Птахи з невидимого острова (збірка) - Шевчук Валерий Александрович - Страница 38

• Предыдущая
• 38/82
• Следующая

Біля мого вуха пролетіла раптом стріла. Я всміхнувся. Дивно, що вони зовсім не лякалися мене. Було це безрозсудно — я міг би спопелити і двір цей, і людей. Гавкали спущені пси. Бігали з походнями люди. «Як діти», — подумав я гірко і притулився спиною до огорожі.

За межами обійстя я зупинився. Світив місяць. На ньому змагалися брати, і це було так само вічно, як зміна дня і ночі.

Там, за парканом, бігали і кричали люди. Там казилися пси, і люди зовсім забули про небезпеку. Були тільки мисливцями, запаленими сліпим вогнем, і через це безрозсудними. «Дай, Боже, їм розуму, — прошепотів я, — освіти їх вогнем своїм праведним, пробуди і заспокой!»

У цю бентежну прохолодну ніч, коли місяць там, угорі, так непокоїв мене, коли вилазка моя у ворожий стан так неславно закінчилася, я знову запраг самоти. Знав, що чекають мене вдома, але туди я прибуду тільки на світанку. Мені захотілося хоч на короткий час вийти з цього кола і трохи забутися. Зібрати розкидані думки і щось вирішити.

Світилася переді мною біла, порожня, щедро облита сяйвом дорога. Дзвеніли цвіркуни, широка тиша повила цілий світ. Спали кущі й дерева, спали пшениці обабіч дороги і тирса, я розчинявсь у цій тиші, наче сіль. І захотілося мені повернутися на те місце, де знайшов я нещодавно брата свого нещасного, захотілося вклякнути перед тими образами й помолитися.

«Коли все це закінчиться, — подумав я, — лишуся жити в тій пустиці. Дивитимуся, як сходить місяць і сонце, як росте зілля й трава. Слухатиму щебет пташок і мову листя». Мені хотілося схилити чоло перед великою тишею лісу й неба і пошепки до неї молитися. Хотілося ходити напівзарослими стежками, щоб не заростали вони зовсім…

Сидів на пеньку на узліссі. Поклав на коліна долоні, весь закоцюб під місячним світлом. Білочубий Пан покинув колись серед неба свою відрубану голову, а сам пішов шукати її в інші світи. Голова ця перекочується з одного краю неба в інший. Шукає господаря свого, так само, як господар її.

Зашаруділа коло мене трава. Жовтовухий вуж виставив чорну голівку. Нічні метелики кружляли навколо мене й цього вужа — палала в місячному світлі його голова. Миготіли довкола сині вогники світляків, наступної ночі стануть вони метеликами. Полетять струсити пилок на квіти, і квіти зав’яжуть у своєму суцвітті тугий плід…

Велика тиша приходила до мене. Десь далеко кричав деркач, забувши, що пора спати, і плив звідусіль теплий дух вистояного зела. Бур’ян і зілля звішували свої повні свіжого насіння голови. Прийде час, і ті голови розваляться від страху перед криком далекого, самотнього пугача — засіватиметься відтак уся земля. Я відчув раптом, що заскімлило мені серце: любив цю землю і все живе на ній. Благі сльози зросили мені щоки, а в груди повільно вповзала, як той вуж золотовухий, тепла й волохата втома.

— Я зовсім утратив спокій, — розповідав чернець. — Ночами мені ввижалися загадкові обличчя — обличчя вбійників.

Я молився за них і за себе, прохав Бога, щоб він мене вивів із того кола заклятого, бо в тому, що відбувалося, не я був винуватий.

Не хотів навіть знати, що там у них сталося: людське кровопролиття не можна виправдати. Горе тому, хто порушить ту високу заповідь: не убий, — цього я колись зазнав на своїй шкурі.

Але він знову прийшов до мене. Той, котрого зустрів був я на узліссі, з утомленим обличчям. Того разу був він у простій одежі, а тепер у шляхетській. Я зрозумів: не проста це пташка, але пани завше такі. І не захотів його приймати. Кричав на нього, щоб забирався геть, мене лють так пойняла й обурення, що мало не вдарив я його. Він тільки зирнув зизо, але змовчав.

Обличчя в нього і справді було втомлене. І чудні мав очі. Ніколи не зустрічав я таких очей. Не міг витримати погляду його — все крижаніло всередині, а тілом перебігав незрозумілий ляк. Я ще кричав на нього, ще лаяв його і сварив, але все в мені раптом заціпеніло, і я замовк, розкривши рота: не міг уже ні кричати, ні сердитися. Я був у його владі. Тоді впав йому до ніг і оросив сльозами його чоботи. Уклінно просив залишити мою пустицю і піти собі геть.

