Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 33
- Предыдущая
- 33/78
- Следующая
— Вони полетіли? — спитався Лопушанко Травник з Великого Доріжнього.
— А ти подивився, — буркнув у відповідь Тайбе, не маючи ані найменшого бажання вистромлятися назовні вдруге. Доріжанин зрозумів його слова як наказ і рушив до виходу. Ледь наблизившись до отвору, він різко рвонув назад і впав на нерівну долівку розщілини. У те місце, де щойно стояв Лопушанко, вдарив дзьоб, несподівано з’явившись із-за скелі. Дрібні камінці, викресані ударом, сипонули на мандрівників. Травник швидко заповз до гурту, сам дивуючись як своїй нерозсудливості, так і своїй швидкій реакції, що дозволила йому ухилитися від пернатого чудовиська. Краєм ока доріжанин помітив кілька голів праворуч і внизу біля виходу. З глибини ущелини їх не було видно. Він відразу сказав про це іншим.
— О, темрява демонів! — вигукнув спересердя Шрамов’ят. Заземельці часто вживали незрозумілі слова, які не зовсім в’язалися з основним змістом фрази. Ці слова або вигукували, або вимовляли з притиском, злобою чи гнівом. — Стерво крилате! Вони нас сторожать і більше не збираються лізти на наші мечі й стріли!
— Може почекаємо, поки їм набридне тут сидіти? — запропонувала Шіта, але Тайбе відразу заперечив. — Вони можуть просто мінятися один з одним і сидіти тут кілька днів. Ми — у пастці. Це безвихідь. Навіть якщо кілька наших воїнів одночасно кинуться до виходу, їх відразу вб’ють ці тварюки, бо ми не бачимо, де саме вони сидять навколо ущелини.
Шіта ніби мимоволі кинула погляд на Морфіда. Той лиш змигнув повіками. Ніхто з доріжан цього не помітив, бо нікому зараз не було діла до їхнього обміну поглядами. Заземелька витягнула з корсета ланцюжок, і раптом всю ущелину залили веселкові смуги світла. Гирлявко й Чисторос згадали цей дивовижний блиск і зрозуміли, що зараз відбудеться. Чекати довелося недовго. Очевидно, змії весь час трималися десь поблизу загону, хоч нікому й не з’являлися на очі.
Стіни ущелини дрібно затремтіли, щось зашелестіло по схилу й за мить почулося голосне й безладне тріпання крилами. На фоні неба кілька разів змигнули тіла птахоящерів, і відразу щось довге й лускате повністю заступило вхід у сховок мандрівників. Через мить тіло змія зникло й усі побачили, як навздогін літаючим потворам кинувся один із моторошних союзників чужоземців. Птахоящер, що останнім кинувся навтьоки, не встиг відлетіти далеко від скелі й миттю опинився в пащі змія. Лапи зі шпорами кілька разів сіпнулися й птахоящер завмер, безвільною тушею повиснувши між зубами змія. Наступної миті обоє зникли з поля зору. Знову почувся шелест лускатих тіл по скелі й усе затихло.
— А тепер швидко піднімаємося до межі лісу. Гадаю, всі встигли перепочити, — сказав Морфід таким тоном, ніби пригода з птахоящерами була звичайнісіньким привалом.
35
— Де вони? — кремезний кривоногий воїн зі схожими на вузькі щілини очима схопив Зілену за косу й пожбурив її на землю. — Де ті, хто хотів убити наших солдатів?
Жінка нічого не відповіла, лиш звелася на коліна чи то зі співчуттям, чи з презирством дивлячись на велетня, який дозволив собі так повестися з нею.
До хати зайшов Репинга. Він відразу збагнув, що сталося й шарпнув кривоногого за плече.
— Придурку, нікого не чіпай з цієї хати!
— Чому? Ти сам хочеш допитати їх? — здивувався вояка.
— Ні. Їх ніхто не буде допитувати! Її син пішов з Морфідом у гори. Він служить нам і є таким же воїном котів, як і ми з тобою.
— Але казали, що той, хто підбурював інших до бунту й висів на стовпі, живе тут!
— Його ми і вб’ємо, коли спіймаємо, а матір Чистороса не чіпай, цим ти накличеш гнів Морфіда. Ми не тільки не заподіємо лиха тим, хто служить нам, а й оберігатимемо і допомагатимемо їм, — Репинга обережно взяв Зілену за плечі й поставив її на ноги. — Чула, жінко? Розкажи про це всім своїм родичам і знайомим. Коти гарні господарі для дбайливих і вірних слуг.
— Мій син ніколи не служив і не служитиме вам, він служить тільки рідній долині!
— Я забуду, що ти сказала, але й ти забудь про свої бунтівні думки! Забудь, бо в тебе є ще один син! — останню фразу Репинга вимовив тихо, але просто в обличчя Болітнички. Ці слова ніби жаром обпекли жінку. Воїни швидко вийшли з хати, їхні чоботи загупали по стежині й затихли на селищній площі.
