Оксамитовий перевертень - Шевченко Наталка - Страница 20

• Предыдущая
• 20/45
• Следующая

— Про що ви...

— Про те, що ви мені брешете. Віктор Козодуб справді помер цієї ночі, тільки боюся, що його відправило до праотців щось цілком фізичне, типу подушки на морді або електродроту на шиї. Хіба міліція ще не виявила його грішне тіло?

— Не знаю, я не з...

— А от мені здається, що ви з. Бо я не відчуваю, що ви бодай якимось чином дотичні до Вітька Козодуба. Ви навіть ніколи його не бачили. Зате дотичні до іншої цікавої постаті, що так і маячить у вашій свідомості. Зізнавайтеся — вас підіслав Кап-Кап?

— Хто? — остаточно спантеличився Роман.

— Капітан Капелюшний. Я мала б здогадатися, що він не заспокоїться. Кажіть уже, що саме він наказав з мене витягти? Для чого ви стежили за нашою машиною від самого Вишневого?

Вересень був ладен крізь землю провалитися. Ну от, вляпався. Але звідки вона все це знає?

— Звідки ви все це знаєте? — визнав він свою капітуляцію.

— Це важко пояснити у випадку, якщо ви, як і ваш друг, переконані в тому, що я шахрайка.

— Він мені не друг.

— Ні? То що ж ви тут робите? Ви ж наче дійсно вже не в органах.

— Він просив про послугу, — зізнався Вересень, відчуваючи себе учнем біля дошки, в якого на очах усього класу сталася ерекція. — А я йому завинив.

— Угу, зрозуміло. Людина честі — така ж рідкість, як і людина снігова. Що ж, перекажіть вашому королю, що мені все ще нічого додати до раніше заявленого. Рита жива, а її чоловік, котрий дав брехливі свідчення, — вже ні. Тільки хай бравий капітан навіть не думає вішати на мене його смерть — я маю залізне алібі в сусідній кімнаті.

— Тобто ви самі не були на впізнанні тіла загиблої? — запитався Роман.

— Ні. Але я готова на це піти і офіційно підтвердити те, що я і так знаю, якщо після цього мене залишать у спокої. Більше питань немає?

— Дозволите зателефонувати? — Вересень витяг з кишені мобільний.

— Заради бога, — кивнула Тамара. — Можете скористатися балконом, якщо не хочете, щоб я підслуховувала ваші конспіративні розмови.

— Дякую.

Перетнувши кімнату, в якій волоока дівчина ретельно шкребла підлогу (на звук його кроків вона підвела голову й подарувала йому насуплено-недовірливий погляд), Вересень вийшов на балкон і ретельно причинив за собою двері. Капелюшний схопив слухавку після першого ж гудка — вочевидь, тільки його й чекав.

— Ну?! — почулося вимогливе.

Кап-Кап, згадав відьмине скорочення Вересень і проти волі гигикнув. Йому сподобалося це «мокре» прізвисько.

— Чого смієшся? — не зрозумів Капелюшний. — Завдання виконав?

— Виконав, — буркнув Роман. — Точніше, намагався. Вона розкусила мене ще до того, як я заговорив. Я ж попереджав...

— Холера, — незадоволено озвався капітан.

— Вона таки дійсно відьма, — сказав Вересень на півтону тихіше, хоча в доцільності цього вже сумнівався. — Не може проста смертна стільки знати.

— Маячня, — відказав Капелюшний, але без упевненості в голосі. — Ти сам хоч щось довідався чи ні?

— Не густо. Вона каже, що той Вітьок, мій так званий друг, врізав дуба сьогодні вночі. Тобі це відомо?

— От зараза, — стривожився капітан. — Хрінова новина. А пройдисвітка звідки про це знає?

— Ти мене питаєш? Мабуть, звідти ж, звідки й усе інше. Але каже, що в неї є алібі, на випадок, якщо ти задумаєш підозрювати її.

— Ну, це ми ще перевіримо, — пообіцяв Капелюшний. — Гаразд, зараз я пошлю хлопців у гості до Козодуба, перевірити ситуацію. Хоча, щось мені підказує, що вона не бреше. Щось ще?

— Так. Відьма згодна упізнати тіло Маргарити в моргу, якщо це необхідно. І хоче, щоби потім її залишили у спокої. Цитую дослівно, кінець історії.

— О, слухай, розумна пропозиція! Зараз мотнемося в морг. Нікуди не тікай, я буду швидко.

— Та пішов ти! — обурився Вересень. — Чого мені тут стовбичити? Я свою частину зробив? Зробив. А решта — твої проблеми. Особисто я хочу поїхати додому і нажертися.

