Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 47
- Предыдущая
- 47/78
- Следующая
— Добре! — вигукнув Густобрів. — Нехай зараз переможе розум і любов до своїх рідних, а не гординя. Голосуємо камінням, його тут вистачить на всіх.
Доріжани почали підходити до помосту і класти камінчики на його дошки. Над однією купкою стояв і рахував кам’яні голоси Праводверник, над іншою те саме робив його брат. Через півгодини усі присутні поклали свій камінь. До помосту підбігло ще кілька хлопців, яким не вистачило камінців на майдані й вони шукали їх по околицях.
Ліводверник підвівся й випростався на повен зріст. Він з гордістю дивився на доріжан і якомога голосніше оголосив свій підрахунок.
— Сімсот двадцять чотири! А в тебе, брате? — обернувся Вересковий наліво.
Праводверник замість відповіді копнув ногою купку камінців і пішов геть з помосту. Замість нього відповів Тинявка.
— Тридцять шість. І це якщо врахувати, що кожен син Праводверника поклав на поміст по три камінці.
— Ви самі обрали загибель! — із цими словами війт Доріжнього теж пішов сходами вниз, пожбуривши на поміст свій посох.
— А тепер, коли ми вирішили, що житимемо з честю, треба розійтися по домівках і мовчати, не згадувати нічого перед заземельцями. Єдине, що може завдати нам поразки, — це зрада одного із нас. Всі як один — і в цьому сила. Нехай кожне поселення вибере одного представника — хай це буде війт чи хтось інший, — з яким ми обговорюватимемо подальші плани, щоб не привертати увагу масовими зібраннями. Щасти нам! І просіть у Небесного Отця удачі, — Ліводверник поринув у натовп. За ними рушили й інші війти.
— А лісовії? Вони будуть на нашому боці? Вони воюватимуть разом із доріжанами? — запитав Тинявка, проходячи повз Рудого Лиса.
— Ми приймемо ваші родини й захищатимемо їх на нашій землі, але у бій не втручатимемось. Ми повинні боронити свою землю, а не вашу.
— Ліс нікого не сховає, — пробурмотів Чистослів і попростував до своїх повздоріжан.
Усі розходились мовчки, у сумних поглядах світила безвихідь.
51
Величезна зала в палаці легко вмістила усіх присутніх. За довгим столом з невідомої в долині деревини з одного боку сиділо вісімнадцятеро доріжан. Мишик Хмиз і Водомут Болітник розмістилися на початку столу, постійно щось запитуючи своїх напарників. Ті сиділи принишклі — чи то від переляку, чи просто вражені й задумані. На зручних дубових кріслах відпочивали Чисторос Болітник, Ловикамінь Горолом і Ложкохляп Моряний. Бездоріжанин сидів мовчки й намагався стримати сльози — годину тому він поховав на березі вогняного озера свого брата. Далі впівголоса перемовлялися Чопик Остуджений, Тин Зеленчук, Вермига Риболап і Світанко Соняшник. Ці четверо увесь час трималися в поході разом, але були малослівними, тож досі їх майже не було помітно. Основною темою їхньої розмови було не так неймовірне закінчення їхньої подорожі, як те, що потрібно знайти Прутика Яблунька, аби, якщо він справді мертвий, поховати його. Не личить залишати тіло побратима на поталу птахам чи звірам. Також треба повернутись за Шрамов’ятом, Смичком, Спибачем та Засельком, яких залишили в печері після першого бою з варами.
Далі сидів Зоряний Травосік. Він ще не зовсім відійшов після сутички з варом, коли день тому прикривав Шіту з амулетом, щиро вірячи, що Морфід веде їх на праведне діло. Хлопець мовчки роздивлявся залу, намагаючись не ворушитись, бо від кожного поруху в голові паморочилось і до горла підступала нудота. Біля нього, спершись на стіл, спав Лопушанко Травник. Останнім на лаві сидів Світанко Сонячник. Він длубався у своєму напівпорожньому наплічнику, сподіваючись знайти щось їстівне й трохи перекусити, поки нічого не відбувається.
— Ми тут уже кілька днів, Водомута принесли недавно, — говорив Мишик. — Вари виявились дуже миролюбними істотами. За цей час ми навіть не здогадувались, що живемо в палаці самої Прави. Нас годували і лікували. Через вікна ми бачили, як вари принесли двох своїх поранених, і почали здогадуватись, що це сталося після зустрічі з вами. Ось тоді й почали підозрювати, що Морфід іде сюди зовсім не з тією метою, про яку торочив цілу дорогу. А сьогодні всі вари кинулися на вихід. Ми за ними на мур, а там уже побачили вас, Праву і Морфіда, онду, зміїв — і зрозуміли, що до чого.
