Выбери любимый жанр

95-16 - Рудзький Ян - Страница 27


Изменить размер шрифта:

27

Лютце почував себе краще. На обличчі, яке доти було сіре, просвічував слабенький рум'янець. Лютце дивився на Шеля з неприхованою цікавістю.

— Я думав, що ви забули, — сказав він.

— Про що? — спитав Шель, сідаючи край ліжка.

— Про горілку.

— Не забув, але не приніс. Мені б не хотілося порушувати правила лікарні.

— Тоді чого ж ви прийшли?

— Так важко догадатися?

— Важко!

— Лютце! Не прикидайтесь дурником. Мене цікавлять відомі вам факти. А щоб розвіяти ваші побоювання, я розкажу про останні події.

Хворий знизав плечима. Підібгав подушку, зручніше вмостився на ній, недовірливо усміхаючись, глянув на журналіста.

— Пригадаймо, що чемодан, який ви однесли на вокзал, дав вам Леон. Побоюючись, що хтось примусить вас сказати, де він, ви надіслали багажну квитанцію поштою. Після деяких труднощів ми розшукали чемодан. Папери, що були в ньому, свідчили про досліди доктора Шурікке на в'язнях табору Вольфсбрук. Порівнюючи писані рукою помітки на цих паперах з почерком доктора Менке, ми дійшли висновку, що це одна й та ж особа. Непередбачені події спричинилися до того, що папери загинули. А проте доктор дістав по заслузі. На жаль…

— Що на жаль? — вигукнув Лютце, підхоплюючись на ліжку.

— Доктор Менке загинув під час спроби втекти.

— Він мертвий?

— Мертвий. Справу веде комісар Візнер. Після обіду до Гроссвізена приїдуть представники з Бонна. Цього досить, щоб розв'язати вам язика?

— Чого, власне, ви хочете від мене? Менке чорти взяли, хоча й ждали того надто довго. Що лишилося ще нез'ясованим?

— Смерть Леона.

— Йому вже ніщо не допоможе.

— Коли ви бачилися востаннє?

Лютце втупив погляд у лампу, що звисала зі стелі, і мовчав.

— Чоловіче! — гукнув журналіст. — Намагаючись з'ясувати цю дивну справу, я, іноземець, встряв у неабияку історію, а ви, його приятель…

— Гаразд, гаразд! — перебив хворий. — Перестаньте філософствувати. Лютце не такий дурний, як дехто думає. Коли не хоче говорити, то, певно, так треба. Ви приїхали і поїдете, а я лишуся.

— Пане Лютце, — почав Шель знову, — можна укласти угоду: ви відповідаєте на мої питання або, ще краще — розказуйте все, що вам відомо, а потім разом погодимо, що і як робити далі, коли взагалі можна скористатися з цих відомостей.

Погляд хворого знову помандрував на стелю, обличчя втратило глузливий вираз. Напевно, Лютце обмірковував пропозицію.

— Я бачив Леона за кілька годин до смерті, — обізвався Лютце, не обертаючи голови. — Того вечора він приніс чемодан до мене і сказав: «Лютце, ти єдина людина в Гроссвізені, якій я можу довіритися. Недавно я вигріб ці папери з підвалу зруйнованого будинку. Це докази злочинів у Вольфсбруку». Я не дуже розумів, про що йдеться. Леон часто згадував ці справи, але ніколи докладно нічого не пояснював.

— Що було далі?

— Тоді він сказав: «Ці папери — динаміт, Лютце. Вони звинувачують людину, яка вбила десятки людей, а сама, напевне, живе й досі. Мені здається навіть, що я знаю, де вона мешкає». Я спитав, чому він не йде в поліцію, адже це їхня справа. Леон відповів: «Ти пам'ятаєш, Лютце, гестапо в Гроссвізені? Їх було двадцять, може, менше, може, більше. Таємна поліція, але всі їх знали, знали їхні прізвища і де вони живуть. Ті часи минули. Тепер уже немає гестапо, зате існує щось таке, про що люди майже не здогадуються. Існує така таємна організація, де навіть її члени не знають, хто, крім них, належить до неї. Більше нічого тобі не скажу, — закінчив Леон. — Чим менше ти знатимеш, тим краще для тебе. За кілька днів приїде сюди Ян Шель з Польщі. Запам'ятай це прізвище. Ян Шель — журналіст. Йому ти віддаси чемодан, тільки йому або комусь іншому, хто доведе, що приїхав од нього». Я запитав його, чому він сам цього не зробить. Леон сказав: «Я зробив волику дурницю і, напевне, поплачусь за це». Я подумав, що він у чомусь завинив і жде арешту. Більше нічого не питав. — Лютце помовчав кілька секунд, потім тихо додав: — Тієї ж ночі він помер.

