Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 75

• Предыдущая
• 75/78
• Следующая

Рівноважна куля вогненного меча влучила у скроню синьоволосої діви, оглушивши її на мить. Вогнянка двома ногами вдарила Праву з гір у груди й ривком звелася на ноги. Синьоволоска відкотилась до парапету, вдарившись головою об мостову плиту, та так і залишилась лежати. Холод бруківки ласкаво прийняв побите тіло, висмоктуючи з нього останні сили. З прорубаного боку разом із кров’ю витікало бажання підводитись. Перед очима плавають чорні плями, заступаючи все навколо. Шум ударів і криків, почутих за цілий день, відлунює в голові болючим стоголоссям. Руки й ноги налились важкістю металу, зброя пече в долоню, хочеться нарешті відкинути її від себе.

Кожен крок вогневолосої Прави відкликається ударом власного серця. Вона наближається, сповнена силою, невтомна, спритна. Ось вона зупинилася над тобою, заносячи свого меча. Синьоволоса крізь примружені повіки бачила яскраву пляму волосся, полум’яне лезо угорі. З останніх сил північна Права вдарила чоботом по коліні свого ворога й перевернулась на бік. Потрібно підводитись і битись. Не опускати руки!

Ще два чіткі удари ногами повалили вогнянку на плити. Права Чистого Вогню ще не встигла оговтатись від падіння, як її супротивниця вдарила налокітником по носі. Обоє дів, не підводячись, з криком підняли мечі вгору і леза зустрілися над їхніми головами, висікаючи блакитно-жовті іскри.

Нова хвиля відчаю покотилася річковою долиною. Листя шелестливими вихорами зривалося з гілок, верболози й очерети пригиналися до води. Міст затремтів. Між його плитами зачорніли тріщини. Блоки парапету один за одним відвалювались і падали у воду. По одній плити мосту провалювались у річку.

Чисторос звівся на ноги й кинувся до Прав.

— Зупиніться! Перестаньте! — кричав він, давлячись словами.

— Вони роз’єднали Єдину Дорогу! — прошепотіла Рута й також побігла до Пічкурика. Гірські змії повились слідом за нею. Протилежним берегом заструменіло тіло онди.

Коли Рута й Чисторос вибігли на берег, то встигли лише побачити, як останні блоки зриваються з руїн мосту й зникають у воді. Там, де щойно Єдина Дорога перекидалась через річку, тепер вирували хвилі. На поверхню води раз-по-раз виривалися бульбашки й згустки крові. На обидва береги виповзали вцілілі люди й демони. Прави ж зникли під водою.

Туман пелехатими патлами низько стелився поверх плеса. Його розкудлану вовну прорізали вогні смолоскипів і примарливе світло вечірнього неба. Кола води допливали до почорнілих очеретів і гаснули в них, поверхня ріки повільно заспокоювалась. Усі істоти на берегах завмерли в очікуванні.

Рибохвостик пропхалася між варами й демонами і стала на підмурівок, що залишився від мосту. Її погляд ковзнув тихою течією порожньої ріки і зупинився на Руті й Чисторосу, що стояли на протилежному березі. Обличчя Моряної ще більше спохмурніло. В її серці останнім часом жили дві майже недосяжні мрії. Перша — виграти бій з чорнолатими, друга — виграти бій у чужому серці. Перша мрія майже збулася…

З води вибухом виринуло синє волосся, розлетілося по колу й обліпило плечі Прави. Вона стояла по груди у воді, звівши над головою сяючий меч.

— Гойя-я-я-я-я! — радісно закричали вари, вітаючи свою господиню. Луною відізвався їм і весь південний берег.

— Закінчилось, — Чисторос подивися на землю під ногами. — Бій закінчився, наша Права перемогла й земля вціліла. Він усміхнувся Руті й та відповіла йому такою ж щирою усмішкою.

Позаду синьоволосої Прави вода запалала золотими пасмами. Золотоволоска високо підстрибнула над водою, заносячи свого меча. Її супротивниця відбила випад, завівши за спину меч, і обернулась.

Вода навколо дів знову захвилювалася, і нова хвиля покотилися у всі сторони. Вона щомиті росла, забираючи за собою всю воду й оголюючи річкове дно. Водяний вал вдарив у береги й покотився степом, змітаючи все на своєму шляху.

— Може поговоримо все-таки? — спиталася діва з полум’яним волоссям.

