Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 18

• Предыдущая
• 18/78
• Следующая

— Мені до вподоби його шляхетна манера говорити, — промовив Густобрів Травник.

— Що більше напій гірчить, то сильніше його підсолоджують, — пробурмотів Ліводверник і впіймав на собі кілька обурених поглядів.

— Звати мене Морфід, я син Глеї та Отарасмана. Походжу з великого народу к?тів, — продовжував заземелець. — За вашими південними лісами й горами простягається велика рівнина, колиска мого народу. Там ми жили колись і володарювали усіма землями навколо. Та згодом з лісів вийшли дикі племена таллері й армавірів, а також інші дрібніші племена, й відтіснили нас у степи, майже на край пустелі. Але коли ми й там змогли створити багату державу в союзі з пустельними жителями карак?тами, то дикуни вирішили розбити нас ущент і перетворити на своїх рабів. Зараз на цій рівнині точиться страшна війна. Я знаю, що ви не розумієте цього слова… Війна — це коли один народ чи група людей намагається силою підкорити інші народи, нав’язати їм свою волю, перетворити їх у залежних і нещасних створінь, забрати їхнє майно, їхню землю, їхню честь — зруйнувати їхню незалежність.

У війні проти к?тів і карак?тів злі народи використовують різних потвор, чаклунство, такі ганебні речі, як зрада й підкуп. Спочатку ми гідно відбивали їхні атаки й виграли багато битв, та згодом військова вдача перейшла на сторону ворогів. Вони майже розбили наше військо й тепер планують завоювати північні землі — ваші землі. Найстрашнішою зброєю таллері й армавірів є велетенські потвори — магічні ящери Розписи. У них таке ймення, бо луска їхніх головних панцирів помережана золотистим візерунком. Коли до нього довго придивлятись, людина втрачає здоровий глузд, стає залежною й покірною. Візерунки на Розписів нанесли дуже давно могутні чаклуни. Я головував у загоні, що займався винищенням цих тварюк. Один із них — напевно, наймогутніший, — втік від нас по лісових ріках кудись на північ, а коли ми рушили за ним, у спину нашому загонові вдарила ціла армія дикунів, відрізавши шлях назад. Довелося йти мощеною дорогою на північ. Але тиждень тому нас перестріли якісь незбагненні лісові демони, почався бій. Я ледве вирвався з оточення, був поранений. Мій Вогнегрив виніс мене з поля бою — непритомного. Отямився я вже тут, у хатці Арніки. Ось і вся моя історія.

Доріжани прикипіли очима до Морфіда. Речі, про які розповів заземелець, могли уявити не всі. Важко істотам, які ніколи не стикалися з жорстокістю й невиправданим насильством, відразу зрозуміти, що таке війна. Долиняни не могли збагнути причин, які спонукали цілі народи розпочати масову січу, бо завжди вважали: коли тобі чогось бракує, треба більше працювати, а не силою забирати це в інших. А цей чоловік на помості розказує про народи, які живуть за іншими правилами. Вони жорстокі й свавільні, вбивають один одного, ворогують між собою, заздрять іншим… І ці злі дикунські племена, що майже заволоділи невідомим для доріжан світом, тепер хочуть прийти сюди й загарбати багатства Долини Дороги, сплюндрувати цей край через невпинну жагу до війни. Навіщо? Звідки у цих “людей” така ненажерливість, захланність і злість?

— А хто такі “люди”? — запитав хтось із натовпу.

— Люди? Це істоти, схожі на вас і на мене. І я, і ви — різні народи, різні раси, але всі ми — люди.

На поміст піднявся старійшина Густобрів і зупинився біля Морфіда.

— Ми, мабуть, знаємо, де ховається один із Розписаних Ящерів. Його бачили у Півмісяцевому озері, на північний схід від нас. Ти зумієш його вбити?

Морфід аж засяяв від щастя, коли почув про Розписа.

— Я знаю декілька способів, як очистити ваш край від цієї потвори.

— Але нас хвилює не ця потвора, — продовжував війт. — Одне із наших поселень кілька днів тому зруйнували велетенські змії. Вони прийшли з гір — такі великі, як цей селищний дуб! Вони пожирали наших доріжан.

— Я знаю, про кого ти говориш, старійшино. Змії більше не тривожитимуть доріжан, вони покинуть цю долину!

