Подарунок для Аяти - Марковская Алла Анатольевна - Страница 9

• Предыдущая
• 9/17
• Следующая

— І що я винен робити? — Гел відчув себе звіром у пасці.

У Аяти піднявся настрій, бачити його зніяковілим — це вже винагорода за те, що він був таким нахабою двадцять років назад, настільки нахабою, що вона тоді несподівано для себе дала йому ляпаса, як звичайна дівчина з патріархальноi планети:

— Та нічого такого, спокійніше, солдате, я не претендую на твоi чесноти, та і ти не таке невинне створіння, яким здаєшся. Поводься спокійно, так, як зазвичай поводиться дівчина, що провела ніч з владним чоловіком.

— Чорт.

— І запам'ятай, добре виховані дівчата не лаються. — І Аята засміялась, ніби і не була повелителькою Іноти, а лише веселою дівчиною-найманцем: — І не смій сам розпускати руки…

Він зітхнув, роздягнувся і зайшов до ванни, сів у куточку. Тепла вода була приємною.

Я повернулась на катер. Знову ні з чим. Тільки відчуття було таке, ніби на тій холодній засніженій рівнині я щось не врахувала, пропустила, не вловила. Набрала гарячоi води до ванноi, насолоджувалась теплом і спокоєм, знову і знову поверталася подумки до рівнини.

До ванноi кімнати повелительки увірвалась кремезна жінка у хутряному плащі. Побачила Гела і вибігла. З-за дверей голосно крикнула:

— Розвідники знайшли плащ принцеси у поселенні Длоків.

Гел і Аята переглянулись. Він прошепотів:

— Це пастка.

Гел чемно сидів біля каміна, слухав мовчки. Кіту, воєначальниця і подруга Аяти, скоса за ним слідкувала. Аята розпитувала Кіту:

— Ви говорили зі старостою?

— Так. Вона нічого не знає. Чужих, каже, не було, у цю пору навіть купці не iздять. А космічних кораблів у поселенні вже місяць не бачили.

— Добре, iдемо, хвилин за п'ятнадцять твій загін повинен бути на ящерах. Один ящер для нього. — Аята показала на Гела. — Поясниш, що це віор.

— Добре, — здивовано пробелькотіла Кіту, — а навіщо тобі віор у розвідці?

— По дорозі поясню.

— І в що я тебе вдягну? — Аята потерла потилицю.

— Жіноче запитання… — посміхнувся Гел, застібаючи маленькі ґудзики на сірій сорочці.

Вона кинула йому під ноги хутряний плащ:

— Тримай, і не смій говорити, поки тебе не запитають.

Він обурився:

— Скільки можна!

Аята з посмішкою відповіла:

— Поки ти тут. — Взулась, пристебнула піхви з мечем до широкого пояса. — Йдемо, взуття тобі знайдемо у казармі.

— Ти розумієш, що ризикуєш життям? — несподівано запитав Гел.

— Якщо зможу врятувати доньку, то чхати мені на ризик, — впевнено відповіла Аята.

— Я мушу бути постійно біля тебе.

— Будеш. Мені ще життя не набридло, у мене діти малі.

На подвір'i чекав пошуковий загін, всі верхи. Вільних ящерів для меолі і ii віора тримали за повід. Аята як побачила, якого ящера засідлали для Гела, ледь не почала лаятись, та стрималась. Їй теж цікаво було, впорається найманець з Сірим, чи ні. Кіту посміхалась. Аята показала iй кулак. Гел підійшов до двометровоi у холці тваринки з білими гострими іклами, спокійно перевірив довжину стремен, подивився на вершниць, вони спостерігали, ніби він був комедіантом, глянув на Аяту. Та посміхалась, надаючи йому можливість самому виплутуватись: «ну добре дівчатка», подумав Гел, «я вас здивую», і скочив у сідло з місця… Ящер навіть не поворухнувся. У вершниць відвисли щелепи. Гел скривився, дивуючись власному глупству, спина пекла вогнем, і здалось, що його знову вдарили ножем, та коли перед очима просвітліло, змусив себе посміхнутись Аяті. Вона тільки головою трусонула і наказала рушати. Та на подвір'i з'явився Дайкеро, він розмахував руками, довгі й широкі рукави його блискучого халата, наче крила спійманоi птахи, бились у повітрі. Дайкеро кричав, тицяючи ніжним пальцем у ящера, на якому сидів Гел:

— Повелителько! Навіщо ви берете з собою цього патха?

