Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 15

• Предыдущая
• 15/78
• Следующая

Вигуки здивування й обурення заповнили залу і затихли десь під різьбленими балками стелі.

— Але ж ти сам казав, що все дивне й страшне відбувається за межами долини — ці землі таять у собі лихо! Навіщо його шукати? Навіщо будити невідомі нам сили, виявляти себе! Ми є й будемо щасливі тільки тут, бо така доля нашого народу — жити осіло в Долині Єдиної Дороги! — тепер упівголоса заговорила більшість старійшин, ділячись своїми думками із сусідами, й кидаючи погляди то на Густоброва, то на Ліводверника.

— Шановний і мудрий війте Травнику, часи змінюються і ми повинні змінюватись разом з ними, щоб не залишитися в минулому, — Ліводверник вдячно глянув на Горолома й провадив далі. — Я не кажу, що нам потрібно змінювати свої духовні цінності, свої традиції — ні. Просто треба розширити наш кругозір, бо інакше ми не будемо готові до різних несподіванок і можемо сильно постраждати через дрібниці. Наше суспільство тримається на сотнях зв’язків між поселенцями. Одні тчуть килими, інші шиють одяг, треті кують залізо, четверті добувають руду. Всі обмінюються своїми виробами — ми живемо в системі, де кожен має свої обов’язки й підтримує наше суспільство, як спиці колесо. А якщо хтось із нас, одна спиця, вилетить, то колесо вже не буде таким надійним, як раніше. А якщо вилетить відразу кілька спиць, то далеко не заїдемо! Це і сталося — поселення каменярів завалило обвалом. Наше щастя, що вони врятувались. А якби загинули всі — хто з інших доріжан зумів би обробити камінь? У нас про таку роботу є лише приблизне уявлення і жодних точних знань.

— А ти ще й радиш посилати доріжан у Заземелля, звідки не всі можуть повернутися! Ти сам пропонуєш розвалити колесо й котитися далі на самій осі! — війт долини усміхнувся своєму порівнянню. — Та з іншого боку ти правий, ми повинні якось записувати наші знання й розподіляти професії. Це має стати правилом для нашого народу.

— Саме так. Мандрівки за межі долини — це перший крок захистити себе перед майбутнім. Ще я пропоную вчити дітей не тільки читати, писати і рахувати, а й давати їм глибші знання. У долині ними володіють одиниці. Треба передавати їх іншим. Слід залучати більше людей до спостережень і опису різних явищ, до збирання матеріалу про світ, у якому ми живемо. Що більше ми матимемо такого матеріалу, то менше незнайомого буде для нас. А для цього мандрівки просто необхідні, бо найбільше знань людина отримує під час подорожі й порівняння, а не під час сидіння й роздумування.

Слова попросив Чистослів Тинявка, війт Повздорожнього.

— Ліводверник мовить розумно, цього не заперечиш. Просто все це надто несподівано впало на наші голови. І якщо доріжанам загрожують заземельні небезпеки, то це не означає, що ми повинні від них ховатися й надіятися, що вони самі минуть. Біда може прийти в кожен дім, як це було у Верхньому Доріжньому. Лисиця, яка скуштувала курятини, внадиться ходити в курник постійно, поки не перетягне всіх курей. Боюсь, що наша долина тепер схожа на такий курник, куди ще не раз навідається хижак. Потрібно вивчити його і… знищити! Та робити це слід із якнайменшим ризиком.

— Не знаю, що тобі й сказати. Пропоную кожному висловитися щодо наших сьогоднішніх бесід. На тому й зійдемося. А що ж до мене особисто, то я вважаю, що слід записати все те, що ми зараз знаємо, особливо різні професійні знання, щоб із більшою користю їх використовувати. Також пропоную створити загін, який розвідував би місцини навколо долини на відстані денного переходу і повертався назад до темряви. Інший загін має чекати його на півдорозі з вогнями на випадок блуду, — Густобрів легко вклонився, показуючи, що висловився.

Підвівся Кривотин Остуджений, війт Великого Доріжнього:

— На мою думку, мандрівки в Заземелля — річ передчасна. У горах з’явилися змії, до берегів підходить велетенська риба, у лісах постійно, хоч і рідко, зникають доріжани. Я пропоную обмежитись започаткуванням нових професійних книг, куди кожен хай вписує те, чого досяг у своєму ремеслі, а також збирати інформацію про небезпечних створінь — але без ризикованих походів. Хіба що недалеко від заселених доріжанами місць. І йти туди повинні тільки добровольці.

