Панна квітів - Шевчук Валерий Александрович - Страница 25

• Предыдущая
• 25/33
• Следующая

— Ходи, присядь на ґанкові, відпочинь, — так само лагідно сказала жінка. І здивувалася маленька, дивлячись на неї. Сумне-сумне обличчя та мала.

— В кожної людини повинна бути мама, — сказала жінка, — А ти що, не знаєш цього?

— Не знаю, — відповіла дівчинка, — А може, трошки й знаю. Якось я плакала і крізь сльози побачила срібну стежку. Скажіть, бувають срібні стежки?

— Ну, коли дивишся крізь сльози, то бувають, — відповіла жінка.

— Так от, побачила я срібну стежку. А на ній — отаку високу й гарну жінку, трохи й на вас схожу. Отож я й подумала: а може, це і є моя мама?

— Де ж вона ділася?

— Не знаю, — сказала дівчинка, — Просто я подумала: а може, це і є моя мама? То не ви були?

— Ні, не я, — мовила сумно усміхаючись, жінка, — Це тобі привиділося.

— А що таке привиділося? — спитала мала.

— Коли бачиш щось, а його нема.

— Як це так нема? — обурилася дівчинка, — Свою маму я завжди впізнаю.

— То ж яка вона, твоя мама? — спитала жінка.

— Гарна! — гаряче відповіла маленька, — Краща, розумніша й лагідніша за всіх.

— Правильно тобі здається, — сказала жінка, й її обличчя стало ще смутніше. Подивилася на стежку, якою прийшла до них дівчинка, і начебто задумалася, — О, я, здається, починаю, тебе розуміти…

— Знаєте, де моя мама? — спитала дівчинка.

— Може, й знаю, бо від мене всі такі речі відходять, — відказала жінка, — Он подивися, — показала вона на небо, — Бачиш, Хмара сяє? То і є палац, куди відходять такі, як твоя мама.

— Як так — відходять? — спитала дівчинка.

— Хтозна-як, — сумно сказала жінка, — Часом спускається з неба дивна світляна драбина — це тоді, коли сонце з-за Хмари визирає. То, може, по тій драбині такі, як твоя мама, і йдуть.

— А можна й мені туди дістатися? — спитала дівчинка.

— Колись дістанешся, — смутно відказала жінка, — Але через багато-багато років. За життя туди не доступишся.

— А чому ви сказали, що від вас такі речі відходять? — спитала мала, — Які речі, чому відходять і чому від вас?

— Ну, про це ти пізніше дізнаєшся, — смутно усміхнулася жінка.

— Що ж мені робити? — спитала розпачливо маленька.

— Знаєш, що роблять, коли в дитини загубиться іграшка? Їй купують таку саму, тільки іншу.

— Хіба так можна? — спитала з сумнівом дівчинка, — Мама — не іграшка…

— Правильно, — відказала жінка, — Але одне тобі залишається: коли нема в тебе мами, придумай її. Або ж знайди її в чужій людині. Хочеш, і в мене можеш залишитися. Я не маю дітей, то тебе б і взяла. Сама ж сказала, що я трохи подібна до твоєї мами. Допомагатимеш мені — й житимемо. Спробую стати тобі мамою.

Казала це жінка, але на малу не дивилася. І голос у неї чудний був: повільний, розтяглий, смутний, ніби й неживий трохи.

— Я вже пробувала, — мовила маленька, — Але та жінка, в якій я шукала маму, зовсім не моя мама.

— Спробуй ще раз, — сказала жінка, — Коли будеш слухняною, старанною, коли добре працюватимеш, то, може, у мені й знайдеш свою маму.

— Гаразд, — відповіла дівчинка і подивилася на чудову, срібно обрізану Хмару, — Коли й ви кажете, що так можна знайти маму, я спробую.

