Подвійні міражі - Шевченко Наталка - Страница 42

• Предыдущая
• 42/45
• Следующая

— Нам потрібне пальне.

Чітке усвідомлення того, що йдеться не про бензин, ошпарило Юрка, мов окропом.

На інших, утім, ця заява не справила великого враження. Ліда, здавалося, її зовсім не почула, все витріщалася на шофера, перебираючи в пам’яті Ігореві нотатки. Ким він там був, Королівський Вовк? Здається, берсеркером… Павло Вільгельмович почав гніватися і цікавитися, де ці остолопи (йшлося про Мойру та Інгольва) збираються шукати паливо у безлюдному селі? Павлуші і на гадку не спало, що з їхніми надприродними здібностями навряд чи треба шукати щось, настільки примітивне, як бензин. Геник і Юля щось пробурмотіли в унісон, надто зайняті мріями про майбутнє щасливе життя утрьох, Ксеня здивовано звела брови — мовляв, заспівати можу, а ось нафтове родовище точно не знайду. Влада замислилася. На чолі в неї зібралися зморшки, і Юркові захотілося торкнутися до них поцілунком. Він так би й вчинив, якби не чекав від Інгольва продовження, усвідомлюючи, що чекає не інакше, як вироку.

— Ви послухайте мене уважно, пані та панове, — прогримів Інгольв, і всі здригнулися. Отак, мабуть, його глас звучав у битві — як розкати грому. — Бо справа серйозна. Я говорю не про бензин. Йдеться про те, що дарує нам життя.

Павлуша глупо засміявся.

— Ви про душу, чи що?

— Чи що, лікарю, — одне-єдине слово прозвучало з хльостким презирством, як удар батога. — Я про кров.

— Про чию?

— А хто зголоситься, того й буде. Мені все одно.

Павло відкопилив нижню губу і став схожим на дурного бугая.

— А я що казав? Ці люди, — хірургічний перст тицьнув спочатку в Мойру, а потім у водія, — небезпечні аферисти. Розвели нас, як лохів. Змінимо ваше життя, авжеж! Так я і повірив!

— Але ж ми пережили…

— Ксеню, це гіпноз! Елементарний! — Штос нарешті дозволив собі звернутися до тупої корови на ім’я, тим паче, що вона вже не виглядала, як тупа корова. — Можна навіяти все, що завгодно, і…

— Ні. Те, що ми пережили, навіяти неможливо, — Влада постукувала кістянкою вказівного пальця по роті. Юрко пам’ятав цей жест ще звідтіля, з тієї ночі, у якій було полуничне вино, і кутовий диван в кутку, і означав він глибоку задуму. — І скільки ж крові потрібно, аби ми звідси поїхали?

— Літрів п’ять, плюс-мінус півлітра, — відповіла Мойра. Павло здійняв руки до стелі.

— Хтось причинний справді вірить, що ота іржава таратайка поїде, якщо в її бак залити крові?

— Павлечку срібний, вона поїде, і якщо ніц у неї не залити, — глумлячись, заявив Інгольв, — але тебе в ній не буде. І Різдва в горах не буде, і горнятка з вином, і жінки на сіннику… А буде суд за ненадання медичної допомоги, і твоя Інеса, вся в сльозах та шмарклях, битиме себе слонячою п’ятою в груди — я, мовляв, йому звеліла: «Оперуй!», а він відмовився, бо, до всього, ще й з похмілля був і характер має паскудний. І повірять їй, що характерно. Чуєш мене, друже? Їй, а не тобі. І дадуть тобі кілька років монотонного пейзажу, званого в народі «Небо у клітинку», а як вийдеш, то дипломом лікарським зможеш хіба підтертися, якщо картон любиш! То що, далі говоримо чи ти нас залишиш?

Якби повітряна кулька із випущеним повітрям могла обернутися на людину, то виглядала б зараз достеменно так, як Штос.

— Я залишаюся. Послухаю. Говоріть.

— Дякую за дозвіл. Отже…

— Може, нам усім скинутися? — перебила Інгольва Ліда. — Якщо справді треба лиш п’ять літрів, а нас усіх семеро, то. по сімсот мілілітрів виходить, так? Багатенько, але можна витримати.

— Думка свіжа, — оцінила Мойра, — проте…

— Виключено, — відрубав Геннадій. — Юля вагітна, тому жодних кровопускань.

— І як я неодмінно встигла б сказати, якби мене не перебили, — мовила Біла Пані з притиском і спопелила Геника поглядом, — не годиться. Є умова, і вона не обговорюється. Одна кров. Одна офіра. Один доброволець. Крапка.

— Але нащо? — спитала Ксеня. — Навіщо ви це з нами робите? Як тут можна обирати?