Аята зупинила свого ящера, розвернула його і під'iхала до упорядника свого гарему впритул. Дайкеро задер голову, та не відступив, хоча ящер Аяти ледь не наступав йому на ноги, взуті у ранкові тапці.

— Повелителько, мене необхідно було попередити… — пробелькотів Дайкеро, та зустрівся з ii гнівним поглядом.

— Ти поводишся, як невихований чоловік базарного торговця. Дайкеро. — Рівно проговорила вона, нахилившись до нього з сідла. Дайкеро зробив крок назад.

Аята вирівнялась і ii ящер розвернувся на задніх ногах і побіг до воріт. Пошуковий загін рушив за нею. І ніхто не бачив, якою ненавистю палали очі упорядника ваоке Дайкеро.

Загін, проминувши вулиці міста, через другі ворота покинув огороджену територію. Був ранок, та на вулиці вже працювали двірники, а вони багато чого помічають. Нова чутка поповзла по місту — у пошуковому загоні меолі служать чоловіки…

Білий простір сліпить очі, на снігу сині тіні від велетенських, ніби хмарочоси, дерев, що простягають своi голі віття-пальці до холодного неба. Такі дивовижні гаi, що налічували по шість-десять дерев, зустрічалися чи не кожних десять кілометрів. Вони не допомагали орієнтуватися, навпаки, своєю схожістю могли заплутати навіть досвідченого розвідника.

Кіту iхала з Аятою стремено в стремено. Аяті здалось, що ii подруга зараз закипить від цікавості.

Гел тримався позаду меолі і ii военачальниці, ящер слухав кожен його наказ і, здавалось, готовий був померти за свого вершника.

— Хто він? Звідки? Він схожий на того… — пошепки запитала Кіту.

— Диверсант з калтокіi, - відповіла Аята.

Кіту повернулась у сідлі, уважно подивилась на Гела, знову запитала у Аяти:

— Ти йому віриш?

— Так, бо це і справді той самий нахабний диверсант.

— Ти бачила його всього лише раз, він отримав від тебе ляпаса, а ти його забути не можеш. І ось він з'являється тут, у критичний момент твого життя, і рятує. Надто романтично.

— Опам'ятайся, Кіту. Ти така ж казкарка, як і була на Калтокійi. Він тут, тому що це вигідно Раді, знав, що я його згадаю і повірю. Все це — лише розрахунок за співпадінням. Він безсмертний, у нього хороша пам'ять, а не почуття. Він диверсант — його робота рятувати співдружність Іноти і Ради. Все…

— А ти як була прагматиком так і залишилась. Навіть не дивлячись, що двадцять років ти вивчала кожну крапку на тій світлині, яку я для тебе вкрала, а ще ти завжди шукала для себе чоловіків, схожих на нього.

Аята скрипнула зубами:

— Мене зараз цікавить тільки моя дитина. — І вислала свого ящера вперед.

Кіту зітхнула і порівнялась з Гелом. Їхали мовчки.

Даккі — прибульці, чужі, люди без батьківщини. Насправді — мирні поселенці, котрі отримали право на побудову поселення ще у матері Аяти. Пояснили своє бажання жити на середньовічній Іноті тим, що втомилися від цивілізаціi, ii шуму і постійноi біганини, а ще від закритого простору тедролів. Даккі — послідовники віри у світлих богів, налаштовували свій світ без зла і ненависті. Та чи було так насправді? Бо може виявитись, що вони ховають ту загадкову лабораторію, яку ми шукаємо. Потрібно тут все перевірити.

До поселення Дакків я в звіриному тілі добігла за дві години. Гравітатор залишився на катері, небезпечно зараз налякати тих, хто викрав малу принцесу.

Сліди великих звіриних лап я помітила ще біля гаю гігантських дерев, в кілометрах десяти від огородженого бетонною стіною поселення прибульців. По тих слідах дійшла до стіни, обійшла ii і надибала в кілометрі від поселення велику кучугуру снігу, а під кучугурою знайшла гравітатор. Отже, сліди губились. Навігатор гравітатора був заблокований, та коли я його таки увімкнула, виявилось, що цим приладом ніхто ніколи не користувався. Заховавши машину знову у сніг, я помчала назад, на зустріч пошуковому загону. Це дійсно була пастка. Принцеси у поселенні навіть і не було.

Добре, що я відчуваю, де знаходиться Гел, бо на цій рівнині, вритій снігом, з однаковими гаями без доріг дуже легко заблукати. Я мчала назустріч пошуковому загону, а за моєю спиною темніло небо, мабуть, буде завірюха.

• Предыдущая
• 9/17
• Следующая