Біла сукня Попелюшки - Булычев Кир - Страница 4

• Предыдущая
• 4/15
• Следующая

— Отже, так, — вирішив Спіро, — я зараз сходжу на Сентиперу. Без контейнерів мені краще не повертатися. Ти не знаєш Дімова! І краще тобі ніколи його не знати. Часу в мене двадцять хвилин. Зараз я дам тобі список вантажів, покажу, де пришвартована моя шхуна, потім ти отримаєш овочі в садівника, усе навантажиш і відвезеш на Проект. Не турбуйся, вантажівка на автоматиці, мимо не провезе. Ясно? Тільки не впирайся, бо все вже вирішено, і ти не маєш права підвести старого друга.

Спіро погрожував, благав, переконував, махав руками, бігав по буфету, обрушував на Павлиша лавини фраз і знаків оклику.

— Та послухайте, нарешті! — гаркнув Павлиш на всю міць свого неабиякого голосу. — Я згоден летіти на Проект! Я й без ваших умовлянь вирішив летіти на Проект! Врешті-решт, я, може, давно мріяв полетіти на Проект!

Спіро завмер. Його чорні очки зволожилися. Він поперхнувся, але тут же впорався зі своїми почуттями і швидко промовив:

— Тоді ходімо. Швидко. У нас кожна хвилина на рахунку.

— Правильно зробите, що полетите, — сказала Ніночка. — Я сама б полетіла, тільки ні?коли. Там, кажуть, такий океан…

Вантажівка вийшла до планети Проект-18 з неосвітленого боку, і минуло кілька хвилин, перш ніж сонце, назустріч якому мчала вантажівка, освітило нескінченний рівний океан. Павлиш погасив перевантаження і перейшов на стабільну орбіту. Потім, клацнувши тумблером, вийшов на зв’язок зі Станцією.

Він знав, що Станція веде вантажівку, і чекав, коли пролунає знайоме шелестіння, що означає, що смуга вільна для пілота.

Чорні крапки виникли на поверхні океану. Із сітки приймача донісся сухий шум.

— Станція, — покликав Павлиш. — Станція, йду на посадку.

— Що у тебе з голосом, Спіро? — запитали знизу.

— Це не Спіро, — відповів Павлиш. — Спіро пішов на Сентиперу.

— Ясно, — сказала Станція.

— Переходжу на ручне керування, — попередив Павлиш. — Машина перевантажена. Аби не пролетіти мимо.

Справа над пультом на екрані повільно обертався глобус планети, і чорна крапка над глобусом — вантажівка — поступово зближалася з зеленим вогником Станції.

— І не мрій, — відповіла Станція.

— Не турбуйтеся, — сказав Павлиш. — Я з Далекого флоту. На цих вантажівках налітав більше, ніж Спіро.

Група островів, розсіяних по пласкій гладі океану, пройшла внизу. На горизонті в серпанку лежала Станція. Вантажівка занадто повільно втрачала висоту, і Павлиш на мить вимкнув автоматику, дав гальмування. Його втиснуло в крісло.

Павлиш знову клацнув рубильником на пульті зв’язку.

— Що одягати? — поцікавився він. — Яка у вас погода?

Він увімкнув відеофон. На екрані виникло широке пласке обличчя поголеної наголо людини. Очі його були вузькі, до того ж примружені, тонкі брови стояли галочкою, і взагалі він являв собою образ Чингісхана, що тільки-но дізнався про поразку його улюблених тисяч біля стін Самарканду.

— Хто таких присилає? — запитав Чингісхан, очевидно, маючи на увазі Павлиша.

— Я заощадив півтонни пального, — скромно відповів Павлиш. — Я привів корабель на годину раніше терміну. Вважаю, що не заслужив ваших докорів. Так що ж ви одягаєте, коли виходите на свіже повітря?

— Там Спіро усе своє залишив, — сказав Чингісхан.

— Сумніваюся, що влізу в його костюм.

— Добре, через три хвилини я буду у вас.

Павлиш відстебнувся, встав з крісла, дістав із бічної ніші пакунок із поштою, обтрусив пил з костюма. Рухатися було легко, тяжіння на планеті не перевищувало 0,5. Люк у кабіну керування від’їхав убік, увійшов Чингісхан в утепленому комбінезоні, з кисневою маскою, що закривала пів-обличчя. Услід за ним в кабіну втиснувся високий сухорлявий чоловік з бляклими очима під густими чорними бровами.

— Здрастуйте, — вітав їх Павлиш. — Я випадково опинився на планетоїді, коли Спіро був вимушений відправитися на Сентиперу. І він попросив йому допомогти. Я доктор Павлиш.

— Моє прізвище Дімов, — відрекомендувався худий чоловік. — Димитр Дімов. Я керую тутешнім відділенням нашого інституту. Ми, коли дозволите, колеґи?

Він вказав тонким довгим пальцем піаніста на змію й чашу на грудях Павлиша, якраз над планками з назвами кораблів, на яких Павлишу доводилося служити.