— Не бійся, отче, — сказав він лагідно. — Не вчиню тобі нічого лихого.

Тоді я відступив від порога. Він зайшов досередини і сів на ослін, грубо збитий з паліччя. Я все ще стояв при вході, не зважуючись зайти до власної домівки. Тоді він знову зирнув на мене і всміхнувся. Я осмілів.

— Хто ти, дивний чоловіче? — спитав із трепетом у голосі. Він знову подивився на мене своїми чудними очима, здалося, вискочить мені з грудей серце, а тоді потупився.

— Хто я такий? — спитав здивовано. — Хіба я знаю? Мабуть, такий, як і ти, — бездорожник…

Це було дивне слово, і я не зважився розпитувати його далі.

— Не бійся, отче, — знову повторив він. — Перебуду в тебе цю ніч і піду…

Він сидів на ослоні. В печі палав вогонь, і він задумано підкидав у той вогонь поліняччя. Дим вився по стелі і випливав у двері. Між брів у пришельця я помітив глибоку складку.

— Щось невеселі ви, пане, — сказав я, вже зовсім оговтавшись. — Може, прагнете відпущення, я можу прийняти від вас сповідь.

— Ні! — коротко відповів він, все ще дивлячись на вогонь.

Тоді я вийшов з пустиці, не бажаючи йому перешкоджати. Там, під деревами, ревно помолився Богові. Я сказав йому: «Господи, чому знову ставиш мене на цій дорозі? Це випробування мені чи цьому чоловікові? Коли йому, забери його з-перед очей моїх — не витримує того моя душа. Хочу уповати тільки на тебе, бо інакше чи й буде в мене сила спастися?»

— Я не даремне спасався, пане, — сказав чернець возному. — Був у мене не один гріх на серці. Але я вирішив покаятися і прийняв на себе покуту. В мене в тій пустиці Божий дух вселився, пане. Я спокійно й гарно жив у тому лісі, ніхто мене не турбував, і я нікому не набридав. Але шляхи Господні важко передбачити, бо все раптом перекинулося з ніг на голову…

Горів тоді на небі занадто яскравий місяць. Я встав і подививсь у бік пустиці. Було там тихо. Обережно підкрався туди і почув, як він хропе. Так, пришелець спав. Звалився на мою постіль, не турбуючись, чи є де спати мені, і хропів.

Тоді мені стало зовсім порожньо в грудях. Я побачив голе його горло, і божевільне бажання стьобнуло мене. Це знову знівечило б моє життя, але тоді я горів від обурення. Адже прийшов цей зайда, випер мене з домівки і розвалився паном на моїй постелі.

Його горло біліло перед моїми очима, і я намагався забути, де лежить мій ніж. «Це нове випробування для тебе, — почув я шепіт позаду. — Звільнися від нього. Страшного злочинця знищиш і сповниш тим Божу волю».

Я зняв з вогню горщика, вийшов надвір і став їсти свою кашу. Їв я довго, старанно розжовуючи, начебто була то не каша, а погано просмажене м’ясо.

Зрештою я тяжко над усім замислився. Думав про те нашіптування, чи від Вишньої воно сили? Може, цей мій потяг і бажання — ті ж таки диявольські зачини?

Я знову зайшов до пустиці. Але пришелець уже не спав. Сидів на моїй постелі і дивився пильно й чудно. Я перелякався. Хтозна, як воно трапилося, але я знову впав перед ним на коліна і простяг руки. Тоді він засміявся. Хрипко й сумно.

— Залиште мій дім, — попросив я його жалібно.

— До тебе приходять лихі думки, отче? — спитав він без пошанівку до моїх ветхих літ.

Я кивнув.

— Боїшся жити з людьми?

— Так, — витиснув із себе я.

— Чому?

— Не моя воля, — сказав я покірно. — Залиште мій дім, пане.

Він зирнув на мене так, що я мало не втиснувсь у землю, і сказав, повільно цідячи слова:

— Мене ти не зможеш убити! Чуєш, отче?

Я закляк. Якимсь невідомим чином відкрилися йому мої думки. Припав до його ніг, але він ударом чобота відкинув мене до протилежної стіни.

— Може, нас переслідує одна доля, отче, — сказав він жорстко. — Ти ж бо, як і я, бездорожник!

— Я уповаю на Бога, — пробурмотів я.

Він устав. Ще раз зирнув на мене, а тоді ступив до дверей. Мене пройняло холодним вогнем. У прочілі він зупинився і обернувся.

• Предыдущая
• 38/82
• Следующая