Подарунок для Аяти - Марковская Алла Анатольевна - Страница 14

• Предыдущая
• 14/17
• Следующая

— Чому я повинна вам вірити?

— Тому що це правда, — відповіла я.

Вона засміялась і склала руки на грудях, точнісінько як Аята:

— Яка смішна відповідь… А ви хто?

— Калтокійці, - сказав Гел.

— Ваші медальйони… — Іол простягла до нас маленьку долоню, вимагаючи доказів.

Я витягла свій медальйон з-за пазухи, і Гел також. Дівчинка підійшла, заклавши руки за спину і уважно подивилась на трикутні відзнаки:

— Шість камінців. Ви офіцери?

Ми кивнули головами. А принцеса простягла до мене руку і сказала:

— Тоді відвезіть мене до матусі.

— Добре, дитинко, — я посміхнулась.

— Я принцеса, — ображено присадила мене Іол, та відразу ж ніби вибачилась, — але ти ж калтокійка і не моя піддана, тому тобі можна мне так називати.

— Тоді я маю надію, вас не образить те, що до матусі вас відвезе мій брат?

Вона здивовано подивилась спочатку на мене, потім на Гела:

— Але ж хіба можна довірити мою безпеку чоловікові?

— Він також калтокіець, а не інотець, — пояснила я. Чомусь мені було аж моторошно від цієi дорослості в малій дитині.

— Добре, я довіряю вашому рішенню, — вона зітхнула, змиряючись, і доповнила, — я дуже хочу до мами і сестрички. А ви знаєте, що мене вивіз Дайкеро?

Я кивнула головою. Звичайно, знаємо.

— Він пообіцяв прогулянку… обманув мене.

У ту мить я вперше захотіла убити Дайкеро.

Гел мав вивезти принцесу, а я залишалась на базі, тут були наші хлопці, iх потрібно звільнити. І Летос я вже викликала.

— Ти залишаєш ii тут саму зі мною? — здивовано запитував вожак.

— Так, — відповів Гел, — вибач.

— За що? — здивувався юнак.

— За те, що залишаю ii тут, — сказав Гел і посміхнувся.

— Я тебе не розумію, — хлопець подивився на Гела, як на божевільного.

Маленька Іол сіла на гравітатор попереду Гела, вхопилася за руль. Вона досить серйозно попереджала мого брата:

— Тільки уважніше, будь ласка. Я знаю, які чоловіки бувають роззяви.

Гел тільки посміхнувся і плавно зрушив гравітатор з місця.

Я подивилась йому в слід, а тоді повернулась до вожака:

— Як тебе звати?

— Юреди Ороног, — відповів він.

— А якось коротше…

— Юре.

— Юре, покажіть мені, де утримують аджарів.

— А чому на ви? Ти мені подобаєшся, ти гарна, — він посміхався, як досвідчений спокусник.

— Ти мені теж подобаєшся, але не так, як ти хотів би.

— Отакоi, ми залишились тут у двох, твій супутник тебе тут покинув, а ти мене відштовхуєш, вважаєш, що я не підхожу для тебе, не те походження? А може — я принц-вигнанець?

— Взагалі, я набагато старша за тебе, і до того ж заміжня, — відповіла, я відштовхуючи його руки.

— У тебе є чоловік? — розчаровано запитав хлопець і відразу відступив. Напевне, йому хтось вклав поняття про вірність у шлюбі.

— Так, — стверджувала я.

— А хто твій чоловік? Також перевертень? — ця дитяча і безпосередня цікавість…

— Так. Дракон, — добивала я малого.

— Може й збрехала, але гарно, — він посміхнувся, я бачила, що не повірив, але як усі діти, казки любив, — Добре, йдемо, я проведу тебе до твоiх аджарів.

— Чому ви iх не випустили? — запитала я у малого перевертня.

— Ми не самовбивці, - скупо і сумно посміхнувся він.

— А нас не злякались, — здивувалась я цій дитячій алогічності.

— Ви якісь не такі страшні, - простодушно відповів він, та помислив і сам здивувався: — Хоча дивно, ви страшніші, ніж вони, просто коли iх привезли, вони так кидались на всіх, що ми побоялись. Надіюсь, вони на тебе не кинуться… якісь скажені.

Летос викликав космічний патруль. А я витягала з герметичноi камери своiх аджарів, вони, перевтілені у звірів, напевне, надто довго тримали оборону, бо коли побачили мене, дуже зраділи. Але, тільки впевнившись, що я то я, повернули собі людську подобу. Два здорованя-безсмертних: халкеєць і леліт, один смаглявий, рудий, другий білошкірий зі світло-жовтим волоссям. З радості ледь не задушили мене в обіймах. Юре аж відскочив до протилежноi стіни, коли вони вискочили зі своєi камери, а потім ладен був мене захищати, не розумів він, керуючись досвідом свого короткого життя лабораторного невільника, проявів братніх почуттів, обіймів і веселих жартів.

