Птахи з невидимого острова (збірка) - Шевчук Валерий Александрович - Страница 82

• Предыдущая
• 82/82

Коли б я не був простим фіксатором подій, а мав би вищі творчі замисли, я б обов’язково приточив цій історії happi-end, тобто вигадав би, що той патлатий, огрядний молодик із люлькою в зубах, якому я ще маю переказати цю історію після відбуття весняних пристрастей, нарешті помітив мою господиню, вразився її високими духовними якостями і впав перед нею на коліна, проголосивши високопатетичний монолог про любов і світ. На жаль, мій літературний компаньйон виявився жонатий: сьогодні, в сонячний весняний день, коли світло спадало на землю яскравим потоком, а сонце аж тріпотіло, як синиця, що співає на все горло, так от, у цей день я побачив того гриваня з дивним придаточком: обіч нього, тримаючись за руку, ступало в червоних гумових чобітках таке крихітне й гарнесеньке дівча, що мало б воно крильця, я прийняв би його за янголятко. Це недвозначно засвідчило, що мій люльконосець уже тримає біля себе особу жіночої статі і та особа, мабуть, теж із таких, що годяться у справжні подруги моїй господині (я маю на увазі Подругу-2 і аж ніяк не Подругу-1). Це відкриття трохи розчарувало мене, бо я все-таки таємно сподівався, навіявши гриваневі цю історію, привернути його увагу перш за все до господині і в такий спосіб допомогти і їй, а насамперед собі (йдеться, знову ж таки, про згадану тут не раз «Історію котів»), однак життя, на жаль, не завжди складається так, як того ми хочемо…

У моїй голові, щоправда, виснувалися думки, що й тут я посилив би сказати рішуче слово, тобто активно вплинув би на господиню й того люльконосця: наприклад, міг би зруйнувати родину люльконосця і привабити його до господині, розігравши тим самим майже ту ж таки історію, яка щойно відбулася, тільки помінявши в ній частину дійових осіб. Але після того, що сталося, я дійшов твердого переконання: пристрасті тільки тоді приємні, коли їх спостерігати, а не брати у них участь безпосередньо. Окрім того, я не маю стільки злостивості, щоб, зіштовхнувши у змаганні якісь там особистості, ще й тішитися з їхніх страждань. Третє, що спинило мій активний чин: хтозна, як воно складеться, і чи не зроблю я тим собі чогось гіршого? Отож я вчасно згадав мудрий вислів: «Роби, як тобі ліпше!» — а ліпше мені дивитися на світ через шибку, сито примружуючи очі, ніж дертись у ту шибку до кімнати знадвору, сподіваючись ще, окрім того, добрячого собі штурхана.

Розумно вирішив, що спокій усе-таки ліпший неспокою, а коли так, то нема чого зайвий раз себе турбувати. Укріпила мене в тому рішенні ще одна подія: якось я уздрів біля нашого дому істоту, що увіч скидалася на Леоніду. Моя господиня була тоді в школі, а я вийшов на нетривалу прогулянку. Істота, яка нагадала мені нещасну Переходовцеву жінку, потинялася трохи біля нашого дому, позираючи на нього не без печалі, але у хвіртку зайти не зважилася, зрештою, їй набридло робити вигляд, що гуляє біля річки, — та й погода тоді була непідходяща, — отож вона забралася геть, вряди-годи зупиняючись і позираючи в наш бік. Потому зникла, і цю загадку мені також не судилося розгадати…

