Птахи з невидимого острова (збірка) - Шевчук Валерий Александрович - Страница 56

• Предыдущая
• 56/82
• Следующая

А якось пробував у її домі полковник Танський, саме той Танський, котрий, як оповідають, повівся нестатечно з посланими прохачами милостині від антіохійського патріарха; він їх прелюб’язно прийняв вдома, гостив і поїв, дозволив навіть тримати в себе зібране, сам вділив немалу мзду, а коли задоволені ченці, благословляючи полковника, відійшли, то він послав услід своїх людей із татар, і ті люди наскочили на тих ченців біля річки Дніпра, обібрали, захопивши не тільки те, що дав полковник, а й те, що було зібрано в інших місцях, і все те принесли полковникові, трохи, звісна річ, і собі вділивши, а ченців у Дніпрі потопили, і тільки один із них чудом врятувався, через що про цей полковників подвиг і стало відомо. Про цього Танського ще оповідали, що він упир і ночами блукає дорогами, шукаючи, в кого б напитися крові, через що лице в нього було буряково-червоне, а коли він, як оповідають, блукав ночами, то воно світилося серед пітьми, як місяць. А ще казали, що він водивсь із відьмами і ходив на шабашні збориська, що деякі відьми були його поденницями й підданими і працювали на полковника, через що він незмірно багатів, а вночі, розказували марновірники, бо сам я у такі байки не вірю, їздив на них, як на конях, а може, й коні його були перевтілені відьми, бо надто вже баскі і вогнедишні. Цей Танський також писав вірші, але дуже вже студні, в стилі жартівливої travestia, з дуже грубими фігурами та плитким і невибагливим гумором. Я ці вірші знав через те, що маю книжицю, яку списував, ще бувши мандрівним дяком, отож позичав книжиці в інших дяків і ті вірші читав, а що мене до стидов’я не вабило й смаку до таких віршів я не мав, то й не переписував, хоч інші дяки, читаючи ті вірші, особливо напідпитку, кишки собі надривали зо сміху. А ще й та особливість була в тих віршів, що той, хто їх читав, нечестиво збуджувався до нестатечних і нешпетних дій та помислів — вони мали якусь чортівську силу, — я сам це відчував, коли їх перечитував.

Отож саме цей полковник якось приїхав пишним ридваном до пані сотникової Дмитрищихи, а яке в них могло бути приятельство, Бог святий знає; тепер же я думаю, що пані сотникова при її вдачі цілком могла займатися чортівськими справами, чарами чи відьмацтвом, для цього лихоносності в неї вистачало, а те кожен знає, що нечестиві, знахарі, ворожбити, відьми і всіляка подібна нечисть між собою пробувають у спілці, бо так вони могутніші і легше дурять людей та й примушують їх себе боятися. Отож той упир і віршопис-студник покликав мене до пані сотникової через Павла Греська, якого я уже тут згадував, — сотникова Дмитрищиха вже встигла мене перед полковником оббрехати.

Йшов у той дім із трепетом і з молитвами захисникові своєму Богові, його святій Пречистій Діві та архангелові Михаїлові, моєму патрону, — з ними завжди спокійно й надійно, тобто я зумів і при лихих передчуттях зберегти в серці благий спокій.

Було то влітку, полковник сидів, розставивши ноги, між які провалювався величезний живіт, на лаві; Дмитрищиха сиділа у винесеному здоровенному кріслі, як величезне лантушисько, і це лантушисько безпомічно кліпало очками, а ще безпомічніше шмаркало носиком, котрий був як пувичка, ще й закандзюблений, і оповідало смиренним, тонким і вельми жалісливим голоском про мої начебто злодіяння — я, слухаючи ті брехні, отетерів. Обличчя в полковника Танського й справді було буряково-червоним, над очима висіли кущакуваті брови, губи масно блищали від їжі й ніби аж репалися, а очі свердлували мене ніби буравами. Вряди-годи полковник оддувався, тоді його могутнє черево двигтіло, і він задоволено відригав.

— То оце, судячи з вашої мови, пані добродійко, у вас не піп, а сатана! — гукнув Танський пропитим басом.

— А я й кажу, що сатана. Сатана, сатана! Смиренна сатана! З янгольською подобою сатана! Сатана, сатана, смиренна сатана!

«Смиренна сатана» — це визначення мене болюче стьобнуло, і я з жахом подумав: а що, коли я й справді в її очах сатана? Що значать тоді мої добродійності, тихе, скромне й невибагливе буття й намагання жити безгрішно?

