Птахи з невидимого острова (збірка) - Шевчук Валерий Александрович - Страница 50

• Предыдущая
• 50/82
• Следующая

Був налаштований рішуче, тому зайшов до титаря Стефана Зінчака і ледве не з порогу сказав:

— Пане Стефане, я до вас із ділом. Чи не згодитеся бути мені старостою?

— Чого ж не згоджуся, — відповів Стефан Зінчак. — Дивуюся тільки, пане дяче, що так довго роздумували. Саме щастя вам пливе до рук, а ви ще й комизитеся.

Чи ж міг я пояснити цьому простому чоловікові свої резони — він би напевне мене не зрозумів.

— Ви людина статечна, мирна, богобійна, вас люди як панотця шануватимуть, то і вам з нами буде добре. І нас навчите статечності та богобійності, — сказав цей поважний чоловік.

— Але я людина бідна і без статків, — мовив я. — Через це довго роздумував. Боюся, що жінка, багатша чоловіка, зневажатиме його за убогість і попрікатиме.

— І це правда, — згодився Стефан Зінчак, — але можу вас заспокоїти, пане дяче. Отець Андрій був совісливий панотець, а через це так само бідний. Недаремно його й Покорою прозвали.

— Я також не прагну розкошів, пане Стефане, — прорік я. — Прагну миру душевного собі й людям.

— Мир душевний буде тоді, коли стане що в миску покласти, — мовив титар. — Отож сподіваюся, що дістанете те й друге. Але до мене треба вам ще одного старости.

— Хочу просити пана Івана Зуя.

— Пан Зуй трохи заповажна для вас персона, — відверто повів Стефан Зінчак. — Попросіте ліпше пана диякона.

— Боюся, що пан диякон мав думку стати панотцем після панотця Андрія Покори, — сказав я.

— І це правда, — згодився Стефан Зінчак. — Тоді попросіть бувшого сотенного писаря, людину статечну і вже без уряду, пана Миколая Пилипенка.

На цьому ми й вирішили.

І от ідемо містечком Жданівкою, попереду двоє поважних господарів: пан Стефан Зінчак, титар Святоуспенської церкви, і колишній сотенний писар пан Микола Пилипенко, а за ними і я, і мені знову стало дивно, ніби якась інтермедія має розігратися і я в ній беру участь, як і ці люди, адже не раз так мені випадало, бо не раз у такий спосіб заробляв на хліб.

Ні, забув сказати ще про одне. Те, що я мимоволі ставав на дорозі в диякона, мене мулило, тож ще раз сказав про те своїм старостам, перш ніж вирушили ми на сватання.

— Це добре, що ви такий совісливий, пане дяче. Бог вам цього не забуде, — сказав Стефан Зінчак. — Але ви людина вчена й розумна, тож розсудіть і таке. Пан диякон чоловік у малженському стані, а отець Андрій найбільше перед смертю турбувався за дочку свою, сироту. За дочкою має придатися й попівство, так віддавен ведеться. Отож коли б ви поступилися панові диякону, то тим уразили і знедолили сироту по панотцю Андрію.

То була правда, і я упокорився остаточно. Отож ми урочисто ступали вулицею, а з усіх дворів на нас дивилися люди, привітно нам покивували й усміхалися, бо ж гралася весільна інтермедія, а інтермедії й граються для того, щоб людей звеселяти. І все ж мені здавалося, що всі ми неживі люди, а тільки герої інтермедії, передусім я сам.

