Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 16

• Предыдущая
• 16/59
• Следующая

— Дівчино, ти помиляєшся, ніхто не став би вигадувати таке, якщо уява й зіграла свою роль в цих записах, то її частка все-одно невелика.

— Киньте порівнювати, потрібно подумати над тим матеріалом, який у нас є. Поки що пропоную повірити у записи журналу: всі четверо не могли б так нагло брехати, а якби це захотів зробити один з них, то троє інших цього б не дозволили. Не так важливо, що сталося на станції, для нас важливіша тепер інша проблема — що робити далі?

Всі замовкли. Тарас виліз з шафи і прикрив за собою її дверку.

У кабіні враз згустилася темрява, місяць зайшов за хмари. Остап знову визирнув у вікно:

— Скоро світанок.

Наталка смачно позіхнула і потягнулася всім тілом так, що аж кісточки захрустіли.

— Я хочу спати. — Вона підібгала під себе плед, який стягнула з крісла, і вмостилася на ньому поверх плінтуса, незважаючи на тверді боки долівки і стіни.

— Спи. — Шуминський вперся ногами в стояк перекошеного крісла, щоб не сповзати вниз. — Я годинку посиджу, а потім тебе, Тарасе, збуджу чергувати вже до ранку.

— Варта — це погана ідея. Нічне чергування — робота для слабодухих! — Хвойна лукаво зблиснула очима, хоча чоловіки в темряві цього не помітили. Остап хмикнув у відповідь на її слова:

— Сказала мурашка, яка не могла собі уявити слона.

— Якщо ви вже будете вартувати по черзі, то виділіть час і для мого нічного дозору.

— Наталко, не смію нагадувати, але ти, як не як, дівчина.

— Приємно деколи це чути і відчувати. Добре, чергуйте замість мене. — заколисана компліментами перед сном, Хвойна заплющила очі, щоб ступити на дорогу до країни сновидінь.

Через п’ятнадцять хвилин Остап зрозумів за диханням, що Наталка вже спить. Ще б пак, монотонна інтонація, з якою Береговий читав стільки часу журнал, подіяла на білявку, немов міцне снодійне.

Шуминський теж дуже хотів закрити очі, відключитися від цього світу і проникнути у приватний світ власних снів. Голова важка і сама хилиться донизу, але спати не можна. Він визирнув у вікно, там все так, як і досі — ті ж безжиттєві вікна станції, що смугами холодного світла випинаються з мороку. Нічого нового. Командор перевів погляд углиб кабіни і кілька хвилин вдивлявся в шафку, намагаючись розрізнити в ній три перпендикулярні площини. Це йому вдалося: он, три нечіткі лінії сходяться в одну точку, темрява між ними розрізняється за ледь помітними відтінками.

— Остапе, знаєш, про що я думаю?

О, Тарас не спить. Він чоловік, тому зараз думає над своїм становищем, будує плани на майбутнє, надіється перш за все на власні сили, а Наталка спить.

— Про що?

— Якщо ми по волі випадку залишимось тут надовго, то, мабуть, почнемо так само ненавидіти один одного, як вони. Тут просто саме повітря просочене ароматом запашної смерекової ненависті.

— Якщо чесно, то так. Я повинен визнати, що ти мені відразу не припав до вподоби, і сталося це на Землі, тому місцеве повітря до моєї антипатії непричетне.

— Антипатія взаємна, тому давай пообіцяємо один одному, що будемо справжніми чоловіками і стримуватимемо злість, погані емоції, якщо вони виникатимуть.

— Обіцяю. До того ж у нас є дещо спільне — нам обом подобається Наталка.

— І Андрію вона подобалася.

Знову запанувала мовчанка, через годину Остап сповз униз і розтермосив Тараса, щоб той став на варту.

Невиразні зірки губились по одній на блідому небі, немов, втомлена примара, вмирав Місяць, зіщулившись від проміння денного світила.

Береговий розплющив очі, побачив небо, сонце — займається ранок. Він встав, тримаючись руками за раму вікна, встав і не міг згадати, чи заплющив очі останній раз хвилину тому, чи п’ятнадцять, чи годину, бо світанок вже переливався рожевим полиском, а перед нападом дрімоти небо ще всотувало в себе сіру темряву. Він зрозумів, що проспав деякий час, але ж нічого не трапилося, все і далі на своєму місці. Он спить Наталка, он Остап, з них вийшла б гарна пара, але ні одна, ні другий ніколи самі цього не зрозуміють, а підказувати їм навряд чи хтось буде, у всякому випадку, не на цій планеті.

