Іменем Землі - Лукьяненко Сергей Васильевич - Страница 2

• Предыдущая
• 2/4
• Следующая

На пульті замиготів сигнал виклику.

— Капітане… — Віктор навіть не впізнав голосу Ольсона. — Ми знайшли його.

— Хто?

— Навідник третьої батареї Демченко. Він дійсно був біля головного випромінювача.

Щось знайоме почулося Віктору в цьому імені. Він прийшов на крейсер недавно і не знав ще усіх своїх підлеглих, але це ім’я чомусь не було для нього пустим звуком. Демченко… Навідник…

— Землянин?!

— Так.

— Він… живий?

— Так.

Щось на зразок релігійного страху охопило Віктора. Знищити ворожій корабель, та ще й вижити в радіоактивному хаосі — на таке здатен тільки землянин.

— Капітане…

— Я слухаю вас, Ольсоне.

— Він хоче побачити вас.

— Мене?

— Так. Він зараз у реанімаційному боксі номер 3.

— Я прийду. А де ви, Ольсоне?

Віктору почувся слабкий смішок.

— У сусідньому боксі. Мені вдалося принести на собі фон.

— Вас буде представлено до нагороди.

Голос Ольсона посерйознішав.

— В ім’я Землі.

— Іменем Землі.

Віктор вимкнув зв’язок. Поміркував секунду і набрав на пульті номер першого помічника. Карлос, що сидів у двох метрах від нього, смикнувся, усвідомлюючи образу, але відповів без вагань.

— Першому помічнику, — вимовляючи кожну букву, промовив Віктор. — Прийняти командування боєм під час моєї відсутності. Перед знищенням десантних кораблів дати їм час для спуску шлюпок.

Подумав і додав:

— Згідно 16-му параграфу Конвенції про гуманність при веденні міжзоряної війни.

Лікар йшов поруч, похрустуючи білим одноразовим комбінезоном, проціджуючи слова крізь маску, що закривала йому майже все обличчя. До Віктора він вийшов прямо з операційної, не переодягнувшись, лише скинувши заплямований кров’ю фартух.

— Я б міг відмовити вам у візиті — медична служба не підлягає командуванню у цих справах…

Вони пройшли вузеньким коридорчиком з густо-оливковими стінами, поцяткованими маленькими дірочками. Стіни слабо гули, обдаючи їх хвилями озону і фіолетового світла. Біля наглухо закритої двері медичний робот — вузенький, високий, неминуче білий, схожий на підлітка-акселерата — провів по їхньому одягу довгими гнучкими маніпуляторами, перевіряючи якість дезінфекції.

— Але навряд чи ваш візит погіршить…

— Скажіть, — Віктор простяг руку до двері і та, не чекаючи його дотику, уповзла вбік, — він має шанс?

— Ані найменшого. Тому я вас і пускаю.

Він йшов не до бога і не до надлюдини. Землянин помирав, і зрозумівши це, Віктор відчув протиприродне полегшення.

Землянин лежав перед ним — оголена лялька, обмотана дротами та трубочками, із сірим диском кардіомонітора на грудях. Він був у свідомості, без найменших слідів опіків, яких підсвідомо очікував Віктор, і лише дивна нерухомість міцного м’язистого тіла видавала підповзаючу до нього смерть.

— Ви прийшли тому, що це ваш обов’язок, капітане?

Це були перші слова землянина, і Віктор здригнувся.

— Ні. Не лише.

— Тому, що я просив вас прийти?

— Мабуть, ні…

Демченко зітхнув, і Віктору почулося задоволення.

— Тоді сідайте. Так, на койку, більше тут нічого нема… Так чому ж ви прийшли?

Дивна розмова. Демченко ніби допитував його.

— Тому що це мій обов’язок, і тому що ви просили, і тому що мені захотілося подивитись на людину, яка зуміла зробити те, що ви зробили. Задоволені?

Землянин мляво кивнув.

— Тоді зустрічне питання: навіщо ви мене кликали?

Десь хвилину Демченко мовчав. Потім спитав:

— Бій ще триває?

— Так. Ми тільки-но наздогнали десант.

— Мені страшно помирати одному, — просто сказав навідник. — Мабуть, таке визнання не прикрашає офіцера, але тепер вже однаково. А найменш потрібна людина під час бою — капітан. Ви можете посидіти зі мною без шкоди для крейсера.

Віктор здригнувся.

— Я не хотів вас образити. Ви хороший капітан, Вікторе. Вас не ображає, що я звертаюся до вас на ім’я?

— Ні. На моїй планеті немає прізвищ.

— Алькор-туманний?

— Так. Як ви вціліли, Демченко?

