Птахи з невидимого острова (збірка) - Шевчук Валерий Александрович - Страница 36

• Предыдущая
• 36/82
• Следующая

Один з вершників зіскочив з коня і підійшов до мене. Я побачив обличчя з величезними, аж за вуха вони були закладені, вусами. Він дав мені ковтнути горілки, а тоді нахилився й над братом.

— Що тут сталося? — спитав чоловік.

Я приходив до тями. Зирнув на вершника і стягнув з голови шапку. Вітер повільно розвіяв мого чуба, а з очей у мене покотилися сльози.

— Це мій брат, — сказав я рідною мовою. — Несу його до матері.

— Як твоє прізвище?

— Станько.

Чоловік присвиснув і подивився здивовано.

— Чому на вашій милості ця одежа?

— Мене пограбовано, — сказав я, і це було якоюсь мірою правда.

— Ми допоможемо вам.

Слуги вже прив’язували братове тіло до коня. Я встав, світ переді мною хитнувся, але я знайшов силу підійти до коня і вилізти на нього. Вже сидячи верхи, роззирнувся. Зелено котилися хвилі тирси, і мені незвідь-чому захотілося вдарити п’ятами і майнути в степ.

Знову завинулося в голові, і я вхопився за повіддя. Здається, мене щось запитували, але я нічого не чув. Хіба що дзвін, одноманітний і дратівливий. Закружляли різнобарвні кола, я ліг коневі на шию і вдихнув його теплого запаху. Знову почув біля себе людський голос, міг збагнути кожне слово зокрема, але ніяк не міг зв’язати їх докупи. Печія в роті не дала мені озватися до мого добродійника, нестерпно заболіло мені у скронях. Зробив останнє над собою зусилля і звівся, спираючись руками об круп. Два вершники під’їхали до мене з боків, взяли під руки, і ми рушили, все більше й більше набираючи швидкості.

Характерник вийняв цибушка і заклав його до рота.

— Чи не маєте, пане, тютюну?

— Не вживаю того бісівського зілля, — буркнув возний. Характерник хитнув головою, наче чекав на таку відповідь, смоктав цибушка і дивився на вогонь.

— Ви поїхали до того лісу, — нагадав йому возний.

Характерник зирнув на нього і вийняв з рота цибушка.

— Я залишився на узліссі стерегти коней. Молодший Сокольський не хотів, щоб я бачив, де заховає він трупа, і я з дорогою душею улігся на траві…

Пустив коней самопасом і підставив обличчя ранішньому сонцю. Тепло розмлоїло мене, і я швидко заснув. Приснилося мені, що напав на мене пугач. Бив мене крилами, лапами і дзьобом. Я прокинувся: сонце світило мені у вічі. Коні стояли нерушно, лише ліниво відмахувалися від мух.

Я скочив на рівні. Молодшого Сокольського не було: певне, дуже глибоко в ліс зайшов. Щось мулило мені на серці і непокоїло, я раптом відчув, що той пугач і сон недаремно.

Кинувсь у ліс, але незрозуміла сила завернула мене. Тоді я загнуздав коней і чекав уже готовий. Було довкола тихо й порожньо. Ліс дихав на мене моторошно, і мені стало ясно: там у лісі щось сталося.

Не роздумуючи скочив на коней, забувши про свою знахарську силу, і учвал помчав до міста. Біля їхнього обійстя ходив туди-сюди, нервово поглядаючи на дорогу, старий. Побачивши мене, він побіг назустріч, і я, затинаючись і ковтаючи слова од поспіху, оповів свої підозри, його чоло спохмурніло.

— Двоє хлопців — це забагато, — сказав він жорстко. — Але спробуємо ще його пошукати.

Від горя обличчя його стало зелене.

Ми відразу виїхали загоном до того лісу. Аж до вечора гасали по лісових стежках і дорогах. Нарешті знайшли його. Лежав у кущах, і обличчя було погідне й спокійне. В траві валялися мертві пташки, а на деревах, біля яких він лежав, не було ні листка.

Волосся піднялось у нас дибом — ми одразу про все здогадалися. Тяжко задумався старий, схилившись біля мертвого сина, синя жилка на його скроні ще більше випнулася і швиденько смикалася. Тільки я один з того гурту відчував цікавість. Підняв із землі кілька пташок — не було на них і подряпини, як не було й на Сокольському. Підняв листок — був покручений і начебто ледь присмалений. Мертву гадюку знайшов ще під деревом, підкинув її чоботом і мимохідь озирнувся.

