Оксамитовий перевертень - Шевченко Наталка - Страница 36

• Предыдущая
• 36/45
• Следующая

Останнім спогадом Желі була усмішка Оксамитового перевертня.

Цього ранку Тамара повною мірою змогла уявити, в якому гуморі прокидається засуджений на смерть у свій останній день. Так, відчуття того, що цей день цілком може виявитись для неї останнім, було чітким і сильним — адже вже зрозуміло, що насправді Краю, ким би він не був, потрібна зовсім не Маргарита, й тим більше не бідолашна дівчина з молочнокислим ім’ям. Він використав їх лише для того, щоби вона, Тамара, увійшла у гру. Цікавились саме нею. І немає жодних гарантій, що якщо зараз Тома наплює на подальшу долю Наріне (хай як це важко) і переконає себе, що її хата з краю, то Край (вдалий каламбур, кисло відзначила вона) не вдарить по іншому, більш болючому місцю і все одно отримає те, чого хоче. А таке місце в неї лишилося тільки одне. Болючіше нікуди.

В тому, що він не жартує, Тома також пересвідчилася. Желі, вчорашньої пізньої візитерки, більше не існувало. Вона побачила це уві сні в усіх подробицях, з люб’язними коментарями голосу, що одного разу вже лунав у її видіннях. Голос знав про їх учорашню бесіду і весело повідомив, що оскільки Тамара має адресу, то на неї нетерпляче чекають у зручний для неї час. Зі скриком прокинувшись від задушливої неспокійної дрімоти, вона перше за все спробувала налаштуватися на Желю, але знайшла лише порожнечу. Поза всякими сумнівами, дівчина дійсно була мертва.

Тому вагатися не випадало — вона поїде, і нічого тут не вдієш.

Вересень не збрехав — заявився до Тамари рівнесенько о восьмій, коли вона вже була готова полишити квартиру. Прикро, але доведеться обходитись без його допомоги — це також було однією з умов, про які їй повідали сьогодні вночі. З цієї причини Тома викликала таксі й якраз щойно отримала повідомлення, що машина вже під під’їздом. Роман, втім, рішуче відмовлявся прийняти за пояснення невизначені відмашки і, заблокувавши собою двері, забажав знати, куди це вона збирається і що саме дізналася. Тамара глянула на нього із здивуванням: чи він за ніч теж навчився читати думки, чи в неї все на лиці написано?

— Зараз це вже суто моя справа, — похмуро відказала вона. — Вчора я отримала інформацію стосовно секти.

— То, може, поділитеся? — не вгавав Вересень.

— Боюся, що ні.

— Це ж чому?

— Бо ні до чого хорошого це не приведе.

— Якщо ви збираєтеся самотужки відвідати кубло тих навіжених, то це поготів не закінчиться добре. А справа, між іншим, стосується й мене також.

— Та невже? — ще більше здивувалася Тамара. — Яким же чином?

— Я теж хочу знайти вашу Наріне, — заявив Роман. — Достатня причина?

— Достатня, щоб померти. Мужики завжди думають не тією головою. Повірте, із цим ворогом ви не впораєтеся.

— Це ми ще побачимо.

Вона зітхнула. Його допомога, можливо, стала б у нагоді, але Тома не могла дозволити собі ризикувати. Ну... хіба що трішки.

— Ви не знаєте, у що лізете, Романе. Це не просто зграйка ненормальних. Там діє справжня магія, проти якої фальшиві ментівські посвідчення не діють...

— Це далеко не все, на що я здатен, — ображено відпарирував Вересень.

— ...тому, якщо я і скажу, куди збираюся, то тільки для того, щоби ви туди не лізли. Це закинута база відпочинку в лісах неподалік Пірнового, називається «Сонячний бір». Так-от — там вам робити нічого, зрозуміли? — Тома виразно подивилася на нього, сподіваючись, що Роман вірно витлумачить ці слова. — Тим більше навіть не думайте вплутувати в це вашого друга Кап-Капа. А тепер дозвольте, я мушу бігти.

Тома безцеремонно виштовхала Вересня з квартири, замкнула двері й швидко помчала сходами вниз, лишивши розгубленого Романа позаду. Хотілося сподіватися, що він не наробить дурниць. І ще — що Край не чув її думок. Власне, покладати якісь надії на колишнього мента-випиваку в цій справі було безглуздо... але вона хотіла надіятися хоч на щось.

Безнадія тхнула приреченістю.

— У тебе зовсім дах поїхав, чи що? — визвірився Капелюшний. — Ану дихни!