— Ксеню, дівчинко моя багатодітна, — зітхнув Інгольв, — ти ніколи не чула, що за все в житті доводиться платити? Чула, певно що, я й сумніву не маю. Так ось це — вона. Плата за зміни. Знаєш, де буває безкоштовний сир?

— Тобто вибір роблять усі, а помирає хтось один? — не вгавала Ксеня. Її щоки палали, куточок рота смикався, під лівим оком несамовито пульсувала тонка блакитна жилка. Ліда, почувши її мову, здригнулася.

— Чому помирає?

— Та тому, тетерю, жи п’ять літрів — це вся твоя кров! Чи моя! Чи будь-кого з тут присутніх, хіба за цих, — Ксеня кивнула на Мойру та водія, — я того не певна! Це що ж виходить, усі поїдуть, а хтось лишиться тут назавжди?!

— Саме так і виходить. І тільки так, — підтвердив Інгольв. Запанувала тиша. На хвилину її порушив Юрко.

— Я не розумію… це що, невдалий закос під жертву Христа?

Мойра ледь помітно усміхнулася.

— О, який ти грамотний, синку. Поспішаю тебе заспокоїти — жоден смертний не може зрівнятися з Богом, але завжди має часточку Бога в собі. І коли ми жертвуємо собою заради інших, то стаємо співпричетні, так, до Хресної Жертви Спасителя. Утім, кому я це пояснюю? Ти ж християнин, малий. Сам це мусиш знати.

Юрко опустив очі, замовк. Звідкілясь — чи не з недільних божих служб дитинства, які він тоді ще не вмів пропускати? — зринули слова, що завжди перевертали йому душу.

Немає більше тієї любові, як хтось покладе душу свою за друзів своїх.

Але ж то за друзів, украдливо пробурмотів гиденький внутрішній голос. А вони тобі хто, попутники? Хто такий тобі Павло? А чи Ксеня? Чи хай і Геннадій?

Серед них є та, що дорожча мені за життя.

— Ви що, Смерть?

— Аж ніяк. Я — Незворотність, Владо. Незворотність Долі. І деколи я просто мушу давати таким, як ви, право вибору.

— Яким «таким»?

— Визначеним.

— То чому саме ми?

— Бо, якщо ви зробите вірний вибір, то принесете у світ набагато більше добра, аніж вже накоїли шкоди.

— А ми який зробили?

— Для себе, зараз і тут — вірний. Що буде далі, покаже час.

Влада і собі примовкла, замислилася. Кожен із них тієї миті думав про щось своє і щосили намагався не думати про останній вибір.

— Ви виходьте з того, — весело встряв шофер, — що усі ми помремо, рано чи пізно.

— Чим пізніше, тим краще, — огризнувся Штос. Інгольв ураз зробився серйозним.

— Повір мені, Павле, далеко не завжди.

— А, крім того, вас це точно не стосується. Ви ж не помрете.

— Сподіваюся, що помру, — відказав Інгольв і глянув на Ліду. І вона побачила те, про що він говорив у іншому вимірі. Міст до раю з молитов, і квіти цикорію, і дітей, які тримають їх з Ігорем за руки.

І вже не мало значення, як він виглядає. Вона знала його справжнім. Таким, як він є.

— Може, жереб кинемо? — тим часом запропонував Штос. Водій зажурився на виду, подивився на Павлушу з докором.

— Жереб, так. Авжеж. Хто б сумнівався, що саме ти про це згадаєш! Вибачай, соколику, жереб не пройде. Жертва має бути добровільною й усвідомленою. А не сірники поламані з пальців виймати…

І не встигло ще відлуння його слів розчинитися в повітрі, як Влада і Юрко, не змовляючись, навіть не дивлячись одне на одного, в унісон сказали: «Я».

Майже в унісон.

Влада сказала: «Я готова», а Юрко: «Я готовий».

Влада випередила Юрка десь на чверть секунди.

Мойра та Інгольв перезирнулися. Видно було, що вони збентежені, але водночас задоволені. Якби їх хтось спитав, вони могли б розповісти і про довгі торги одне з одним інших подорожніх, і про їхні сльози, і про сварки та бійки. Могли б повідати про те, як обрані тижнями сиділи в цій тісній кімнатці, не бажаючи розлучатися з життям, хай би їхній вибір і там, і тут, у реальності, був однаково жахливим. Проте їх ніхто ні про що не питав, а самі вони промовчали. Інгольв підійшов і без зайвих слів узяв Владу за руку.

— Зачекайте, що це значить? — загорлав Юрко. Мойра підвелася, обігнула стіл і стала на середину кімнати, поміж двох лавиць.

• Предыдущая
• 42/45
• Следующая