— Ми були б дуже вдячні за таку службу. Можеш розраховувати на нашу підтримку у всіх своїх діях.

— Маю надію, що так воно і буде. Інакше не тільки ваш народ зникне з лиця землі або перетвориться на рабів, а й інші народи згинуть від наших спільних ворогів.

— А хто такі раби?

— Це люди, які працюють на тих, хто їх захопив силою чи обдурив хитрощами. Вони не мають ніяких прав, і господарі поводяться з ними гірше, ніж із худобою.

Морфід засівав душі доріжан страхом, наче сівач зернами ріллю. І зерна страху відразу давали сходи. За кілька хвилин Морфід із дивовижного візитера перетворився на єдину надію доріжан. Він чудово це розумів і поводився впевнено й гідно. Кожне його слово мало таку вагу, якої не знали слова жодного із присутніх тут долинян. Один до одного вони завжди прислухалися, а цьому засмаглому височезному чоловікові безоглядно вірили й не могли навіть припустити, що йому можна щось заперечити.

— І як цьому запобігти? — глухо й безсило запитав Густобрів.

— Ви повинні навчитися воювати!

— Навчитися вбивати?! Для нас це страшний гріх!

— Не вбивати, а захищати власне життя! Коли на вас нападе скажений вовк, то ви вб’єте його, щоб не померти самому, чи дозволите йому розшматувати себе? — На це запитання ніхто не відповів, бо відповідь була очевидною. — Так само ви повинні захищати свій край. Армавіри й таллері — ось той скажений звір, якого треба зупинити, поки він не знищив усе навколо!

Заземелець замовк на мить, щоб усі могли осягнути його слова, а потім заговорив далі:

— Ваші ковалі будуть робити зброю — знаряддя для нанесення ран вашим ворогам. Ви зробите мечі, луки, списи, бойові тесаки і палиці, бомбарди й арбалети, а я навчу вас ними користуватися, навчу воєнної науки. Разом ми зробимо військо, яке оборонятиме ваш край. Ми збудуємо фортецю — величезний будинок із неприступними стінами, який слугуватиме сховком для війська і решти населення в небезпечні часи. Це єдиний вихід для вас. Іншого не дано!

— Ми обдумаємо твої слова й дамо відповідь завтра вранці. Проте повинен відразу попередити, що ми не знаємо жорстокості, ми — не вбивці.

— Коли зайди з інших країв убиватимуть і знущатимуться з ваших жінок і дітей, ви знайдете в собі і жорстокість, і жагу до вбивства. І це називатиметься одним словом — помста!

— Лихі вісті ти приніс, чужоземцю. Ми й не знали, що поза нашим світом існує інший. І зовсім не сподівалися, що земля може переносити стільки зла!

Майже до самого вечора Морфід розповідав доріжанам про те, що відбувається за лісами й горами. Із першими сутінками вся долина була в його руках.

19

Сонце підіймалося над обрієм, повільно виповзаючи із потріпаних трав. Спочатку воно лиш краєм ока оглянуло землю. Цей погляд промінням пробігся по долині, запалюючи білим золотом воду в калюжах і шибки у вікнах. Навколо панувала нічна непевність-напівморок, і сонячні засвітки ще не мали над нею влади. Синьо-фіолетова прозорість застилала простір над невидимими горами й лісами. Від Пічкурика тяглися розвіяними віхтями заспані хмарки. І тут сонце наче почало підводитися з колін, прорубуючи променями світляні тунелі. І стало тепліше, хоч зябкуваті вітри ще ховали холод по тінях і задували його в низини.

Займався ранок.

Золоте волосся небесного світила перелилось через шибку й залоскотало повіки Чистороса. Він замружився, усміхнувся крізь сон і повернувся на бік. Сонячний зайчик ковзнув по обличчю і знову всівся на віях. Сон, у якому заквітчана ромашками Рута ховалась за хмарами, раз-по-раз почав зникати. Врешті хлопець здався, розплющивши очі. Якусь мить світло мереживом переливалось між його віями, та враз вибухнуло яскравістю, засліпивши на мить.

Раз тебе вже будить сонце, то треба вставати. Болітник потягнувся всім тілом, і свіжі рани озвалися різким болем. Що ж це за молодість, коли все болить, як у старого діда?..

Одягнувшись, Чисторос вийшов на двір, намагаючись не шуміти, бо в хаті ще всі спали.

• Предыдущая
• 18/78
• Следующая