— Та не пив я. Кажу, все дуже серйозно. Їй треба допомогти.

— Що, мало ви з тією тіткою вчора начудили? Якого ж ляда вам не сидиться спокійно?

— Ти сам втягнув мене в це, — вкотре нагадав Вересень.

— Я тебе просив про одну-єдину послугу і не мав на увазі плутатись під ногами увесь час! Твоя самодіяльність мені як лайно на підошві. Відволікає.

— Та ну? Тільки не кажи, що ти вже встановив, що це дійсно секта, і впав їм на хвіст.

— Про секту ще не впевнений, але на щось, уяви собі, вийшов, — невдоволено огризнувся Капелюшний. Він дійсно якраз проводив паралелі між тими випадками, на які вчора вказав йому старлей з відділу зникнень. Хтось бачив, як дорогі іномарки підбирали на вулиці бомжів або геть нетранспортабельних п’яниць. За останній тиждень три подібні свідчення, серед яких найцінніше — підлітка на скейті, що запам’ятав номер автівки одного з невідомих благодійників. Коли номер пробили по базі даних ДАІ, з’ясувалося, що «мерин» належить одному ну дуже впливовому дядьку, з верхів та вершків. А от хто був за кермом, ще треба перевірити.

— О, ну це вже діло, — підколов Роман. — Ціле «щось»! Тільки поки ти ще кілька місяців на це «щось» дрочитимеш, трупів буде більшати.

— Звідки така впевненість? Також провидцем став? Воду на вино перетворити не хочеш? Вийде тобі економія...

— Слухай, давай серйозно. Я розумію, що доказів у мене катма. І у тебе також, до речі. Але нирками чую, що діяти треба, як я кажу. Людей убивають...

— Та трясця! — загорлав Капелюшний. — Яких людей? Де ті люди?! Де їхні трупи?! Нема тіла, нема діла, ти ж у курсі! Чим я доведу, що та жінка в морзі — не Маргарита Козодуб? Що її смерть і самогубство Зорева взаємозалежні? Знаєш, куди мене прокурор пошле?!

— Знаю. Пам’ятаю, так що не горлай. Побережи легені, знадобляться. Просто час працює проти тебе, як ти не допетраєш?! А я тобі кажу точне місцезнаходження тих вилупків прямо зараз — якщо поїдеш зі мною. Невже тобі байдуже?

— А ти як дізнався, що це точне місцезнаходження? Подрузі твоїй примарилося?

— Слухай, попустися трохи. База відпочинку там точно є, я її пам’ятаю. Бував там колись. Змотаємось, розвідаємо. А як ти злапаєш їх там на чомусь гарячому?

— Як?! На чомусь?! — Капелюшний і сам гарячкував так, що далі нікуди. — І на чому ж саме? Що я їм пришию? Вторгнення зі зламом на порожню базу? Чи штраф випишу за несанкціоноване розпалення багаття?

— А уяви, якщо там буде жертвоприношення? Якщо там когось різатимуть?

— Забагато «якщо», капітане. Ти, здається, кіна надивився.

Це напівзабуте звертання — а колись вони з Капелюшним справді мали однакові звання — змусило Вересня нервово смикнутися. І викласти нарешті всі карти на стіл.

— Тоді я прошу тебе не як мента, а як друга. Допоможи, га? Будь ласка. Я не впораюся сам. Щойно я знайшов дівчину, що мені сподобалася, як її якась падлюка викрала. Тамара зранку вже вирядилася на базу. Думаєш, я сидітиму й чекатиму хрін знає чого? Я все одно туди поїду. Кажу тобі, відьма не вигадує. Який їй сенс брехати?

Капелюшний замовк і тримав паузу довго та зі смаком, наче театральний актор старої школи. Потім підвівся і поцікавився, дивлячись на небо, порізане на клапті чорними ґратами вікна:

— Ще якісь причини є, щоб я у це вплутався? Окрім справ твоїх сердечних?

— Є, — і собі підвівся Вересень. — Аж дві. Подумай про підвищення. В разі якщо все скінчиться добре, ти майже напевно дістанеш зірочку майора. Не абищо, а серійника пов’язав. Хіба не шик? А раптом потім і я зможу до відділка повернутися? Якщо накриємо всю зграю, то замовиш за мене словечко... Га?

Капітан не став питати, перед ким саме, — це було зрозуміло. Підійшов до сейфа, де зберігалася зброя, дістав звідти свій «макаров», запасну обойму, газовий балончик, потім важко глипнув на Романа:

• Предыдущая
• 36/45
• Следующая