95-16 - Рудзький Ян - Страница 16

• Предыдущая
• 16/35
• Следующая

— Є, — квапливо ствердив старий, виймаючи з-під прилавка книжку з пошарпаними краями. Розгорнув її.

Шель глянув через плече інспектора. Підпис був, звісно, нерозбірливий.

— Не щастить нам, Пауль, — сказав він. — Вириваємося, наче мухи з павутиння, а якісь невидимі нитки зв'язують усі наші рухи.

— Гм, — промимрив Джонсон, відпихаючи книжку пальцем. — Що ж далі, інспекторе? — спитав.

— Спробуємо знайти негідника, який узяв чемодан. І якщо вкрав його…

— Ви вбачаєте іншу можливість?

— Сумніваюся, що чемодан належав Лютце.

— Ми ж пояснювали, як він попав до його рук! — нетерпляче вигукнув Шель.

— Здогади без конкретних доказів, — сказав інспектор байдуже. Глянув на людей, які стежили за ними, потім на старого залізничника, що прислухався до їхньої розмови, і додав: — Пропоную повернутися в машину і там поговорити без свідків. Тут більше ні про що не дізнаємось і нічого не допитаємося.

Вони хутенько вийшли і сіли в машину. Грубер звернувся до Шеля:

— Версію про чемодан ви чули від Лютце, правда?

— Від нього.

— Він був у нетверезому стані?

— Так.

— Ви не думаєте, що будувати свої теорії на базіканні цього п'яниці важко?

— А ви хочете вмовити мене, що вся ця історія неправдива? — сказав Шель різко.

— Не хочу вас умовляти, але я надто давно служу в поліції, щоб звіритись фантазії.

— Не можу сперечатися з представником місцевої влади. Зрештою, коли ви певні, що останні події є лише збігом обставин, то важко розраховувати на якісь наслідки, — сказав Шель, роздратований пасивністю інспектора.

— Наскільки мені відомо, — промовив Грубер, — ви журналіст. У вашій роботі є тенденція до вишукування сенсацій на кожному кроці.

— Натяк на…

Джонсон торкнувся його плеча:

— Спокійно, Джоне. Інспектор Грубер не знає обставин справи. Я теж спочатку не вірив, що за цим криється щось більше. Оцінюючи останні події, я переконався, що слідство треба розпочати негайно. Ми повинні розшукати того, хто збив Лютце і хто взяв чемодан з камери схову. Знайти папери надзвичайно важливо.

— Коли така ваша думка, прокуроре, то ми зробимо все, що в наших силах, — мовив інспектор офіціально.

— Лишаю справу в ваших руках, — сказав Джонсон до Грубера. — Може, варто було б послухати Лютце, хоч, правду кажучи, я не вірю, що це дасть щось нове.

— Я пошлю в лікарню когось із комісаріату, — інспектор одвернувся. — Поїхали, Гайнц! — наказав. — Куди вам, панове? — спитав, коли машина рушила.

— Я заїду в контору. Треба попрацювати годинку-дві над поточними справами, — озвався Джонсон. — А ти, Джоне? Сподіваюся, ти побудеш у нашому чудовому місті щонайменше до з'ясування справи?

— Звісно, мені хотілося б знати, що все це означає.

— Заходь до нас, коли тільки матимеш бажання. Буду дома близько третьої, — додав Джонсон, виходячи біля будинку суду.

— Гаразд, загляну ввечері.

— А тепер що робитимеш?

— Не думав про це. Поснідаю, тоді, мабуть, вернуся додому і трохи відпочину.

— З радістю підвезу вас, — запропонував Грубер. — Де ви живете?

— На Ейхенштрасе, але я б не хотів…

— Дрібниці! — інспектор тут же звернувся до Джонсона: — Як тільки я щось узнаю, прокуроре, зразу ж сповіщу вас. До побачення.

— До побачення.

Дорогою на Ейхенштрасе інспектор розпитував Шеля про враження від перебування у ФРН та про його плани. Намагався також дізнатися, що зв'язує його з Джонсоном. Коли доїхали до місця, він сказав:

— Знаєте, під час війни я два роки пробув у Бреслау, мені хотілося б почути, що там діється тепер. Може, зустрінемося при нагоді і погомонимо за кухлем пива?

Шель ще не встиг обміркувати всі деталі, але починав догадуватися, що між тінями, які рухалися довкола нього, напевно, є відомі йому особи. Лютце… Менке… Грубер… Хтось із них знає багато більше, ніж говорить. Чиє обличчя покрито маскою? Глянув на інспектора. Той чекав, усміхаючись.

