вилетіли тільки з одного дула і всі увійшли в груди капітана. На пляжі було чутно лиш крики чайок і стогони пораненого штурмана, який затикав руками рану в животі в надії зупинити кров.
— Дороті! — Тарас відштовхнув жінку від пульту управління системою захисту. — Навіщо, навіщо ти вбила його?
— Бо він хотів вбити нас, — її голос надто спокійний, а хід думок абсолютно логічний.
— Даяна також намагалась позбавити тебе життя, тому ти знаєш, що відчуває жертва, але все одно вбила людину.
— Вбила, — вона повільно почала наступати на Берегового. — І вб’ю ще, коли це буде потрібно. Взагалі-то, захищатись повинен чоловік, а не жінка. Та куди тобі до вбивства! Ти схожий на великого й огидного слимака, тому не заважай мені, бо зараз я пристрелю і того нещасного, що спливає кров’ю.
— Ні. Ти не зробиш цього. Одна справа вбити озброєного, а інша — пораненого. Його потрібно взяти з собою.
— Що?... — У люк постукали. Хтось стояв на трапі і грюкав ногою в люк. Повернулись солдати? Нестрашно, вони за межами своєї фортеці повністю безсилі.
Тарас побачив, що пальці Дороті знову торкаються небезпечних кнопок, і схопив її за руки.
— Ти більше не стрілятимеш. Ми просто покинемо їх тут, а це буде гірша кара, ніж смерть, нехай пройдуть через те пекло, що й ми.
— Жорстокий ти, а не я. Ну добре, забираймося звідси, адже ми стільки часу про це мріяли!
На моніторі з’явилось зображення трапу і Береговий відразу ж кинувся до люку, Дороті побігла за ним, щоб завадити йому впустити візитерів.
— Ідіот! Ти не маєш права нами ризикувати!
— Але ж там Остап, який врятував твоє життя!
— Остап? Остап помер, а там — хтозна що! За цим люком — країна фей, які ненавидять нас, це — пастка. І якщо навіть тут живий Остап, то в нього на руках жива фея.
— Мене не цікавить твоя думка. Через тебе я не бажаю залишати свого командора і товариша на цій божевільній планеті.
— Феї можуть бути в його мозку, керувати ним як Наталкою!
— Ніхто нею не керував, — він спробував розгерметизувати вхід, але Дороті хапала його за руки, штовхала і кричала:
— Боягуз, ти не чоловік, ти — ніщо. — вона замовкла тільки після того, як Тарас звалив її на долівку ударом кулака, де вона і залишилась лежати.
Береговий відкинув люк і лиш тепер зрозумів, що, можливо, Дороті була права, адже дівчина, яку тримав на руках обдертий командор, так схожа на Наталчиного донора, що аж дух перехоплює.
— Тарасе, не дивись на мене, як на примару, краще допоможи внести її всередину, їй потрібна допомога.
— Хто вона?
— Це Аурі, вона — фея, але мені зла не заподіяла.
— Облиш її, вона вб’є нас!
— Не вб’є, хоча було б варто це зробити. Нас ні, хоча солдат вбила. Я знайшов трьох мертвих військових. Ти нарешті наважишся мене впустити?! Чи грюкнеш люком перед моїм носом?
— Заходь.
— Я б повбивала вас за це, ви берете змію в ліжко. — прошипіла Дороті, піднімаючись з підлоги і потираючи вдарену щоку.
— Дороті, а чим ти краща за Хвойну? — таке порівняння заставило Едмінгтон здригнутись і замовкнути.
Чоловіки занесли непритомну фею в медичну лабораторію космольоту і поклали на покривало у сонній капсулі. Американка зайшла слідом за ними, з недовірою і водночас з цікавістю розглядаючи Аурі через прозорий плексигаз ковпака капсули.
— Ти закрила люк? — Тарас підвів голову і глянув на неї.
— Ні, бо надіюсь, що ви ще наберетесь розуму і викинете цю відьму за борт.
Командор стояв над феєю, тримаючи її руку у своїх долонях. Його губи майже безвучно прошепотіли: — Я кохаю її.
— Добре, нехай вони залишаться. — Дороті скривилась і вдихнула крізь стиснуті зуби. — Я не хочу сваритися з вами в таку відповідальну мить — мить відльоту. Думаю, що ви чудово розумієте усю важливість своєї помилки, адже під загрозу ставиться ледь не все людство. Не можна привозити на планети людей непротестовані організми.
— Вона не організм! Вона — жінка, яку я кохаю!
— І з якою ти переспав? — на це запитання Шуминський не відповів, лиш залився рум’янцем і опустив очі. Едмінгтон лиш розвела руками:
— Що ж, це великий крок для людства. Нехай... Проти вас обох я не піду, але просто прошу, щоб вона до кінця польоту була заблокована у капсулі. Зрозумійте, що я не просто боюся, я ненавиджу цю біляву красуню, бо істоти її раси перетворили моє життя у божевільне пекло, вбили моїх друзів.
Чоловіки мовчки закрили ковпак сонної капсули. Остап жодної миті не вагався, залишаючи фею у космольоті, а Береговий відчував себе вкрай незручно, бо взяв на свої плечі надто велику відповідальність: саме він впустив цю дівчину на борт, дозволив їй сюди потрапити, вдарив Дороті, яка протистояла цьому. Ще кілька слів і він, можливо б, передумав, але американка вже пішла до прочиненого вхідного люку і встала на першу сходинку трапу. Стогони пораненого вже затихли, сивий не рухався — що ж, не буде в кого запитати, чому люди СКЕУ знищили "Смерековий рай", і звідки тут взялася Даяна. Але немає часу думати про все це, і Едмінгтон зайшла всередину, загерметизувавши за собою люк.
- Предыдущая
- 51/59
- Следующая