Шумів довкола ліс. Важко, понуро й насторожено. Неначе попереджував нас і застерігав.

Легкий морозець перебіг мені по спині — я вперше подумав, що ув’язався в цю історію нерозважно.

Втікач побачив місяць так раптово, що аж здригнувся. Стояв просто перед його обличчям: лилося мертве проміння, обливало землю холодним сяйвом, і йому аж віддих забило. Там, на місяці, уздрів він двох братів. Каїн підняв брата на вила, і той стікав кров’ю. Холодною місячною кров’ю, яка тече вже не одну тисячу років. Втікач побачив і Авелеве обличчя: маска страждання, яке триває теж не одну тисячу років. Зрештою Авель не просив у брата порятунку, він тільки страждав. Каїн теж страждав, і з нього теж витікала кров. Тільки тепер утікач помітив, що Авель схопив рукою брата за горло. З горла лилася кров, і це теж тривало тисячу років.

Він знову почув далекий стукіт копит. Зір його напружився, у глибокому тумані мчав кінний загін. Роздували ніздрі коні, хрипіли, а вершники немилосердно стьобали їх нагаями і пороли боки острогами. Коні і вершники були закутані в плащі з туману, волохаті й хиткі, наче кущі й дерева. Попереду мчав, здійнявши руки і махаючи ними, як крилами, Бонтиволья. Наче промінь світла вдарив у нього: чітко засвітився хижий, гачкуватий ніс чи дзьоб. Дикий крик вирвався з сотень горлянок. Кінські копита гучно били в землю, і вона стогнала від глухого болю. Дерева хитали вслід вершникам кронами — були теж занепокоєні і схвильовані.

Втікач провів рукою по обличчі. Відчув, що воно зовсім мокре, а там, де билося серце, тліло непригасле вогнище болю.

— Тобі не можна було відбиватися від дому, — сказала тітка. — Коли б ти був удома, вони не посміли б напасти на Остапа.

— Він хворів останнім часом. Коли з’являвся місяць, його водило по двору. Вони, певне, й підстерегли його в такий мент… — в голосі матері звучав біль.

Я сидів серед порожнього покою, де лежав нещодавно в труні брат. На підлозі ще було накидано квітів, ще стояв посеред покою стіл і пахло глицею та воском.

— Про те, що він ходив ночами, ніхто не знав, — сказала тітка. — Ми пильно це приховували.

— Неважко було й підстерегти, — зітхнула мати. — А оборонити його ми не могли.

— Я їм віддячив, — сказав, дивлячись собі під ноги. — Я, мамо, не попустив це на так. Дем’яна і Данила вже нема…

Глуха тиша зависла в покої. Здавалося, вони вийшли геть, залишивши мене самого. Я звів очі. На мене дивилися дві схожі одна на одну жінки, і погляди їхні світилися також однаково.

— Твій батько теж хотів віддати їм належне, — сказала тітка. — Йому не пощастило…

В матері заблищали на очах сльози. Захиталася сумовито, а вуста її затремтіли.

— Казав, що його кличе ночами твоя сестра. Що вона волає про помсту…

— Вони кликали й мене, — сказав я глухо, вже не дивлячись на них. — Весь час бачу їх коло якоїсь хати. Гальшка несе воду, а батько сидить на ганку. Гальшка несе воду і все оглядається…

Глуха тиша знову покрила мої слова, ми наче задерев’яніли — тінь Остапа перейшла через покій.

— Що сталося там, на майдані? — спитала мати.

Я не міг дивитися їм у вічі. Не міг розказати про все просто й зрозуміло: забагато для цього треба було б слів. Про Вітторіо і Бонтиволью, про своє прокляття; тиха туга оповила мене тут, у сумному цьому покої, повному напівзів’ялих квітів, де так гостро пахне глицею і воском. Остапова тінь зупинилася серед кімнати — повернувся до мене блідий, майже прозорий.

— Про це так багато говорять! — сказала тітка.

— Звідки це в тебе? — спитала мати.

— Не знаю, мамо, — видихнув я.

— Чи не запродав ти душі?

— Ні, мамо, — крутнув я головою.

— Між нами вже багато крові, — сказала мати. — Чи так воно й далі йтиме? Поки не ляжемо всі?

— Мені тяжко, мамо! — сказав я майже пошепки. — Душа моя болить, і я боюся, що не зможу стати вашим захисником. Мені треба молитися, мамо…

Мати кивнула. Я дивився в її чисті, хоч уже старечі очі. Ми, здається, розуміли одне одного.

• Предыдущая
• 36/82
• Следующая