Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 71

• Предыдущая
• 71/78
• Следующая

— Ми стільки разів били їх у лісах, здолаємо й тепер! — закричав один із каракотських тисячників і кинувся вперед. Заземельці заволали свій бойовий клич і побігли на ворога. Знову задзвеніла сталь, засвистіли стріли, залунали крики.

Кущі узлісся розсувалися, пропускаючи в чорну гущу бою чотири сотні лісових демонів. Вони вривалися поміж втомлених лісовиків, приймаючи на себе новий удар заземельців. Спочатку дібровники й лісовії здивовано роззиралися навколо, а потім, зрозумівши, що першоістоти на їхньому боці, з останніх сил кинулись на чорнолатих. Тепер для них новим світлом спалахнула надія.

Підгірні ліси також ожили. За мить поміж стовбурів з’явилася ще одна зміїна голова й довжелезне лускате тіло влетіло в ряди каракотів, давлячи їх нещадно. На шиї онди сиділа синьоволоса діва, наліво й направо січучи чорнолатих крижаним мечем. За змією вибігли білою хмаркою сорок варів.

Чорна хвиля заземельців здригнулась і зупинилась. Двома клинами з флангів її розрізали вари й демони.

80

Втомлена довгою осінню долина, рвані хмари, пришиті туманами до серця степу. Ріжуть степову землю мечі, ріжуть алебарди й піки, дірявиться вона списами й стрілами, напоює ці рани свіжа кров, затуляють їх свіжі тіла.

Перекривлені обличчя, пальці зливаються зі зброєю, перебирають струни тятив, витягують з них дзвінкі ноти, відбивають сталевий ритм бою мечами. Їм вторить хор поранених, божевільних від болю й від того, що смерть має таке страшне обличчя, коли залишаєшся з нею сам на сам посеред тисяч. Кричить кожен воїн своє соло й відбиває, відбиває ритм. Кидаються вони один на одного, падають, намагаються підвестись, намагаються добити тих, хто встає, й повалити тих, хто ще на ногах.

Високі, кремезні заземельці з латами на серцях, викуваними війною, майстерні у своїх рухах, з дикою, нелюдською радістю тіснять ворога. Багато хто з них скидає шолом, щоб бачити все й одразу, зі всіх боків, окрім неба. Бачити всі страждання, весь біль своїх ворогів.

Спритні й легкі дібровники, шмагаючи каракотів кульками на косах, надолужують бойове вміння ворогів своєю затятістю, завзятістю й швидкістю. Вони наче літають, пританцьовують біля цих м’язистих фортець-каракотів у непробивних латах і вишукують у їхній броні вразливі місця, і знаходять їх, не встигають вдарити, відбити — і помирають, встигають — і самі несуть смерть.

Лісовії невтомно посилають стрілу за стрілою, спустошуючи свої сагайдаки, висмикують стріли з мертвих, із землі, опиняються занадто близько до ворога, кидають луки, вихоплюють мечі й часто гинуть, але їхні супротивники відразу ж валяться додолу, втикані стрілами інших стрільців, що були за спинами вбитих. І знову сходяться у бої щойно ще живі, а через мить уже назавжди мертві воїни.

Незвичні й тому страшні для інших, такі міцні й великі лісові демони, що вийшли зі своєї вічної стихії дерев на відкриті простори зупинити те зло, яке не змогли втримати й придушити на своїх землях. Навіть дібровники й лісовії зараз з острахом дивляться на них — настільки демони здаються людям іншою силою, іншим існуванням, незрозумілим і вражаючим. Озброєні двохметровими довбнями першоістоти просто розкидають каракотів навколо себе. З кожним їхнім ударом один чорнолатий валиться на землю й більше не підводиться. Проти їхньої сили не допомагали й металеві лати. Демони трощили ворога, як горіхи, описуючи зброєю широкі дуги в повітрі, відкидали каракотів від себе, збиваючи їхніми тілами інших воїнів. Чорнолаті по декілька чоловік нападали на кожного з них, вганяючи метал у тверду, наче дерево, шкіру, били по очах, підсікали коліна, валили на траву й з особливою жорстокістю добивали їх. Першим у демонському клині бився воїн зі сріблясто-зеленкуватою шкірою, розмахуючи довбнею, наче маятником, торуючи для свого воїнства дорогу посеред каракотів.

