Екологи, або Копроконська історія - Марковская Алла Анатольевна - Страница 17

• Предыдущая
• 17/32
• Следующая

Та на жаль, не було ні бочки, ні лицаря, ні хутряного плаща. Зате був стіл і заплямований кров'ю табурет, під товстим залізним ланцюгом та яскрава лампа під зеленим абажуром. І ще був стілець біля столу звичайний на чотирьох ніжках, поряд з тим страшним табуретом. А на столі лежали фото-кіно-камера виробництва Пайри, і телепа-передавач?, теж звідти.

І… на власні очі це було бачити набагато страшніше.

А ще був міністр, та він нікого вже не хотів у ту ніч допитувати він навіть не бажав того допиту спостерігати. Та й голова йому боліла.

Пити треба менше, пане міністре, то й голова так боліти не буде, а може, дійсно Гел занадто сильно приклав чоботи ката до голови того дурного міністра.

А ще там був сам президент Такароне. Він поспішав завершити задумане? Вважав, що сам зробить все якнайкраще.

І пан Варко теж був. Хоча президент волів би тієi ночі у тій кімнаті не бачити пана Варко. Та діватись iм було вже одне від одного нікуди… І президент думав, що може, воно й добре буде, якщо втовкти Варко пикою у кров тих клятих калтокійців, щоб по вуха, щоб не смів навіть потім пан Варко і помислити про зраду.

А ще я тоді зрозуміла, що пан Такароне, президент планети Копроконе, добре знає процедуру допиту, знає він, що допитувати людину потрібно, тоді коли арештант сонний. Коли той самий арештант вже встиг навіть з півгодини подрімати, а його розбудили, і поки він той арештант ще не зовсім прокинувся і не розуміє попервах що він, хто він і де він, приперти до кімнати допитів, де його чекають серйозні люди.

І я тоді спати хотіла… І я не хотіла бачити тих серйозних людей. А Гел взагалі ще не зовсім отямився після ями.

І ні Нака, ні Довгого, ні навіть того сердитого солдата з підбитим оком там і тій кімнаті не було, нікого з тих, до кого ми вже навіть звикли. А ще я знала що Варко нас не захистить, для нього головне було дізнатись те, що йому ще невідоме щодо планів Такароне і Корде. Мене це теж цікавило та цікавило ще до того, як я потрапила у ту кімнату. Бо у тій кімнаті всі думки повилітали з голови, і у мене була лише одна думка аби все скоріш закінчилось.

Лідеанці штовхнули нас до стільців, змусили сісти.

Президент сів за стіл — серйозний, як вчитель.

— Добрий вечір, панове екологи, — ввічливо, насміхаючись, привітався Такароне.

— Дійсно… добрий, — в'iдливо буркнув Гел, — тільки вже ніч.

Я сиділа, і мовчки розглядала найновітніші камеру та передавач на столі.

— Добре, ніч, — самовдоволено відповів президент, — і якщо ви станете трохи поступливішими, то ми швидко зробимо заплановану на сьогодні роботу, і ви підете спати.

— Яку роботу? — запитав Гел, його погляд став гострим, як лезо з катер-тоола?.

Президент, посміхнувся, гнів в очах Гела був йому добрим знаком:

— За допомогою цих пристроiв ви встановите зв'язок з вашим командуванням, аби я міг порозмовляти з котримось з тих, хто прийме моє невеличке замовлення.

— З яким командуванням? — зухвало запитав Гел.

Це запитання могло тільки розсердити президента. Але ні, він посміхнувся, дістав з внутрішньоi кишені пластикову газету, розгорнув ii і поклав на стіл, щоб Гел міг прочитати. Я теж подивилась на той аркуш. В очі кинувся заголовок статті: «ФАТАЛЬНА ПОМИЛКА ПІЛОТА?» і фотографіi обгорілоi основи пасажирського корабля, на фоні планети. У статті написано що корабель 47С — що йшов рейсом Копроконе-Ракірла був збитий невідомим космічним об'єктом. Спеціальною комісією було виявлено: ця космічна катастрофа не що інше, як добре спланований терористичний акт підпільноi організаціi, котра вирішила таким чином призвести до конфлікту Копроконе і Коаліціi. Адже на тому кораблі на Ракірлу поверталась екологічна комісія, надіслана Коаліцією для перевірки екологічного стану Копроконе на передодні вступу Копроконе до Коаліціi.

А у куточку невеличкий некролог і маленька фотографія тих двох вікторіанців.

— Тепер екологічноi комісіi не існує, - посміхався президент, — і я хочу поговорити з калтокійськими найманцями.