Тарас роздивлявся ряди смерек, які ховалися одна за одною, обступаючи станцію з трьох боків.

— Боже, вже ранок, — Наталка підвела голову зі своєї руки. — а ми й досі живі.

— Ти як скажеш, то скажеш. — усміхнувся Тарас. — Але в цих простих словах велика суть і все наше досягнення.

Заворушився Остап; він ніколи не прокидався одразу, бо любив поніжитися в ліжечку на межі між сновидіннями й реальністю, навіть багато років постійних експедицій не вплинули на цю звичку. От і тепер командор розплющив очі, з хвилину дивився в ілюмінатор, потім зажмурився і стиха пробурмотів:

— Ще п’ять хвилин.

— Остапе, вставай!

— Ще п’ять хвилин. — повторив Шуминський, потім скорчив сердиту гримасу і перевернувся на інший бік. — Добре, добре, встаю, куди від вас подінешся!

— Світає. Сьогодні новий день.

— Але вчорашні проблеми не залишилися у вчорашній добі, вони з нами... Встаю, встаю.

— Потрібно якось поставити крапку на цій невідомості. — Тарас підвівся на повен зріст, слідкуючи, щоб не посковзнутися на похилій долівці.

— Зараз поставимо. — Командор нарешті протер очі і тепер жмурився на світло. — Усе дуже легко вирішується.

— Як?

— На станцію все-таки поїде відеоробот, час виправити нашу помилку... помилку Андрія.

— Але в нас лише один робот такої модифікації. А якщо з ним щось трапиться?

— Краще втратити машину, ніж людське життя. Спочатку ризикнемо роботом.

Береговий з’їхав на підошвах до нижнього плінтусу, перебравши по дорозі всі чотири крісла, і пошкандибав до перехилених дверей.

За кілька хвилин Остап вже сидів за екраном відеоприймача і прилаштовував маленьку антену, а Тарас тим часом опускав робота з трапу на землю. Коли всі чотири механічні лапи торкнулися втрамбованого покриття, Береговий відразу ж озирнувся на станцію біглим поглядом і поспішив сховатися в корпусі космольота, хоча не помітив нічого небезпечного. Коли він увійшов до кабіни, Шуминський взяв у руку пульт дистанційного управління, клацнув тумблером, і, немов за помахом чарівної палички, екран приймача мигнув, і на ньому з’явилося зображення станції, яке відразу ж почало поволі наближатися. Робот працює! Роблячи одразу півметрові кроки, машина йшла до "Смерекового раю". Командор вивів його з майданчику космодрому до центральної стежки.

— Ніяких ознак розумного життя. — констатувала Наталка, вмощуючись позаду своїх супутників.

— Ще не вечір.

Поки відеоробот дійшов до входу, проминуло трохи часу. Сонце вже вигулькнуло за смерекових крон і обсипало добродушним промінням корпус "Раю", галявини і прибудови навколо нього. Трьохпалі лапи металевого розвідника завмерли перед наполовину заваленим входом.

— Можливо, зброю на роботі поставити у бойову готовність? — запропонувала Хвойна.

— Виключено! Ми не будемо нікого вбивати.

— А як же самозахист?

— Люди, послухайте тільки, про що ви говорите! Який самозахист? Яка зброя? Проти кого? — Тарас обурено знизав плечима і скривився, як від лимону.

Запанувала залізна тиша, яку лиш підсилював шелест дерев, що проникав у кабіну крізь опущений трап. На екрані приймача видно чорну лінію між стиснутими стулками дверей входу. Береговий відчув як по його шкірі електрозрядами прокотився моторошний холодок. Йому на мить здалося, що робот теж вагається, як і він вчора.

Кінцівка-захват металевим суглобом торкалася кнопок на щитку, набираючи код. Ненав’язливий звуковий сигнал повідомив про те, що код набрано вірно. Тарас посилено намагався згадати, чи чув він цей сигнал, коли сам набирав код. Можливо, просто не звернув на нього уваги?

Те саме, що й учора — з’явилась щілина між стулками дверей, яка швидко ширшала. Тепер час біжить не так повільно, бо там, на заваленій терасі, стоїть майже жива купа металу, а не він, Тарас Береговий.

Відеоробот опустився з тераси в коридор, Троє коліщат випнулося поміж лап і машина швидко поїхала по рівній доріжці, втягнувши свої лапки у корпус. Зображення на екрані чітке і без перешкод. Палець Остапа завмер на кнопках дистанційного управління:

• Предыдущая
• 16/59
• Следующая