Я думаю про все це, лежачи на колінах у своєї господині. Цілий день сьогодні був незвично збуджений; ходив, п’яніючи од голосного синичого дзенькоту; небо наді мною було дивовижно голубе, аж мені почало здаватися, що я сам уже не чорний, а також голубий; удень я не міг заснути — стрибали мені в очах голубі іскри; я прослухав десятки мелодій, що їх продзвонили, спадаючи зі стріх, краплі, — і це все наладнало мою душу на високий, навіть трохи патетичний лад. З таким настроєм я повернувся додому, вже коли господиня прийшла з роботи. Вона, на противагу мені, була сьогодні задумана й пригнічена, а біля вуст у неї залягла знайома мені сумна складка. У цей вечір вона мене добряче нагодувала, а що я цілий день тинявся між калюж, це не обтяжило мого шлунка. Господиня сьогодні не вмикала навіть телевізора, а довго стояла на ґанкові, наче вслухалась у свіжий, із легким, бадьорим морозцем вечір. Я теж стояв біля неї, той вечір вливав у мене могутні, запаморочливі хвилі, і коли б не чекав я приходу Мурки, безсумнівно покинув би господиню й рушив назустріч сутінкам і цьому бентежному подихові, не сприймати якого — значить утратити віру в життя. Господиня моя відчувала, певне, те саме, вона закинула голову, і я помітив на щоках у неї лискучі струмені, в яких заламували свої променята зорі.

Подруга-2 сьогодні не прийшла, тож господиня сіла в мій фотель і почала мене пестити, а на мою голову скотилося кілька сльозин. Я був сьогодні великодушний і терплячий; хай буде так, думав я: весна і hinc illae lacrimae[29], зате в домі нашому мир.

Кватирку було відчинено, з двору через неї проникав свіжий і запаморочливий дух. Я напружився, упиваючись ним, а водночас піддававсь і теплій ласці господині — кожен може зрозуміти, що в цей мент я таки чекав пісні, котра от-от спалахне за моїм вікном. Тоді я зможу піддатися великому афектові, що ним напоює нас, земних істот, матінка наша Натура; маю віддати весні належне, а вона, сподіваюся, мене за це одухотворить.

Господиня моя тим часом все ще плакала, і я подумав, що, може, в неї ті ж таки емоційні комплекси…

Ні, я не встиг додумати цієї думки. За вікном пролунала палка, як вогонь, пісня. Я стрепенувся і, хоч руки господині зробили несміливу спробу мене затримати, рвонувся до кватирки. Весна кликала мене, і я помчав їй назустріч.

1978 р.

Валерій Шевчук (20.08.1939, Житомир) — видатний сучасний український письменник, визначний дослідник літератури, інтерпретатор українського літературного бароко. Валерій Шевчук — подиву гідний взірець сучасного подвижництва на терені української літератури, культури та історії. Мало яка державна культурна інституція може похвалитися таким кількісним, різноплановим, а головне, якісним доробком. Серед найвідоміших книг письменника — «Серед тижня» (1967), «Набережна 12» (1968), «Крик півня на світанку» (1979), «На полі смиренному» (1982), «Дім на горі» (1983), «Три листки за вікном» (1986), «Мисленне дерево» (1986), «Птахи з невидимого острова» (1989), «Мор» (1989), «Дзигар одвічний» (1990), «Панна квітів» (1990, збірка казок), «Стежка в траві. Житомирська сага» (у 2 т., 1994), «У череві апокаліптичного звіра» (1995), «Око Прірви» (1996), «Жінка-змія» (1998), «Срібне молоко» (2002), «Тіні зникомі. Сімейна хроніка» (2002), «Козацька держава: Етюди до історії українського державотворення» (1995), «Муза Роксоланська: Українська літ-ра XVI–XVIII ст. У 2-х кн.» (2005), «Пізнаний і непізнаний Сфінкс. Григорій Сковорода сучасними очима» (2008). Упорядник та перекладач на сучасну літературну мову збірок любовної лірики XVI–XIX ст. «Пісні Купідона» (1984) та героїчної поезії Х—ІХ ст. «Марсове поле». У 2-х кн. (1989), «Літопису Самійла Величка» (у 2-х т., 1991) та ін. Валерій Шевчук — почесний професор Києво-Могилянської академії та Львівського університету. Лауреат Шевченківської премії та численних літературних нагород. Твори письменника перекладено на 22 мови. До нової книжки увійшли три так звані мислительні детективи про давнішні часи та одна сучасна гумористично-фантастична повість.

• Предыдущая
• 82/82