Біла шерсть варів посіріла від пилюки і вкрилася рясними плямами крові. Їх залишилося менше половини, але вони вперто пробивалися вперед, разом із демонами розрізаючи море чорної піхоти на три частини. На відміну від людей, обличчя у варів не були спотворені люттю й ненавистю. І на відміну від демонів, вони не йшли вперед із кам’яними лицями. Вари билися з огидою до самого бою, вбивали й ранили тому, що це було необхідно, з жалістю й розпачем у поглядах. Очима вони наче прощалися з кожним воїном, якого відправляли блукати у світах потойбіччя.

На вістрі їхнього клину йшла Права. Її рухи були точними й виваженими. Кожним ударом вона наносила смертельні рани, плавно оминаючи зустрічні випади. В очах Прави миготіли обличчя, клинки, щити й ані шматочка неба. І все це тонуло у морі відчаю — набагато більшого всередині діви, ніж у кого-небудь на цьому полі. Вона розуміла як і безглуздість війни, так і необхідність протистояння вторженцям із півдня. Вона прощалася з собою колишньою. Все! Прави Блакитного Снігу й Синього Льоду вже не існує. Вона щойно зникла, а хто з’явився натомість — невідомо.

Поміж воїнами стрибали величезні чорні пси, кидаючись переважно на лісовіїв і дібровників. Ті легко клали їх влучними пострілами, адже у цих бойових тварюк не було броні.

Дві хвилі, чорна й різнобарвна, злилися воєдино, піднявши на своєму гребені перемогу, що досі не належала жодній зі сторін. Злилися хвилі, зійшлися, перелились одна в одну, намагаючись розбити, здолати, знищити свою протилежність. Билися добро і зло, але не навпроти, не з різних сторін, а всередині кожного. Усі воїни у щось вірили перед битвою, й віра ця запалювала їх, наливала енергією й упевненістю. Для кожного віра стояла стіною за їхніми спинами, відгороджуючи від сумнівів, але це досі, перед злиттям у вирі бою. Тепер не було часу зупинитися на мить, щоб іще раз пересвідчитись у силі своєї віри. Час залишався лише для ударів. І краще не думати про стіну за спиною, бо її може й не існувати, а від такої думки зрадливо опуститься рука.

Позаду каракотів на стоптаній траві зірвався на диби змилений кінь гінця. Тайбері і Сойта, тисячники піхоти, підбігли до нього.

— Щось нове від Антіо?

— У степах, на північний схід від фортеці, стоїть кількатисячний загін есенеїв. Антіо наказав відкликати чотири тисячі піхоти для супроводу валки. Решта нехай прикриває їх відступ. Чорна Армія полишає долину, і всі загони прямують далі. Наша основна мета — не тут!

Ватажки піхоти кивнули й побігли до своїх воїнів.

81

Вершники Синтіона наздогнали доріжан перед мостом через Пічкурик. Декілька стріл досягли візків утікачів. Доріжани поставили щити, але їх почали пробивати один за одним списи. Тоді на бокові драбинки кожного візка поставили великі луки, зарядили їх довгими стрілами з металевими наконечниками й почали обстрілювати ворога у відповідь. Багато хто з доріжан намагався вцілити вершників з ручних арбалетів.

Перший візок затарахкотів колесами бруківкою мосту, а в останньому коні тягнули лише мертвих доріжан, пробитих стрілами і списами. Обабіч нього вже мчали чорнолаті, надривно улюлюкаючи.

Один за одним візки пролітали мостом, але перед ним уже стояло їх декілька десятків, чекаючи своєї черги. Побачивши, що навіть половина не встигне потрапити на протилежний берег, доріжани почали зістрибувати на землю й хапатися за мечі й алебарди. Дехто біг через міст пішки чи кидався у воду. Сотня найвідчайдушніших випрягали коней, перекидали візки півколом, щоб зупинити на деякий час кінноту й дати змогу іншим переправитись. Більше сотні вершників з кожного боку мосту розтягнулись у лінію на березі й почали обстрілювати тих доріжан, які намагалися перейти річку вбрід. Але мало хто з чорнолатих устиг випустити другу стрілу.

З віконець очеретяних хаток, які похитувались на хвильках біля північного берега, полетіли обковані піки, збиваючи один за одним вершників з коней. За піками полетіли стріли, не залишаючи в сідлі жодного чорнолатого з тих, що зупинились біля води чи завели в неї коней. Лише тепер і доріжани, й заземельці помітили, що на плаву витягнулось більше сотні плотів із плетеними хатками на них, густо замаскованими верболозовим гілляччям й стеблами очерету.

• Предыдущая
• 71/78
• Следующая