А пані Дмитрищиха тим-таки жалісливо-плаксивим голосом оповідала, як я її зневажив перед людьми, не сподобивши святих таїн.

Тоді полковник Танський побагровів ще більше, зірвався на ноги й закричав:

— Ах ти, нечестивцю, смиренна гнидо, задрипаний і загепаний попище! То це ти так шануєш свою пані? То я тебе зараз бити буду, всю твою котячу мармизю розтовчу на мнясо! — і він двигнув на мене.

Але я з місця не зійшов, а заговорив до нього латиною, повідаючи про архієреїв указ до всієї єпархії, щоб священики чужих прихожан не приймали і святих таїн не сподобляли. Я оповів доброю латиною, що сотничиха Дмитрищиха зовсім не є моєю панією, а належить до приходу церкви Святого Михаїла, яку сама й збудувала, і що вона має ображатися не на мене, а на його преосвященство єпископа, я ж чоловік малий і укази маю виконувати, чого мені й пан полковник не зможе заперечити.

— Є такий указ архієрея? — перепитав Танський так само латиною. — Ну, це діло інше. Я так і подумав, що ця чортиця якісь брехні накручує. Бачу, ваша милість довго й добре вчились у Київських школах.

Я оповів доброю латиною, коли вчився і в кого, і полковник від того миттю заспокоївся і сказав також аж зовсім непоганою латиною, що найбільші заколотники спокою — білі голови, особливо ті, в яких ззаду росте хвіст, і щоб я не зважав на їхні вибрики та коверзування — вони без того й хвильки не проживуть, а полопаються.

— По-якому це ви цвенькаєте? — верескнула пані сотничиха, вона вже збагнула, що ми порозумілися.

Танський сів на лаву, відітхнув і взявся за келиха.

— Тут, пані добродійко, — сказав поважно, — діло не просте, бо є на те указ архієрея. А говоримо ми, пані добродійко, на вченій мові, яку пізнати білим головам не дано. Отож заспокойтеся, пані добродійко, відпустіть з миром цього попа, бо ми з ним однієї alma mater.

— Що це за альма-матер? — верескнула Дмитрищиха.

— Святі Київські школи, о! — поставив пальця полковник, і той палець був такий грубий, як колодка.

— Але ж ви самі признали, що він сатана?

— Ну, ні, паньматко, ні! Сатана в Київських школах вчитися не буде, клепки собі там поламає, о! — він знову поставив пальця.

Ота неймовірна шанівливість до Київських шкіл у полковника Танського мене втішила, і я відчув сором через те, що думав про цього добродія непоштиво, слухаючи прикладені до нього брехні. Ні, він тих брехень не заслуговував. А ще мене втішало, що він, бувши в такому великому полковничому ранзі, залишався поетом і добре говорив латиною.

— Відчуваю, що ваша милість приймали конгрегаційну клятву! — сказав я латиною.

— Приймав і лишаюся вірний їй, — рявкнув пропитим голосом пан полковник. — Іди з Богом, чоловіче, я тут із цією бабою сам дам раду, спробую обірвати їй хвоста, — він усе те також говорив латиною. — З ними треба тільки так, — показав він, ніби скручує хвоста, — в ріг їх, в ріг! Щоб кавчали й боялися — тоді вони й добрі! — і він гомерично зареготав громіхким, пропитим басом.

Отак я виправдався з тієї напасті й безбідно відійшов, пані сотникова Дмитрищиха при цьому сиділа в своєму кріслі зелена, а радше сіро-зелена, від люті, але мовчала, тільки ніздренята її шалено підстрибували.

Скажу наперед, що чутки про упирство полковника Танського продовжували кружляти, а коли він помер, тобто його, як то кажуть, шляк трафив, то тіло його пробили осиковим кілком. Розказують, що з велетенського черева наповзло тоді в могилу повно гаддя і все воно було чорне, — його разом із тим гаддям та осиковим колом і засипали. Я тим байкам не вірив. Біда полковникова була та, що він видавсь надто червоний на виду, — оце й стало призвідництвом усіх на нього намов. Вірив я в інше: людина, яка так свято шанує Київські школи, упирем бути не може. Танський теж так сказав: «Сатана в Київських школах учитися не буде!»

Але мені незабаром випало переконатися у зворотнім, отож хоч і не вірив я у байки щодо Танського, але сумнів у мене лишався.

• Предыдущая
• 56/82
• Следующая