— Пригадайте собі докладніше, що Леон казав про…

Біля дверей почулися швидкі кроки і хтось роздратовано запитав:

— Чому ви пускаєте відвідувачів о цій порі?

Шель обернувся. До ліжка підходив старий, лисуватий чоловік у білому кітелі.

— Дзвонив портьє, — непевно мовила сестра. — Він сказав, що цей пан в Гроссвізені проїздом і хоче попрощатися з хворим. Я думала… як виняток… — пояснювала жінка, безпорадно розводячи руками.

— Ніяких винятків, розумієте? Неподобство! — лікар гнівно зажестикулював. — Якщо персонал робитиме все, що заманеться, тоді визначення годин відвідин і оплачування портьє не має сенсу. Хворим потрібен спокій! — сердито кричав він. Потім звернувся до Шеля: — Прошу вас негайно залишити палату і прийти в час, визначений для візиту. А з вами, — він погрозив пальцем розгубленій сестрі, — ми ще поговоримо. Я подам рапорт.

— Ось вам і відповідь на ваше запитання, — півголосом пробубонів Лютце.

Шель підвівся.

— Пробачте, що я порушив правило, — сказав він спокійно. — Не треба так гніватися, я саме збирався йти. До побачення, пане Лютце. Дуже дякую за все, — Шель вклонився сестрі і під цікавими поглядами хворих вийшов з палати.

Годину чи дві журналіст ходив по місту. Заклопотаний, він ні на що не звертав уваги. Лише ритмічні солдатські кроки і голосна пісня вивели його із задуми.

По шосе йшла довга колона солдатів бундесверу. Шель мимоволі відступив до бровки і зупинився мов зачарований: стальні шлеми, сіро-зелені мундири, автомати; мундир капітана прикрашали стрічечки нагород…

— … ауф діх Лілі Марле-е-е-н! — горлали солдати.

— Айн! Цвай! Драй! Фір! — командував сержант.

Отямившись, журналіст з цікавістю глянув на перехожих. Вони майже не звертали уваги на солдатів, які марширували вулицею. «Воєнщина, псякрев!» — вилаявся в думці Шель. «Повертаються до давніх традицій», — писав Леон.

Згадка про покійного друга повернула Шеля до справи, яка тривожила його ось уже кілька днів. Він був майже певен, що на всі досі не з'ясовані питання є лише одна правильна відповідь. З величезної кількості спостережень, фактів і здогадів виникав переконливий висновок. І журналіст часом навіть жалкував, що попав у цю історію…

Увагу Шеля привернула сяюча вітрина радіомагазину. На темному оксамиті лежали не більші за коробку з-під сигар приймачі, в глибині стояла велика, з червоного дерева шафа, в якій містилися радіоприймач, телевізор і програвач. «Kaufe immer das Beste — NUR ОРТА LOWE»[38], — закликала реклама. Ліворуч стояв магнітофон, над яким висіло пояснення умов продажу в кредит. Шель пригадав ранкову розмову в поліції і новітній спосіб протоколювання показань. «Може, вони мали рацію, не сказавши про мікрофон?» Коли людина не знає, що її свідчення записують, вона не вибирає слів, а якщо відповіді протоколюються, — мимоволі втрачаєш невимушеність, уникаєш певних пікантних справ, старанно зважуєш кожен вислів. Шель пильно придивлявся до магнітофона. Він уже давно мріяв купити такий апарат; бачив подібні у Вроцлаві й Варшаві… Глянув критично на ціну: 650 марок. Маєток!

— Дорогі? — спитав худорлявий, присадкуватий чоловік, що стояв осторонь. Його жваві очі ковзнули по одягу Шеля. — Навіть коли ви захочете купити в кредит, то вам вліплять такий процент, що й радість од покупки пропаде.

— Справді?

— Авжеж! Минулого тижня був у мене такий магнітофон вдома, у цьому магазині їх дають напрокат. Моя теща дуже балакуча, а коли я підсунув їй під ніс мікрофон, вона не змогла вимовити й слова. Ми захлинались од сміху, навіть Труда, тобто моя дружина, не втрималась.

— Цікаво!

— Ще й як! — незнайомець глянув на електричний годинник за склом вітрини. — О, вже пізно! Треба на роботу. Вибачайте! — і задріботів далі.

Забувши про балакучого перехожого, Шель знову заглибився в свої думки. До проблем, які щойно виникли, треба було підходити надзвичайно обережно…

вернуться

38

Купуй лише найкраще — тільки оптику Льове (нім.).

27
Перейти на страницу:

Вы читаете книгу


Рудзький Ян - 95-16 95-16
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело