Птахи з невидимого острова (збірка) - Шевчук Валерий Александрович - Страница 13

• Предыдущая
• 13/82
• Следующая

Олізар зирнув угору: на всю широчінь неба й справді розіп’явся величезний рак. Ворушив лапами, вусами і стриг кліщами. Кліщі ті брязкали, гримів грім, і з очей рака сипалися блискавиці. «Он він — жах, — думав Олізар, дивлячись на задоволеного Апти-пашу, — он він, жук велетенський, що лізе на нас. Он вона — рура небесна, в якій стільки сфер, скільки у світі таємниць. Он він — хрест мій і присяга на рабство!»

Це було відчуття нової неволі, і він став сумирно ніякий, хоч і світив криваво душею; йому там, ув Іспанії, захотілося згадати молитви свої й попроситись у ченці. «Ти все одно — раб! — реготав Апти-паша, — і, як не крутися, раб — це раб, мерзенна худоба, пес мій — більшої ціни!» Він одстебував од пояса, що стягував розпоротий живіт, нагая з уплетеними в шкіру гачками. «Я не б’ю пса свого так, як битиму тебе!» — крикнув він, і рвучі гачки в’їлись у тіло, немилосердно шарпнувши й так укриту рубцями шкіру…

— Вони хотіли, щоб ми вступили в службу іспанському королеві, і плату клали високу, але хто ковтнув волі, кому приснилася рідна земля, той уже не хотів тинятися по світі. Ми відмовилися. Тоді взяли поміж нас семеро й засадили до в’язниці, а каторгу, й полон, і все наше добро відібрали. Здерли з нас одежу, кинувши якісь старі лахи, і тільки після того видали нам вільний лист…

Олізар обдивився всіх, що сиділи перед ним: князь зорив на нього з-під лоба; пані Павучиха неспокійно совалася й позирала на Розенроха. Знімала руки, впорядковуючи зачіску, всміхалася, але усміх на її лиці змінювався заклопотаністю. Знову підносила руки, розпрямляючи оборки на шиї, перелякано зиркала на князя; обличчя кривилося, наче готувалася до плачу, але за мить на вустах з’являлася бліда й вимучена усмішка. Олізар зирнув на дівчат і не міг визначити з-поміж них ту, котра навідувала його й принесла стільки втіхи, — дівчата сиділи однаково випростані й однаково холодні. Дивилися не так на нього, як повз нього, і він марно хотів зустрітися очима хоч із однією з них. Тоді йому здалося, що він, очевидно, в чомусь помилився, що їхня схожість із жінкою-птахом тільки випадкова, а може, вони навмисне взяли ту любу йому подобу? Блідий і тихий сидів на своєму місці Розенрох. Їжа стояла непорушена, він попивав поволеньки узвар, що його зготувала пані Павучиха, і обличчя мав, наче папір, безживне. Здається, він не слухав Олізара, очі вже не палали — були то два шматки сторічної криги. Дивився невідривно собі на руки, а пальці крутили, розпрямляли чи складали кажаняче крило. Зрештою всі вони почали дивитися на те крило, і Розенрох, помітивши це, сполошився. Склав крило, як віяло, і сховав до кишені.

— Кумедна у вас забавка, пане! — зимно сказав князь.

— Коли бажаєте, зроблю такі всім, — відказав поспішливо Розенрох. — Ними добре обмахуватися від спеки.

— Вже осінь, пане Розенроху, — сказала Павучиха. — Хіба ви не помітили, помертвіла трава? Вона так смутно пахне!

— Не відчуваю запахів, — сказав Розенрох. — Відтоді, як цей пан, — він тицьнув в Олізара, — почав оповідати нам свої страшні казки, не відчуваю запахів.

Дівчата сиділи за столом нерушні, загадані і, здавалося, вслуховувались у себе, в таємничі голоси, котрі блукали в тілах їхніх. Можливо, озвалися там уперше, і їм через те було байдужки про все, що відбувалося навколо…

— Вів нас Сильвестр із Ліворна. Було нас тоді двісті вісімдесят чоловік, окрім русинів, ще генуезці, каталонці, сицілійці, провансальці, кандіоти й московитяни. Ми йшли напівголі й босі і просили хліба й води, а коли не могли допроситися, уривали дещо й силою. Через це за нами пустили погоню, і, доки вийшли ми з іспанської землі, не одному з нас спав з голови чуб — поклав-бо його на іспанських дорогах.

Людина веслує й веслує. Посилає вперед ручку весла, подається за нею, а тоді з силою відкидається назад. Море навколо безмежне, неозоре, неосяжне, море хвилює й сипле холодними бризками; людина вся в цьому одновимірному русі, вона наче хвиля, що однотонно стукає об борти; людина рухає веслом і жене в світ громаддя цього обійстя — корабель, загублений у безвісти; весляр не знає, куди пливе цей корабель, та чи знає це й капітан його, адже капітана того давно ковтнули хвилі. Стерничий теж спить на морському дні, і його, як і капітана, повільно й ліниво з’їдають вода і риби. Людина пливе й пливе і не може спинитися — в неї на плечі тавро невільника, напис про місце його в світі й призначення, і цього напису людині, прикутій до весел, самій ніколи не прочитати. Треба тільки пливти, не виходячи із заданого ритму, тоді не порушать ритму і хвилі, не зростуть і не зшаленіють, не обрушаться на весляра згори, кинувши і його до риб, стерничого й капітана. «Хай краще розпадусь я на порох на цій лаві, втертій тілом моїм, — думає весляр, — стану піском і хай розмиває мене вода, але хвилям на поталу не дамся!» Галера, на якій людина пливе, незвичайна, тут тільки один весляр і жодної гармати, і хоч чотири вартівники цієї галери обвішані зброєю, зброя для них — лише прикраса. Посеред галери вивищується вежа, стара й трухлява, — вона наче щогла цієї каторги. Але тут нікому чіпляти вітрила, адже вітрила на такій галері — це те, що заказано й запечатано на сім печаток! Серце весляра мірно колотиться; поки він не позбавлений здатності мріяти, йому здається, що рано чи пізно приведе він цю галеру до рідного берега, тоді, може, всі вразяться з його подвигу. Ця галера впливе в уми й помисли його земляків, про неї складуть ляментну пісню, про неї згадуватимуть, як про чудову оповідь: забудуть тільки про самотнього й нікому не потрібного весляра, що привів її перед очі людські.

Віє вітер, сипле пісок, засипає прорізи для весла — бійницю, пісок уже давно бомбардує галеру. І Олізар натискає на весло, начебто бажаючи перетворити його на крило, і хай виросте з другого боку таке саме крило; хай полетить цей корабель у край, де діти стьобають уявних коней, туди, де співають речитативом свої чудні й красиві вірші школярі, де збираються на гулянки хлопці й дівчата і виводять співанки, де звучать струни кобзи і сліпець славить подвиги героїв, де плаче мати над умерлим дитям, і плаче піснею, і де сміється інша мати, коли дитя вперше хапає пожадливим ротиком її персо, — сміється таки піснею; де ореться плугом земля і піт тече в ратая по чолі — і піт цей проливається піснею; де воли везуть на ярмарки високі вози, а на них мріє до неба засмажений до чорного чумак — мріє так само піснею. Сидить різьбяр на колодці і ріже дерево, коваль кує залізо, стельмах робить вози, гончар — горщики, римар — упряжі й шкіряне обшиття, — діло своє вони вінчають піснею. Грає троїста музика, і молодь скаче в завзятому танці і приспівує собі піснею, Швець нагинається над недошитим чоботом, а кравець міряє тканину; сницар розливає розтоплене золото, а ліярник — дзвони й гармати; конвісари ллють посуд і конви і мугичуть при цьому теплу мелодію, що дає їм натхненний спокій. Олізар напружується, як тятива, начебто готується стрілити в безмежжя особливою думкою чи бажанням. Ні, він тільки може бачити, бачити й відчувати: повертається з випасу худоба, мчать у нічне на конях підлітки; руки його в’їдаються у весло, і він уже не може спинитися, хоч небагато треба, щоб доміркуватися: чи рушить куди корабель на одне весло? Тоді він чує над собою рип крил — великий птах летить над головою — це візія, адже зараз білий день; він озирається, і знову продирається до нього крізь стіну пречудова й схвильована жінка, хоч зараз-таки білий день. Вона стає біля нього навколішки, вона тихо плаче, бо відірвала його руки від весла, мочить сльозами його криваві мозолі й цілує їх, гоїть його теплим диханням своїх вуст, вона шепоче до нього таким теплим шепотом, як вітер у спечний день: «Ти зморений, ти зболений, коханочку мій! Не треба багато думати про своє весло. Не думай, що на одному веслі ти крутитимешся на одному місці; вір мені і моїм сльозам, вір передчуттю моєму правдивому; думай, що ти таки їдеш туди, куди хочеш, бо тільки так ти зможеш віднайти надію!»

• Предыдущая
• 13/82
• Следующая