Саме тоді закінчилось пальне у генераторі бази і замість яскравих сучасних ламп увімкнулися затишні блідо-жовті, наче «сонечко» у тіні. На цьому тедролі ще була енергія, а крім цього, тут було щось незвично живе, споглядаюче, спостерігаюче, присутнє, розумне, але не людське… От що не давало мені спокою, я тут була під чиiмось наглядом, ніби на долоні когось незвичного, таємничого.

Діти-перевертні втратили до усіх нас цікавість, (у iхньому житті були подіi і цікавіші), і розійшлися по своiм справам — гратися, спати, iсти. Поряд залишився тільки вожак, він настирливо ходив за мною, наче приблудний пес. Торкнувся моєi руки і несподівано пошепки запитав:

— Ти хочеш з ним поговорити?

— З ким? — здивувалась я.

— З моiм перетворювачем.

У його голосі була така ненависть, що я відчула на потилиці подих морозного вітру.

— Ти надієшся, що я його вб'ю?

Він кивнув головою, а очі променіли надією помсти.

— А якщо я не буду його вбивати?

— То хоч би відправ його туди, де він нікого не буде мучити.

Ніколи я не зможу бути байдужою до страждань. І навіщо мені цей вчений-маг? Залишити його б тут, до скону, серед ненависті творінь…

Маг сидів за великим мармуровим столом, схиливши голову. Витончена рука з довгими тонкими пальцями музиканта підтримувала високе чоло. Сиве волосся, зібране у довгу косу, світлий одяг, і кров на рукаві. Почув, що двері відчинилися, повільно повернув голову, подивився уважно, підвівся здивовано, з придихом промовив:

— Тейл…

Я не заперечувала, підійшла до нього, він вивчав мене, як рідкісну тварину, цього типа я зацікавила тільки як об'єкт. Небезпечно потрапити до такого фаната у ролі лабораторного пацюка, у нього немає співчуття, почуттів, людяності. Особливо до таких цікавих екземплярів, як я.

— Навіщо вам ці експерименти з перевертнями? — запитала я.

Він не відразу зрозумів про що я питаю, а коли зрозумів, ого, очі запалали фанатичною відданістю справі:

— Якщо ми зможемо відтворити у звичайній людині здатність до перевтілення, і корегувати форму, ми будемо контролювати природу цього явища.

— Навіщо?

— Аби створити перевертнів, потрібних і підкорених нам, і не дозволити iм народжуватися вільно, як то було раніше. Ми мусимо зробити світ безпечним для людськості.

— Хіба народжені звіролюди небезпечні?

— Вони вільнодумці, iх використовують для зла.

— А ваші творіння хіба не вільнодумці? Чи не вони зачинили вас тут, аби ви більше не завдавали iм болю?

— Так, це моя помилка, я мушу у майбутньому розібратися у цьому, треба починати перевтілення ще у утробі матерів.

Я подивилась на Юре, розвела руками… Він мене не зрозумів, звичайно, малий перевертень бажав справедливості, а ще більше бажав, аби цей бездушний вчений зрозумів, що накоiв… Вчений не розумів, і не зрозуміє, бо впевнений у своiй правоті. А може, Юре чекав, що я розірву вченому горлянку? Та я сьогодні не хочу вбивати, я по іншому вирішила долю цього фанатика, буде він вирощувати рослинки на віддаленій фермерській планеті серед колег-злочинців, буде думати над тим, де помилився, і шукати способу утекти:

— Ви будете мати час на роздуми явища вільнодумства у ваших піддослідних, — закінчила я уголос свою думку.

Він мовчки спантеличено дивися на мене, і тільки коли я вийшла, зачинивши за собою двері, закричав:

— Ти дурна, темна тварюко! Я геніальний вчений!..

Юре зачинив ще одні герметичні двері лабораторіi, і самовихваляння вченого більше не досягало наших вух.

В очах хлопця тремтіли сльози образи і розчарування.

У коридорі вже чулися кроки космічних черевиків, прилетів патруль. Діти-перевертні побачивши військових, щезли в глибинах старого тедрола. Я замислилась над тим, що робити з цими дітьми, адже залишати iх тут не можна, а як вмовити iх, недовірливих, зібратись і сісти на корабель?

• Предыдущая
• 14/17
• Следующая