— Що? — здивувалася синьоволоска. Обоє повільно опустили мечі і ввіткнули їх у дно. Вода повернулася в русло ріки й огорнула їхні ноги.

— Я просто хочу поговорити з тобою як сестра з сестрою. Поговорити, а не битися.

— Коли починалась ця війна, ми разом могли зупинити її, але ти тоді вирішила мовчати. А тепер у тобі прокинулось бажання поспілкуватися? Розмовами вже не зарадиш тому, що сталося! Не повернеш тисячі жертв!

— Але якщо ми продовжимо бій, то ця земля загине разом з нами!

Права Снігу й Льоду глянула за плече вогневолосої на північний берег ріки — чорнолаті йшли геть. Їм ніхто не заважав.

— Не загине, — відповіла синьоволоса, хапаючи меч. — Бо я вб’ю тебе швидко!

Крижане лезо замигтіло швидше за вітер. Вістря меча виривало краплинки з води й розсіювало їх туманом навколо. Ненависть і лють у серці синьоволосої Прави тепер вирвались назовні, затопивши її пекучим болем. І силу цього болю діва намагалась вкласти у свою зброю, забувши слабість і рани. Вогненний меч також замиготів над водою, але південна діва ледве встигала відбивати зливу ударів і почала відходити назад. Раптом вона оступилась і навзнак впала у воду. Течія накрила її з головою. Синьоволоса декілька разів ударила наосліп у мутну воду й відступила. На місці падіння Прави почала розпливатися червона пляма.

— Боже! — синьоволоса подивилась у темні небеса. — Що я зробила?

Вона прикусила губу, відчуваючи як ненависть розчиняється в її душі, пливе разом із червоними хвильками геть. Натомість очі наповнюються сльозами. А вона ще ні разу в житті не плакала. Навіть не знала, як це.

Воду прорізало вістря вогненного меча й увійшло між ребрами синьоволосої діви. Висмикнувши меча з тіла небесної сестри, Права Чистого Вогню, похитуючись, побрела до берега. Однією рукою вона стискала держак меча, іншою затуляла рану на грудях. Між її пальцями текли криваві потічки. На мить діва зупинилась. Її груди розірвав кашель. На вустах з’явилася кривава піна, але Права вперто рушила до берега. За нею з ріки вийшла синьоволоска, так само спливаючи кров’ю. Вони знову зупинились одна навпроти одної, втомлені, закривавлені, ледве тримаючись на ногах.

Стогнала земля, вкриваючись павутиною тріщин, вітер скручував туман у брудні кучері й гнав його за течією. За пагорбами велетенськими валами на землю накидалось розлючене море, й вода Пічкурика попливла у протилежному напрямку.

Болітник підвівся з трави, куди його занесло водою, й знову кинувся бігти до берега.

— Стійте! Стійте! Прошу вас!

Прави краяли мечами вітер і знову зійшлися в двобої, розбурхуючи кожним ударом природні стихії. Дзвін криги й застиглого вогню розлітався по землі й громом відлунював у небесах.

Підбігши до Прав, Чисторос ураз скрикнув і зробив крок назад.

— А мене за що? — отетеріло запитав він, дивлячись як його живіт затоплює червона пляма. Синьоволоса Права обернулась до нього і меч випав з її рук.

— Я не хотіла! Я не бачила! — закричала вона, хапаючи хлопця за плечі.

— Все добре. Добре. Тільки зупиніться! — Чисторос обійняв Праву й поцілував її в щоку.

Вогняноволоса дивилась на них, повільно розтискаючи пальці на ефесі. Її меч також полетів додолу.

Чорна Армія повністю зникла з очей, простуючи на північ. Позаду залишилася маленька долина з маленьким народом земляних кроликів, які заледве не перегризли хребет великому й грізному заземельному звіру.

Єдина Дорога розсікала сутінки і врешті-решт сама губилась у них. Вона досі тремтіла кожним своїм камінчиком, відлунюючи тисячі кроків Чорної Армії.

Усі, хто захищав долину і хто вижив, зводились на ноги й знову брали зброю до рук. Не вірилось, що ворог покинув їхню землю, що він не повернеться зараз, щоб добити залишки об’єднаного війська маленьких народів.

Права Синього Льоду Й Блакитного Снігу стояла на колінах, обійнявши пораненого доріжанського хлопця. Права Чистого Вогню лежала на бруківці, затуливши долонями свої рани. З її очей текли сльози і плакала вона не від болю.

• Предыдущая
• 75/78
• Следующая