— Надмірна дисциплінованість. Я був єдиний, хто одягнув перед боєм скафандр. Адже там страшна тіснява, у бойових постах… — Тепер він говорив дуже тихо, і Віктор мусив прислухуватись, щоб розібрати слова. — А коли я отямився і побачив, що поганець жене до нас… Честь планети. Я ж єдиний землянин на кораблі, я мусив зробити більше, ніж інші…

— Я представлю вас до ордена Сонця, Демченко. Для цього капітан ще потрібен, — Віктор спробував посміхнутись.

— Мені вже не начепити ніякого ордена. А Сонце… Воно завжди зі мною. А ви бачили Сонце, капітане?

Віктор похитав головою.

— Навіть смішно… Ми воюємо в ім’я Землі й іменем Землі. Вгамовуємо колонії, які вимагають незалежності, мотаємось з одного краю Галактики на другий… Вмираємо і вбиваємо… Тобто вбиваємо і вмираємо… — Демченко на секунду примружив очі, облизнув губи. — А Землю, Сонце бачив тільки я, єдиний з усього екіпажу…

— Земля — це символ, Демченко. Колиска усіх планет, усіх цивілізацій. Наш прапор, якщо хочете.

— Для мене Земля — не прапор. Це блакитне небо… ви знаєте, як гарно, коли небо… так, у вас воно також блакитне. Це зелені ліси. Це сніг і холод… Але також і розжарений спекою пісок… Це моє місто… міста можуть бути красивими, коли їм більше тисячі років, коли одне місто не схоже з іншим…

Одна з трубочок, що впивалася у тіло Демченко, запульсувала, уприскуючи до крові ліки, і голос навідника зміцнів.

— Знаєте, я ріс у маленькому містечку. Довкола тайга, ліс на сотні кілометрів. Місто старе-престаре, кам’яні доми, бетонні дороги… Окрім станції космічного зв’язку — ніяких слідів цивілізації. На будь-якій планеті таких міст тисячі. А для мене воно єдине.

— Розумію, — обережно сказав Віктор. — Для мене, наприклад, є лише один острівець серед тисяч островів Алькора-туманного… А для Ольсона — один з поверхів мегаполіса в Порт-Альві. А для Карлоса — одна з веж кланового замку на Коріані.

— Я взагалі потрапив до космосу випадково. Не проходив ні за здоров’ям, ні за інтелектуальними тестами — усі показники середні… Але дуже вже рвався. І зміг усіх переконати.

— На щастя для крейсера, змогли, — щиро сказав Віктор.

— Так… Знаєте, як я вирішив, що неодмінно буду офіцером космофлоту, що стану захищати Землю від ворогів? Звичайнісінька хлопчача мрія, тільки в інших це минає, а в мене залишилося. Ви не грали у дитинстві у космічну війну?

— Грав.

— От і я грав… Я жив у старому домі, йому років триста, не менше. А навпроти стояла вже зовсім старезна будівля, там, звичайно, ніхто не жив. З цегли… Знаєте, що це таке? Так, у відсталих колоніях іноді будують з неї… Одного разу ми грали, нібито на наше місто напали космічні загарбники. Мене поставили охороняти наш дім. От я і додумався — заліз у цю цегляну розвалину, піднявся на дах. Там по краю даху були маленькі башточки, не уявляю, для чого їх зробили… Я посмикав на одній двері — вони відлетіли, там все уже проіржавило наскрізь. Увійшов. Маленька кімнатка, по стінах вузькі віконця, мов амбразури. Краще й не придумаєш. Весь наш двір видно, як на долоні. Я встав біля вікна з пістолетом і чекаю. І от поки я там стояв, наче трапилось щось. Дивлюся з висоти на місто, на смужку лісу вдалині, на сіру трубу гравіантени… І відчуття, що я дійсно все це захищаю. Це словами не передати.

Демченко замовк, і Віктор тихо запитав:

— А потім?

— Потім мої друзі вибігли на двір, а я палив по них з даху. Ми мали іграшкові пістолети, які стріляють ампулами з фарбою. Там пів двору було заляпано червоним, наче дійсно був бій. А вони навіть не змогли збагнути, звідки по них стріляють… Правила в нас були суворі: ті, в кого попала хоча б крапля фарби, сідали і чекали кінця бою. Зелена трава, стежки з білого кварцового піску, десяток нерухомих хлопців, що чекають кінця гри… Й усі у червоних плямах. Це було так схоже на справжню війну, яку ми тільки у кіно і бачили, що мені стало страшно. Я навіть радіти своїй перемозі не міг. — Демченко перевів подих і закінчив: — З цього все й почалося, з дитячої гри… І тепер повинно закінчитись…

• Предыдущая
• 2/4
• Следующая