— Ванчидорж, — представив Дімов Чингісхана. І відразу продовжив: — Ви одягайтеся, одягайтеся. Ми вам дуже вдячні. У нас завжди виникають деякі труднощі зі Спіро. Він дивовижна людина, добра, відмічена чудовими діловими якостями. Його з величезним трудом відпустили до нас з Місяця…

Чингісхан, тобто Ванчидорж, гмикнув, виражаючи таким чином незгоду зі словами свого начальника.

Дімов допоміг Павлишу закріпити кисневу маску.

— Сподіваюся, ви у нас затримаєтеся на кілька днів?

— Дякую, — відповів Павлиш.

Він увімкнув обігрів у комбінезоні та поправив теплий шолом. Кисень поступав нормально. Костюм Дімова був вузькуватий, але загалом у ньому було зручно. Павлишу хотілося запитати про Марину Кім, але він стримався. Тепер Попелюшка нікуди від нього не дінеться.

Вони вийшли на гладку, ніби відшліфовану поверхню острова. У ста метрах за долинкою піднімалися стіною обривисті скелі. По інший бік починався океан, хвилі прибою розбивалися об чорний берег, здіймаючи стовпи білого пилу. Павлиш поправив шоломофон, щоб посилити шум прибою, але доносився він глухо, неадекватно силі хвиль — звуки гасли в розрідженому повітрі. Сіра напівпрозора хмарка закрила на хвилину сонце, і тіні, різкі та глибокі, стали м’якше.

Ванчидорж пішов уперед, закинувши на плече пакунок із поштою. Дімов відстав. Він закривав люк вантажівки. Ванчидорж увійшов до тіні від скелі й розчинився в ній. Павлиш пішов слідом за ним і опинився перед металевими дверима, що повільно відповзали вбік, приховувуючи вхід у печеру.

— Заходьте, — запросив Ванчидорж, — застудимо камеру.

Павлиш озирнувся. Великий білий птах поволі спускався до Дімова, і Павлиш ледь не крикнув йому: «Обережно»! Дімов бачив птаха, але не збирався ховатися.

Птах зробив коло над головою Дімова, і той підняв руку, ніби вітаючи його.

У птаха були величезні крила й маленьке пухнасте тіло.

— Ви їх підгодовуєте? — запитав Павлиш.

— Певна річ.

У Ванчидоржа була неприємна манера саркастично гмикати. І незрозуміло було, сміється він чи гнівається.

Трохи вище першим показався другий птах. Він склав крила і м’яко спланував, усівшись на скелю поряд із Дімовим. Дімов простягнув руку й поторсав птаха по шиї.

— Ходімо, — повторив Ванчидорж.

Усередині Станція була влаштована зручно. Зали просторої печери були перетворені на житлові й робочі приміщення, і Павлиш згадав страшні картинки до роману Жуля Верна «Таємничий острів», герої якого любили діловий комфорт. Павлиш подумав, що в його кімнаті має бути вирубане в стіні вікно, в яке вриватиметься океанський вітер.

Дімов сказав:

— У нас із житлом тут туго. Минулого місяця приїхала група фізіологів, шість чоловік, зайняли всі вільні приміщення. Вам доведеться пожити в кімнаті з Ваном. Ви не заперечуєте?

Павлиш поглянув на Ванчидоржа.

Той відвернувся до стіни.

— Я, зрозуміло, не заперечую. Але чи не заважатиму…

— Я рідко буваю в кімнаті, — швидко відповів Ван.

Кімната Ванчидоржа була простора — не пара коміркам на інших станціях. У товщі скелі було вирубано високе вузьке вікно, крізь яке вривалося сонячне світло.

— Ось ваше ліжко, — сказав Ван, вказуючи на справжнісіньке, в міру широке, зручне ліжко, спинкою якого служила порізана складним візерунком зеленувата кам’яна плита.

— А ви? — спитав Павлиш. Другого ліжка в кімнаті не було.

— Принесу. Не встиг. Вас ніхто не чекав.

— Ось я й спатиму на тому ліжку, яке ви принесете, — вирішив Павлиш. — Гостинність не повинна супроводжуватися жертвами.

Він відійшов від вікна. Уздовж стіни кімнати тягнувся робочий стіл. На столі лежали пластини рожевого та ясно-зеленого прозорого каменю. Нефрит, здогадався Павлиш. На одній із пластин було накреслено малюнок — птах із широкими крилами. Нефрит тепло світився у відбитому сонячному світлі. Раковина, схожа на половинку велетенського волоського горіха, кидала на стелю перламутрові райдужні відблиски. Ван розкладав пошту на купки. Другий стіл було присунуто до бічної стіни навпроти ліжка. Над столом було кілька полиць. До стосу мікрофільмів на другій полиці було притулено фото Марини Кім у рамці з нефриту. Рамка була вирізана надзвичайно майстерно, погляд заплутувався в складному візерунку. Павлиш відразу впізнав Марину, хоча в пам’яті вона залишилася у білому завитому парику, який надавав рисам обличчя нелогічність, підкреслюючи невідповідність між розрізом очей, лінією вилиць і пишними білими кучерями. Справжнє волосся Марини було прямим, чорним, коротким.

• Предыдущая
• 4/15
• Следующая