— Як ми могли бути такими легковірними? Як могли так безоглядно покладатися на слова чужинців? Вони нас, наче ляльок, смикали за мотузки, а ми робили те, що було їм потрібно.
Приглушені голоси і потріскування дров у каміні перекрив грюків крісел об кам’яну долівку. Вари підвелися з-за столу і поставали рядком, дивлячись у темряву одного з бокових проходів. Доріжани піднялися за ними.
Нечутно ступаючи в м’яких чоботах, із темряви вийшла Права Блакитного Снігу. Її темно-синє волосся перехоплене на рівні плечей золотою защіпкою. Накидка з білої плямистої шкури якогось звіра прикривала діву від спини до п’ят та ще й тягнулася по плитах. Яким же здоровенним мав бути той звір!? Довга сукня кольору чистого сутінкового неба на стрункому тілі здавалася бездонною водою між крижаними краями накидки. Очі Прави опущені, тонкий маленький ніс, тонкі вузькі губи, кутики піднесені у такій же тонкій, ледь помітній усмішці, видовжений овал обличчя в обрамленні густого шовковистого волосся. Саме такими уявлялися доріжанам ангели. Але цей ангел не був сумним, нечулим створінням, якими їх малювали у храмах. Саме ця усмішка, мов легкий мазок, додавала портретові аскетичного слуги Божого надзвичайної жіночої ніжності й життєрадісності. При кожному кроці під накидкою тьмяно зблискували чорні піхви з крижаним мечем, оздоблені золотими бляхами. Такими ж прикрасами сяяв і оксамитово-нічний пояс діви. На зброї, на поясі, на маленьких сапфірах діадеми палаючими знаками розповзлися малиново-червонясті лінії.
Усі замовкли, завмерши коло столу з похиленими головами.
Ніби навперейми Праві з протилежного проходу в залу потекла жива ріка зміїної шкіри з відблисками вогню на кожній лусочці. Онда.
Якщо Права викликала оніміння своїм ангельським виглядом, небесною красою й неймовірним пронизуючим поглядом, то її підопічна здавалася втіленням природної величі й грубої фізичної сили — наче оживили частинку гори чи правічний дуб. Разом ці істоти змушували завмирати від захоплення усе живе навколо, навічно закарбовуючись у пам’яті очевидців. Поряд із ними кожен відчував себе обраним, раз бачив таке диво, як ця велетенська змія і Права.
— Вітаю моїх сміливих гостей і прошу всіх сідати, — господиня пройшла до кінця столу біля каміна й зайняла, очевидно, своє постійне місце на час трапези. Висока, у два доріжанських зрости, спинка її крісла закінчувалась мерехтливою срібною зорею з безліччю переплетених променів. У її центрі спокійним блакитним світлом горів майстерно огранений димчасто-прозорий камінь. Надзвичайну оздобу крісла доріжани помітили лише тоді, коли Права сіла в нього, — камінь наче спалахнув і освітив зірку лише при наближенні господині.
Онда потекла-поповзла повз стіл. Її спина була заставлена тацями зі смаженим м’ясом, фруктами, горщиками з паруючими рідкими стравами, великими хлібинами з увіткнутими в них ножами, ложками і виделками та різнобарвними бутлями. Усе це тварина везла надзвичайно легко й обережно, жодна краплина не перелилася через край і жоден шматочок не впав. Вари брали вечерю зі спини змії й ставили на стіл. Слідом за ондою, яка, мабуть, лише наполовину вповзла в залу, вийшло ще кілька варів — найімовірніше, поварів, — які відразу ж розмістилися на вільних кріслах і табуретах.
Онда зайняла пірамідою своїх лускатих кілець кут зали між каміном і столом, а її голова завмерла, наче шафа, між Правою й доріжанами. На щитках між її очима слабким сяйвом перебігав дивний знак — наче миттєвий відбиток місячного світла. Його можна було помітити лиш іноді. Це не залежало ні від довколишнього освітлення, ні від кута зору, а лише від того, якими очима ти на нього глянеш: звичайними, повсякденними, чи поглядом свого серця. І щоразу, коли знак змигував у свідомості, він здавався дещо іншим. Чисторос, наче заворожений, намагався роздивитися цей знак, схожий на якусь заплутану, з вихилясами, літеру незнайомої йому мови. Знаки на бляхах і діадемі Прави почали якось поєднуватися зі знаком онди. Відразу ж згадалися візерунки на лобі ящера з Півмісяцевого озера. У них усіх було щось… спільне і… таке, що можна осягнути, але до кінця не збагнути, бо не вистачає знаків, які пояснили б попередні… І тут усе видіння, в яке поринув Чисторос, перервалося. Хлопець відчув, як знаки ураз випарувалися з його свідомості під напівіронічним- напівзверхнім поглядом Прави. Зникли.
- Предыдущая
- 47/78
- Следующая