Не знаю, як воно трапилося, а Марія Покорівна нас уже чекала, і все в неї було приготовлене: і хустки, і горілка на столі, та й сама вона стояла біля печі й соромливо її колупала. Більше того, там сиділи її дядько й дядина, котрі опікувалися дівчиною, поки вона не вийде заміж, отже, всі дійовці інтермедії були на місці, і вони статечно, розважно зіграли кожен свою роль, проказуючи слова, які годиться проказувати, бо такі слова казали і їм, коли вони женилися, і їхнім батькам та й дідам. Наречена на мене не дивилася, а я був блідий і схвильований і намагався зловити її погляд, адже, зрештою, ми зовсім одне з одним не зналися, бо раніше я з нею ніколи і в розмову не вступав, бувши байдужим до білих голів; але в інтермедії грають не те, що сам собі надумав, а те, що написав її складач, а творителем її було саме життя. Через це я мусив просити руки в цієї дівчини, яку зовсім не знав, не те що любив, просив вустами моїх старостів, а вона мусила давати згоду, і вона ту згоду дала, хоч також не знала мене, не те що любила. Згоду дали й опікуни дівчини, бо в інтермедії їм було записано таку відповідь дати, отож наречена перестала руйнувати власну піч і пов’язала нас хустками. Я обдивився хату, яка мала стати й моєю, зирнув на дівчину, яка згодилася стати моєю жоною, і стало мені напрочуд сумно, бо все це було нереальне, все відбувалося в інтермедії, а не в житті, а насправді всі ці люди мені зовсім чужі і ніколи, скільки світ стоїть, чужості цієї нам не перейти. Але відступати не було куди, бо я, вийшовши із лісу, в якому ледве не здичавів, тобто не став вовкулакою, ступив на цю інтермедійну дорогу, впустивши в себе жмут недобрих думок, які раніше старанно гнав од себе геть, а тим самим згодився жити у світі і стати істотою від світу. Можливо, тільки тепер я й починаю по-справжньому жити, подумалося мені, по-справжньому оцим сватанням кладу перший камінь на основу своєї фортеці, щоб у ній посіяти сім’я своє і щоб з того сім’я виросло дерево мого роду. Земля для того сіяння — оця дівчина, якої не знаю і не люблю, але яка вже дала згоду бути моєю, бо їй ніде дітися, і мені знову стало млосно й химерно на серці, загніздивсь у ньому росток страху: а що, коли камінь, який я кладу у підмурівок своєї фортеці, кладеться на сипкому піску і сім’я моє впаде в той пісок і не проросте? Ні, ні, осмикнув я себе, не повинен так думати, повинен жити, адже не месія я в цьому світі і не посланець небес. Я в цьому світі перекотиполе, мандрована билина, яку жене порожній вітер долі, жучок із бабиного літа, смутний, поки що непорочний і малий. І мені раптом захотілося розсміятися, сказати людям, що ми чудово розіграли цю інтермедію, похвалити її дійовців, а в глядачів попросити милостині. Але глядачів у цій інтермедії не було, були лише самі її грачі, а коли так, то й милостині ні в кого просити, а каятися ще не було за що.

Вранці монастир оповив густий туман. Я визирнув у віконце своєї келії й не побачив світу: стояла сіра, драглиста й густа неозорість. Пішов до монастирського писаря, який доглядав і бібліотеку, щоб той мені видав паперу, пера, атраменту, фарби для красних літер, пензлика і самі слова Данила Туптала, які мав переписати. Ішов, ніби на дно мутної ріки опущений, і бачив навколо себе бовваніючі тіні робітників, які готувалися почати денну працю, незважаючи на туман. Усі рухалися заповільнено, ніби нехотя, чи, може, надчікували, щоб туман розвіявся. Дехто сидів на колодках, на стосах дощок чи стояли купками, смокчучи люльки.

Писар був сонний, з одутлим обличчям і ніби сердитий. Розповів йому, чого прийшов. Він непривітно буркнув, що в такий туман нічого не зможу написати, потім зирнув на мене недовірливо і раптом запропонував показати, на що я здатний.

— Папір дорогий, і я не хочу його псувати, — сказав і позіхнув, не хрестячи рота і не прикриваючись.

Дав мені зшитий аркуш, пописаний з одного боку, я випробував перо, а що воно писало зле, попросив іншого. Потім написав кілька рядків уставом, власне, наслідуючи друкарське письмо, і подав аркуша писареві. Той довго дивився на моє писання, цмакав, ніби в нього болів зуб, сопів, потім відчинив дверці шафи і почав виймати звідтіля папір.

Я спитав у нього, чи міг би подивитися монастирську бібліотеку, бо здавна цікавлюся книжками.

Він знову подивився на мене спитими очима і жорстко сказав, що покутникам у монастирі книжок не видають, бо вони прибули сюди не розважатися, а покутувати, тобто працювати. Коли ж я завершу покуту, то можу прийти й книги подивитися, а загалом їх нічого дивитися. Треба думати більше про те, щоб не грішити, а не книгами бавитися.

Від писаря виразно несло горілчаним сопухом; очевидно, вчора перепив і досі не вивітрилося, отож я з ним не став змагатися чи щось доказувати — коли людину посів біс лихоносності, ліпше від неї відійти. Я це знав добре, не один рік тиняючись по школах, де не раз мав нагоду здибуватися із пиворізами.

— Хай вас благословить Господь! — сказав покірливо, забираючи виділене мені добро.

— Думай про свої гріхи, а не чужі, — буркнув писар і зирнув на мене як на ворога; здається, цього чоловіка я дратував.

• Предыдущая
• 50/82
• Следующая