Гел з сумом подивився на цього привітно-усміхненого чоловіка, і тихо запитав:

— І що ви хотіли від тих калтокійців?

— Про це я буду говорити з твоiм командуванням, хлопчику, ти тільки встановлюєш зв'язок і смиренно виконуєш роль покірного заляканого заручника, — відповів президент Такароне.

Я слухала розмову брата з копроконським президентом, і відчувала себе тінню, яку поки що і ніби навмисне ніхто не помічає, аби потім вдарити як можна посильніше.

Гел взяв до рук передавач, подивився на нього з усіх сторін, ніби бачив вперше, кайданки задзвеніли, Гел посміхнувся, поклав передавач знову на стіл і тихо повідомив, здалось навіть що він ніби вибачився:

— А я не знаю коду.

Президент підвівся, нависнув над нахабним в'язнем, повільно почервонів від гніву. Дивився, ніби пробував спопелити Гела поглядом. Гел очей не відвів. Президент не витримав спокійного погляду калтокійця — оскаженів, і почав кричати, аж слина полетіла з його рота:

— Не знаєш, чи не пам'ятаєш?! Може ти вирішив, що можеш щось тут вирішувати!? Тобі, паскудо, життя набридло?!

Гел відповів аж надто спокійно:

— Пане президенте, ваші агенти напевне надали вам невірну інформацію на основі неперевірених фактів і власних припущень. Справа у тому що ми не калтокійські найманці, ми звичайні зейди, нас найняла ваша таємна організація.

Президент зблід, кахикнув, сів. Погладив своє гарно виголене підборіддя. Роздивлявся незвичне обличчя нахабного чужинця, маючи велике бажання розтовкти це обличчя на криваву маску об підлогу чи каркас столу. Та після театральноi паузи пан Такароне заспокоiвся і промовив, ніби лекцію прочитав:

— Ніякоi таємноi організаціi на моiй планеті не існує, бо всі хто мав відношення до опору, до опозиціi, чи то взагалі висловлював думки в голос, заарештовані, засуджені і розстріляні. А ті, хто посмів думати — виконують корисну для суспільства працю у тих місцях, де вони можуть вільно висловлювати ті своi думки таким самим десидентам.

Гел мовчав, і я мовчала, і Президент замовк, ні погроз, ні дій — тиша. Найстрашніша мить допиту — така тиша.

І у тій тиші президент просто кивнув головою, спонукуючи до діi лідеанців. І відразу один з тих велетнів ступив до Гела і, вхопивши його, знову ж, за волосся, підняв зі стільця. Я підхопилась, та другий здоровило ляснув мене по плечу — всадовив на місце і притримав, я почала пручатись та мене зупинили ляпасом від котрого мені потемніло в очах. Гел вхопився за руки лідеанського найманця. Той волосся відпустив, зате захопив закуті руки і завернув iх доверху, протягнув своi величезні ручиська під лікті в'язня та поклав долоні на потилицю, щоб в разі чого зламати Гелу шию. Мій брат борсався і бив ногами по ногах лідеанця покі не отримау удар по під ребра.

Та невже ми ще не награлися!!!

Міністр кахикнув, затуливши рота долонею, і підійшов ближче до дверей.

Варко гірко посміхнувся.

Президент підвівся, повільно обійшов стіл і підійшов до Гела, з задоволенням і презирством розглядаючи його, безпорадного, промовив посміхаючись:

— Ось так, хлопчику, ось так. З цього потрібно було починати, та я ж думав, ти розумний, думав з тобою домовитись якось по-людськи.

Лідеанець натиснув на потилицю Гела, притискаючи його підборіддя до грудей, Гел почув як тріщить хребет, знову брикнувся, за що знову отримав удар величезним кулаком у бік від другого велетня, того, котрий тримав мене.

Президент все ще посміхався:

— Вважаєш, що все зможеш витримати? Мабуть, ти і міг би витримати багато чого. Та я знаю в чому твоя слабкість. Мій наляканий міністр казав, що ти страшна людина і тебе потрібно застрелити, напевне, він правий. Пан Варко, думку котрого я так поважаю, просив віддати тебе у Долину, каже, що ти цінній екземпляр для лабораторіi каже ти якийсь мутант, і до того ж можеш багатьом речам навчити його солдат, хоча для цього тебе потрібно буде впокорити. Напевне смерть для тебе — занадто легке покарання, я віддам тебе моєму другові Варко. Але ж про сестру твою ніхто нічого не казав, — президент різко вхопив мене за комір і вмить відірвав від стільця, аж в голові запаморочилось.

• Предыдущая
• 17/32
• Следующая