— Романе, ну не жени коней. — Інтонації Капелюшного раптом стали благальними. — Встигнеш нажертися. Я тебе сам пригощу, якщо дочекаєшся мене. З’їздимо швиденько, глянемо на трупика — і все, далі можеш гуляти. Я хочу, щоби ти типу свідком був. Хіба тобі важко?

— У мене таке враження, що ти її боїшся, — хмикнув Роман. — Дорослий дядько...

— Не мели дурниць! Я не вірю в усе це. Давай кажи адресу, зараз підскочу.

Упокорившись, Вересень продиктував вулицю, номер будинку і квартири, дав відбій і повернувся на кухню.

Звістку про скоре прибуття Капелюшного та майбутню поїздку до моргу Тамара сприйняла без особливого ентузіазму (як, втім, і сам Роман), але й сперечатися не стала. Лише зітхнула, обперлася сідницями об підвіконня і закурила якусь довгу сигарету.

— Бачу, ви додому не поспішаєте, — зауважила вона, змірявши Вересня довгим поглядом. — Поїдете з нами?

— Доведеться.

— Надто ви вже безвідмовні, Романе. У наш час це шкідлива звичка — бо стимулює бажання сісти вам на шию.

Він скривився — ось тепер вона якимось чином дізналася його ім’я.

— Для вас, я бачу, взагалі не існує таємниць? — поцікавився він, притулившись плечем до дверного косяка.

— Чому ж... У моєму житті таємниць куди більше, ніж у будь-якого середньостатистичного представника сірої маси. Для мене, наприклад, все ще таємниця, куди поділася Маргарита і хто лежить у холодильнику замість неї. Та й про вас я майже нічого не знаю — лише те, що плаває на поверхні.

— На поверхні чого?

— Вашої свідомості.

— То ви читаєте думки? — запитав він, подумавши, як по-ідіотському це звучить. У нормальному житті такі питання не ставляться на повному серйозі. Хоча... Що таке нормальне життя? І що таке життя взагалі?

Хрін його знає, пролунала з глибин мозку стандартна відповідь, як завжди у випадках, коли його тягнуло розмірковувати над сенсом буття.

Тамара ж лише коротко хитнула головою без тіні подиву.

— Ні, не читаю. Лише чую їх відголоски. Сприймаю уривки образів. Дистанційно або через дотик... Тільки не кажіть, що вам це цікаво.

— Насправді — дуже, — щиро визнав Роман. — Вам би в органах працювати. Ви воістину безцінний кадр.

— І що я вам зробила поганого? — щиро обурилася відьма. — Ви ж на власній шкірі відчули, як ваше управління цінує кадри — і цінні, і безцінні. А я безпринципних людей не люблю. Навіть у мене є свої принципи.

— Справді? І які ж це?

— Ну, найперший — не зашкодь.

— Як у лікаря?

— А я і є лікар. У мене друга вища освіта — медична. Дуже допомагає в моїй практиці.

— То ви вчена? Вмієте гробити людей, не лишаючи слідів?

Вересень і сам не міг втямити, яка зараза тягнула його за язик. Він розумів, що наривався — бо Тамара сказала більш ніж досить, аби навіть до такого затятого матеріаліста, як він, дійшло — щось у ній є. Надприродне. Здібності, які лякають. І приваблюють, як і все незбагненне. То що може завадити їй напустити на нього якийсь колотун?

— Силу шкода на вас витрачати. — Тома затягнулася своєю тонкою цигаркою. — Та й запізно вас ввічливості вчити. Що вже виросло, називається... Але ви — нечема, що є, те є. Чи не тому дружина вас покинула?

Витягати цю шпичку з серця виявилося боляче. Кровило. Утім, говорити крізь зціплені зуби було не легше.

— Ні, не тому.

Де в біса Капелюшний?

— Застряг у пробці біля Фрунзе, 103. Знакове місце, чи не так? Скоро намалюється, не переймайтеся. — Тамара докурила і загасила сигарету в скляній попільничці «під кришталь».

— Я вже боюся навіть думати у вашій присутності, — майже весело промовив Роман. Тома посміхнулася.

— То й не думайте. Не варто напружуватись. Сили вам ще знадобляться.

«Це ж для чого?» — хотів поцікавитися Вересень, та зненацька, глянувши в Тамарині очі-колодязі, передумав ставити дурні питання. Непроста ця жіночка. І здається, він намарне в це вплутався. Підсобив, що називається, приятелю. Хто б йому тепер підсобив?.. Хто б уберіг від цього виру, куди затягує невість чому ожилий інтерес до життя? І ще щось, назви чому Роман поки що не знав. Не хотів знати?

• Предыдущая
• 20/45
• Следующая