— Я думаю, цього для початку вистачить, — Ліводверник вклонився старійшині долини, подумки радіючи, що майже виграв у цій суперечці. Поки інші старійшини висловлювали свої думки, що мало чим відрізнялися від сказаного досі, Вересковий задумався над тим, що нічого не сказав зборам про Туманника. Врешті, вирішивши, що не має права приховувати таке від загалу, він знову виступив наперед.

— Ще повинен сказати, що у Півмісяцевому озері живе тепер дивний величезний звір. Я його бачив, хоч і в тумані. Звір не завдав мені шкоди, але все-таки, мабуть, туди не варто поки що ходити.

…Старійшини ухвалили запровадити книги для кожного виду ремесел, для небесознавства, для опису живих істот і різноманітного каміння. Також зійшлися на тому, що варто трохи розвідати землі вздовж Єдиної Дороги й відправити загони на північ і на південь. І, звичайно ж, розказати жителям всіх поселень про озерного звіра.

На тому раду завершили. До зали зайшли молоді доріжанки, розносячи гарячий трав’яний чай. Старійшини збирались окремими купками, щоб іще підсумувати усе сказане.

Лез Горолом підійшов до Верескового й мовчки потиснув йому руку.

15

Лісові сутінки неохоче випускали із себе істоту, кожен крок якої супроводжувався дивними звуками. Птаство й коники-стрибунці припинили свої співи, лиш вітер шелестів у кронах лип і дубів. Стук металу об бруківку Дороги звучав тепер чисто й дзвінко.

Чисторос вирішив, що зараз побачить ще якусь потвору, й зіщулившись у траві, чекав, поки вона вийде на світло.

Ось розсунулись ліщинові гілки, що застували Дорогу, й на узлісся вийшов кінь. Таких великих ні Болітник, ні Рибохвостик ніколи раніше не бачили. Він був принаймні на голову вищий за всіх коней долини й набагато масивніший. На його спині у шкіряному гнізді сиділа інша істота, закута у металевий панцир й зодягнена в одяг зі шкур. Якби не дивний наряд, цю істоту можна було б прийняти за надзвичайно високого й міцного доріжанина. А так вершник був схожим на обтягнуту залізом ящірку.

Кінь ступав повільно й важко, понуривши голову. З кущів, де ховалися доріжани, було добре видно його заллятий запеченою кров’ю бік і глибокі подряпини на шиї. Вершник майже лежав на коні, обхопивши руками його шию й звісивши ноги.

Досі Болітник і не уявляв, що на конях можна їздити верхи. У долині верхи їздили хіба що малі діти, та й то на свинях. До гнізда на спині коня приторочені дивні предмети, які відразу нагадали Чисторосові могилу велета, яку відкопав Цвірко Травник. Та й сам вершник міг бути схожим на велета, похованого в тій древній могилі. Рани коня наводили на думку про лісових демонів, які часто згадувалися в казках і деяких родових книгах. Хто б іще міг напасти на таких грізних супротивників, як не містичні жителі лісової гущавини?

Хоча і кінь, і його наїзник були ледь живі від утоми, Чисторос і Рибохвостик застукотіли зубами від переляку. Метал, темні барви обладунків вершника й чорна, як сажа, масть коня лякали й моторошним холодом стискали серця доріжан.

Коли дивна пара порівнялася з кущами, де ховалися діти, вершник захрипів, його пальці розтиснулися, відпускаючи гриву і шкіряний пасок-поводок. Чужинець раптом перехилився з гнізда й упав на Дорогу. Кінь чорною хмарою зупинився над ним, втягуючи повітря м’ясистими сірими ніздрями. Аж тепер доріжани збагнули, що вершник був не тільки втомленим, а й важко пораненим.

Чисторос нарешті відпустив руку Рибохвостика й підвівся на повен зріст. Він розумів, що зобов’язаний допомогти цьому нещасному чужинцеві, ким би той не був. Моряна засмикала його за сорочку:

— Ти куди? Це ж, напевно, демон!

— Ми ж його не залишимо лежати на дорозі?! — і малодоріжник пішов до пораненого. Дівчина мовчки рушила за ним.

• Предыдущая
• 15/78
• Следующая