— Охоче, дуже охоче, — сказав Шель, відчиняючи дверцята машини. — Щоправда, я не знаю міста, але в «Червоній шапочці» уже був. Коли не заперечуєте, зустріньмося там сьогодні ввечері близько дев'ятої. Не пізно?

— Ні, чудово! Отже, до побачення! — інспектор подав Шелю спітнілу руку. — Не забувайте ж — о дев'ятій! Поговоримо про Бреслау…

Неспокійна ніч і ранок стомили Шеля — він упав на ліжко й одразу ж заснув. Спав до першої. Прокинувшись, почав думати про дивне сплетіння подій. Відчував, що мимоволі опинився в колі небезпечної конспірації. Журналіст усвідомлював, що він як поляк не може розраховувати на симпатії місцевих жителів і, якщо доведеться звернутися до властей, — на їхню безсторонню допомогу. З цієї хвилини надумав діяти обережніше й хитріше. Він не знає ще своїх суперників, отже, треба стерегтись і пильно стежити за людьми, з якими зустрічатиметься. Міркував, чи це була єдина мета невідомого — здобути оті папери, і чи не зникне він тепер, забравши з собою усю таємницю.

Згодом Шель встав, умився. Дістав з чемодана документи і сховав їх у портфель. Потім висунув шухляду, ще раз переглянув папірці, які там лежали. Трохи подумавши, сунув їх разом з рецептами в кишеню. Не дуже замислювався, чому так діє, але передчував, що краще не лишати в кімнаті ніяких папірців.

Шель був на сходах, коли фрау Гекль висунула з кухні розпатлану голову і почала розпитувати, чи йому по треба чогось і як йому подобається Гроссвізен.

— Ви все владнали успішно? — поцікавилася.

Журналіст промимрив щось і не зупиняючись вийшов із затхлого коридора на вулицю. Розпитавши дорогу, він незабаром опинився перед міською лікарнею. Пояснив портьє мету свого візиту і рушив до палати, в якій лежав Лютце.

Голова пораненого була забинтована. Обличчя бліде. Він лежав горілиць, втупившись у стелю широко розплющеними очима.

— Ваше прізвище Шель? — спитала охайна сиділка, присуваючи стілець до ліжка.

— Так, це я.

— Хворий питав про вас. Не стомлюйте, будь ласка, його довгою розмовою. Перед обідом уже був хтось із поліції, — додала вона пошепки. — Лютце дуже кволий, у нього був серйозний шок.

— А крім цього?

— Переламано двоє ребер і розбито голову. Полежить у лікарні не більше тижня. Таким завжди… — Вона прикусила язик. Непевно глянула на гостя і відійшла до хворого, що нетерпляче кликав її.

Шель схилився над ліжком.

— Ви впізнаєте мене?

Лютце якийсь час мовчав. Пильно дивився на прибулого, немов зважував щось у думках і не міг вирішити.

— Шель? — сказав нарешті.

— Шель. Ми говорили з вами вчора, не знаю, чи пам'ятаєте?

— Вчора було дуже, дуже давно, — простогнав Лютце.

— Якщо це вас не втомить, мені хотілося б запитати вас про деякі речі.

— Що ви хочете?

— Леон дав вам чемодан?

— Чемодан?

— Той, який ви кілька днів тому занесли до камери схову на вокзалі. Квитанцію яро зданий чемодан ви надіслали на мою адресу.

— Звідки ви знаєте?

— Не знаємо, догадуємося.

— Хто?

— Прокурор Джонсон, інспектор поліції Грубер і я.

Лютце заплющив очі і стиснув куточки рота. Хворий, що лежав на сусідньому ліжку, голосно застогнав. Зашаруділи тихі кроки сиділки.

— Не знаю, що було в чемодані, — відказав Лютце пошепки. — Леон хотів, щоб я віддав його вам. Не знаю, що в ньому було.

— Чому ви надіслали квитанцію поштою?

Лютце мовчав.

— Що ви можете ще сказати про Леона?

— Він повісився.

— Вчора ви були іншої думки.

— Справді? Що я казав учора?

— Що Леона вбили.

— Хто його вбив?

— О, до біса! Про це я хотів узнати від вас.

— Від мене? Я нічого не знаю.

— Пане Лютце! Леон Траубе був моїм другом, ви можете довіряти мені.

Кілька секунд вони мовчки дивилися один одному в очі.

— Ви бачите, де я опинився? — тихо обізвався Лютце.

— У лікарні.

— Отож і воно, що в лікарні!

— Пане Лютце, всю справу взяла до своїх рук поліція, вам уже ніщо не загрожує…

• Предыдущая
• 16/35
• Следующая