У всьому Малому Доріжньому, як і в інших селищах долини Єдиної Дороги, чути було крики, лайку затягнутих у шкіру й метал зайд із Заземелля. У всі хатах доріжан того дня поселився сум, страх і розпач. У Долині остаточно помер спокій.
Заземельці не оминули жодної оселі в долині, проте не знайшли нікого з чоловіків, яких запам’ятали Ро, Репинга чи Чанко. Зникли навіть цілі сім’ї, проте ніхто не хотів казати, куди вони поділися. Але Стерт, командир новоприбулого загону, вирішив, що шукатиме їх згодом, а сьогодні треба влаштувати своїх воїнів на поселення й залікувати рани, отримані в битвах з лісовими демонами. А далі можна буде починати наводити страх на місцевих жителів, щоб навчити їх служити лише своїм господарям і ненавидіти один одного.
36
Він відчував себе наче маленька мишка, яку посадили на спину котові. Тримаючись за жорсткі й гострі на краях пір’їни, Водомут уже не міг ні розтиснути кулаки, ні поворушити ногами. Лише голова раз-по-раз смикалася вгору, щоб глянути, чи не летить за ними зграя, щоб скинути доріжанина з їхнього пораненого побратима. Унизу проносилися то верхи скель, то туманні розливи, в яких втрачалось відчуття простору, то верхівки смерекових крон і ще якихось небачених досі дерев. Все далі й далі від своїх супутників, далі від можливої допомоги. Врешті Водомут Болітник заплющив очі й уткнувся головою між пір’їнами. Чого тут роздивлятися навкруги, коли є лиш два варіанти — або стрибати вниз, або чекати приземлення цього крилатого створіння. І ?скільки птахоящер постійно летів високо над землею, хлопець обрав друге.
Тож коли пройшов перший шок, хлопець підвів голову і просто розглядав пейзажі, що проносилися внизу. Видовище вражало й серце мимоволі переповнювалося захопленням. Ніхто із доріжан ще не літав. Ніхто навіть подумати такого не міг. Бувало, звісно, що хтось падав з дерева, чи з даху, але щоб летіти на такій страшнючій висоті, де хмари гладять тебе по голові, — таке нікому й не снилося.
Птахоящер час від часу хрипів і булькав. Здавалося, що в його тілі працюють ковальські міхи, нагнітаючи й випускаючи повітря. Водомут вирішив, що перната бестія поранена, бо рухи велетенського літуна були натужними й повільними. Свою ношу птахоящер намагався скинути лише на початку дивовижного польоту, але долинянин міцно тримався за його пір’їни й не думав добровільно відпускати їх. Тож чудовисько облишило спроби позбутися впертого пасажира і просто летіло в напрямку гори, до якої ще годину тому вів їх Морфід.
Коли скелі виросли перед ними стіною, Болітнику здалося, що вони неодмінно вріжуться в них, але птахоящер кількома відчайдушними помахами крил підніс їх над скелястий гребінь. Скелі, насуплені кущики ялівцю, мітли ситників і гостре шпичасте каміння різко наближалися. Тварюка розправила крила й спланувала на невисокий шпиль посеред плато за скелями. Від поштовху доріжанин відпустив пір’я й звалився зі спини птахоящера додолу. Він вдарився об крутий кам’янистий схил, світ кілька разів заслався темрявою, каміння і гілки били його по голові, по всьому тілі. Враз усе спалахнуло пекучим червоним болем, розплавлена хвиля затопила голову і світ зник з-перед очей.
37
Коли під ногами запружинили шовковисті пасма трави, а від каміння залишились лиш окремі валуни, оточені кудлатиками ялівцю, втома остаточно оволоділа тілами. У горах мандрівників підганяв страх, а тепер тіло відмовлялося йти далі. Здавалося, сама трава накидала пута на чоботи доріжан, наплічники вдавлювали в землю, піт рясними потоками стікав по обличчю. Але Морфід наказав не зупинятися, і загін далі повз утомленою гусінню по квітастому килимі лук. Темна стіна лісу здіймалася за сотню метрів вище по схилу. Чисторос, ледве переставляючи ватними ногами, мимоволі помічав рослинки, що траплялися йому на шляху. Тут вони були ще яскравішими й різноманітнішими, ніж на тих луках і полонинах, де вони блукали колись із Ліводверником. Он розсипом палаючих іскорок горять вишневі гвоздички, тирличі прогнулися арками з рядами фіолетових дзвоників, світяться сонечка арніки, вишневі голівки повитикав із трави шолудивник, гордо тримався аконіт, веселими жовтими личками збігся докупки жовтець. І море інших квітів, трав, папоротей. Здається, це не ти йдеш попри них, а вони несуть тебе через свої володіння.
- Предыдущая
- 33/78
- Следующая
