Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 18

• Предыдущая
• 18/59
• Следующая

— Станція порожня. — заявив Шуминський, коли відеоробот висунувся із заваленого входу "Смерекового раю", переходячи з коліщат на лапи.

— Чека-а-а-ай, — протягнув Тарас — ми ж не були всюди і багато чого не бачили.

— Якщо там було на кого дивитися, чи на що.

Важко зараз не помітити як у зелених крижинках очей Хвойної загорівся прозорий вогник, вона усміхнулася однією із своїх чаклунських посмішок — щось хоче.

— Наталко, припини. Ми ж цього не зробимо. — відразу замахав руками Остап.

— Невже ти телепат? — знову усміхнулася .

— Просто, коли добре знаєш тебе, неважко зрозуміти, яка ідея зародилася у твоїй чарівній голівці.

— А чому б і ні? Тут нам немає чого робити, вистачить переховуватись, як крілики.

— Ми слабкі беззахисні істоти... — почав було Тарас, але командор зупинив його помахом руки.

— Чекай, Тарасе. Дійсно! Чому, ні? Подивись на все з іншого боку.

— Тебе зачарувала ця відьмочка. — Береговий скосив очі на усміхнену Хвойну.

— А чого нам чекати у космоліті?

— Не знаю, але тут спокійніше і безпечніше.

— На станції є персональні каюти і кодові замки, а звідси ми рано чи пізно вимушені будемо піти, тож краще рано. Підемо зі зброєю, ми не такі вже й беззахисні.

Бортовий годинник показував дванадцяту годину, коли з перехиленого трапу на землю зістрибнули двоє молодих чоловіків і дівчина. Перед ними стоїть відеоробот з опущеними захватами, а далі причаїлася блискуча коробка станції зі своїм суцільним оком вікна галереї.

Шуминський правою рукою стиснув пістолет за пазухою, а лівою витягнув з кишені пульт дистанційного управління. Лапи робота заворушилися, і він рівномірними кроками рушив знову до "Раю", на об’єктив його відеокамери насунулась бойова наставка, із металевих боків зсунулись вниз два щитка, оголивши стовбури лазерометів, які відразу ж висунулись на кілька сантиметрів вперед. Руки людей відчувають метал зброї під одягом. Ці троє йшли не до станції, а на станцію, немов би на фантастичну потвору, яку спочатку потрібно зрозуміти, а потім перемогти.

Утретє набрано код входу, на обличчях вторженців застигло німе задоволення, справді, приємніше самому вийти до невідомого, ніж чекати на нього.

— Те, що має статися, те й станеться. — прошепотів Остап.

— Все одно таке відчуття, ніби я опустилася у могилу до вампіра.

— Чого хотіла, те й маєш!

— Насправді я хотіла сидіти зараз за столиком у кафе і стріляти у хлопців очима, здавши останню сесію.

— Т-с-с-сс.

Двері розсунулися, робот вже всередині, дула його автоматів своїми сліпими отворами прочісують простір навколо себе, вишукуючи ціль, якої чомусь немає. Позаду чути тихі кроки.

Дві години було потрачено на обстеження корпусу станції і її гаражів, обшукали все, кожен квадратний метр простору, але нічого нового, що було б підозрілим, не знайшли, крім тих же обрисів жіночого тіла та трупика чорної пташки. Виявили, що гелікоптери в чудовому стані, є кілька всюдиходів. У спортзалі Тарас і Наталка спробували підняти сто кілограмів, але тільки спробували, навіть разом тяжко вийшло. Дрозда викинули у сміттєвий ящик і за кілька хвилин від нього лишилась лиш суміш хімічних сполук.

Половина третьої години. Наталка сидить у великому м’якому кріслі в холі і крутить у руках карту бубнового валета. Остап стоїть перед еркером і дивиться у вікно на ліс. З кухні чути шум, брязкіт і голос Берегового:

— Відремонтую, але потрібно знайти ще одну спіраль до плитки. Сьогодні буде вечеря з шоколадним тортом, який є в меню.

— Хочеться їсти. — зітхнула Наталка.

— Візьми зі складу консерви і переб’єш голод, бо поки Тарас відремонтує цю машину, помремо з голоду. — порадив Шуминський.

— Вибач, але сама я не піду.

— Я тебе проведу.

— Остапе, ти не помітив, що весь час тримаєш руку на держаку пістолета?

— Помітив.

Вони вибрали консервовані мисливські ковбаски. Щойно пальці Шуминського зірвали з бляшанки кришку, як по всій кают-компанії розлився тонкий збуджуючий аромат копченого на лісовому вогнищі м’яса, який відразу ж почав зникати в сітчастих пащах кондиціонерів.

У пройомі дверей беззвучно виник Береговий, ковтаючи слинку:

— І чому у мене таке враження, що ви зібралися це з’їсти без мене?

— І, дійсно, поїмо, а ти йди, йди собі, ремонтуй кухню. Заслужи.

— Ах ти яка мудра! А ну дай ковбасу!

Наталка настромила по дві апетитні ковбаски на вилки і роздала хлопцям.

— Ну як справи з електрокухнею?

— Дороті добре постаралася, бо й досі пахне смаленим волоссям.

— Мовчи про це.

Запрацювали щелепи, хоч всі й дивувались, що їдять з таким апетитом в даній ситуації, отримуючи велике задоволення від їжі і водночас думаючи з сумом і страхом про своє майбутнє.

Тихо. Крізь скло вікон видно шуміння смерекових крон, той самий яструб все ще плаває біля верхівок дерев. Троє в холі прислуховуються до звуків на станції, до хрумкотіння м’яса під зубами, оскільки, крім приглушеного дихання та рідкого порипування крісел, це єдиний звук, який поки що чується в цілому корпусі.

Троє сидять і думають про свою спонтанну витівку — які вона принесе наслідки? Вони не просто сидять, їдять, думають — вони чекають на щось, на новий незбагненний епізод, який внесе хоч щось нове, можливо, зрозуміле. Тарас згадав собі якусь мелодію і підошвою черевика тихенько відстукує її; звук переймають стіни, він відлунює у коридорі за дверима.

Шуминський враз зірвався на ноги і підвів руку вгору:

— Тихо!

Наталка здивовано глянула на нього, Тарас перестав стукати, але систематичні звуки не припинилися, вони стали кроками в коридорі. Хтось йшов до дверей, які залишилися недосунутими докупи. Впевнені, розмірені кроки, солідні, неспішні.

Командор схопив пульт і відеоробот обернувся до дверей, наставивши на щілину між їхніми стулками два темні дула, чоловіки похапали зброю зі столу, поховалися за одвірками кухні і коридорчику за еркером. Наталка безшумно зникла зі свого крісла і прошмигнула за спину Остапа. Всі троє заніміло спостерігали за дверима в коридор, ледь висунувшись з-за прикриття.

Кроки невблаганно наближаються, але цей Хтось не поспішає.

Нерви намотувалися навколо цих тихих звуків, як металевий трос на котушку. Серед стурбованих думок, мов іскри, проскакували припущення з бажанням втішити і хоч трохи заспокоїти себе: кроки дуже схожі на людські, а, може, це хтось із персоналу — тоді у наступну мить зразу ж вирішився б ряд проблем...

Кроки зупинилися навпроти холу, двері здригнулися і почали розповзатися. Але за ними нічого не видно! Раптом помітили якийсь рух біля самого порогу, і тут — у кімнату просунулась маленька, чорна голова з двома жовто-зеленими очима. Всі полегшено, шумно видихнули, Шуминський відключив робота, але пістолет не опустив.

Через прочинені двері до холу зайшов чорний кіт з блискучою короткою шерстю. Зайшов, втягнув носом повітря, сів біля металевого боку відеоробота і голосно м’явкнув.

Тарас і Остап націлили на нього дула пістолетів, не знаючи, що робити, вкрай здивовані таким розвитком подій. Вони були готові застрелити кота, як тут перед ними виникла Наталка:

— Ви що, збожеволіли? — вона схопила тваринку на руки і притиснула до себе. — У мене дома залишився такий самий Люцифер.

Супутникам Хвойної відвисли щелепи.

— Наталко, постав його на місце. Невідомо, звідки взявся цей кіт.

— Він теплий, пухнастий і живий. Бачите, який спокійний. — дівчина, щоб підтвердити свої слова, легенько і несміливо погладила кота по голові. Той вигнув спинку і куточки його рота скривилися в посмішку, якщо так можна висловитися про котів.

— Добре, він залишиться з нами, але не чіпай його. Спочатку треба подумати, звідки тут кіт, про нього не згадується ні у довіднику, ні в бортовому журналі. Чорний кіт... Звідки ця тварина?

— Не знаю. — Наталка сіла на бильце м’якого крісла. — Потім подумаємо і з’ясуємо, але він живий і добрий, дарма, що чорний.

• Предыдущая
• 18/59
• Следующая