— От-от, — мовила жінка трохи веселіше і навіть зирнула на малу, — Я ж спробую знайти в тобі свою доню, бо ніколи не мала дітей. Не кваплю тебе, подумай.

Дівчинка подумала трошки, роззирнулася навчиш — онде стежка, яка її сюди привела. Подумала ще трошки, а тоді зирнула на Хмару — велика й весела та була. Подивилася на жінку, на її дім, на ґанок, де сиділа, й на павутину, що звисала з перила. Хотілося й не хотілося їй тут залишатися, але ноги їй гули від утоми, а очі аж по вінця налилися важкою сірою водою. В дорозі сукенка її забруднилася, а сандалики аж зовсім розтопталися.

— Гаразд, — зітхнула дівчинка, — Хай буде так, як ви кажете…

І вона почала жити в тієї жінки. Та ніколи її не сварила, навіть коли мала відро з водою перекидала, навіть коли та чашку розбила, навіть коли цукор висипала, бажаючи потай набрати собі ложечку. Ранками, коли сходило сонце, жінка розчісувала повільно довге, темне волосся малої і зав'язувала в коси стрічки, але все чорні. Вдягла її в чорну плахточку і у вишиту чорним сорочечку. На ніч співала гарних, але смутних пісень, і хоч тішилася дівчинкою й лагідно до неї говорила, сама ж весела не була ніколи. Часто й сльози капали їй з очей, а коли розпитувала дівчинка, що з нею таке, ніколи не відповідала. Навіть милуючи малу, ніколи не всміхалася, ніколи не раділа, ніколи не жартувала.

А рухи мала жінка повільні, наче завчені, а коли ходила по хаті, здавалося — не жива людина це снує, а тінь. Від того дуже невесело було у їхній хаті, та й хата була темна, з мацюпусенькими сірими віконцями, вся сірим павутинням заснована. Тому й дівчинка рідко сміялася, рідко коли жартувала, а вночі їй снилися дивні сни.

Бачила вона якихось дивних сірих істот, котрі скавуліли, плакали й ячали, чула пісні печальні й протяжні, і ходили ті істоти по чорній траві. І тільки раз привиділася їй стежка, ота сама срібна стежка, і тільки раз їй привиділася висока й гарна жінка. Така знайома й рідна, яка їй щось казала самими вустами. Та за тими скавулінням, плачем і ячанням не могла дівчинка розібрати її слів. І от саме в той ранок, коли прокинулася дівчинка після того видіння, побачила вона над собою схилене лице своєї нової матері — і здригнулася мимовільно й сахнулася: уздріла в тому обличчі щось безнадійно чуже.

Після того задумалася дівчинка: ні, справжня мама повинна бути не така, справжній мамі чого б ото вічно смутитися, справжній мамі чому б не сміятися до своєї дитини? Тому втекла з дому, забилася у глухий кут, зарослий бур'яном, і довго дивилася на небо. Бачила там блискучу срібну Хмару й уявляла на ній блискучий срібний палац, у якому мала б жити висока й гарна, котра так чудово всміхається. І знову проступили в неї на очах сльози, кришталики сліз, і дивилася вона на райдужні кола, на барви, в яких найбільше було червоного, але цього разу на стежці не побачила нікого — жаль їй стало, дивний біль торкнувся її серця.

— А що, Галю, — сказала вона своїй ляльці, — невесело нам живеться?

— Невесело, — відповіла лялька і моргнула своїм єдиним оком.

— Ця моя нова господиня чудна, — сказала ляльці, — Не знаєш чому?

— Не знаю чому, — відповіла лялька.

— Тому що вона смутна й невесела.

— Сумна й невесела, — сказала лялька.

— А сумна й невесела чи ж може стати моєю мамою?

— Таки не може, — сказала лялька.

— Що ж мені робити, Галю?

— Щось роби, — сказала лялька, — Бо все, що ти зробиш, — зробиш.

— Не смійся з мене! — мовила крізь сльози дівчинка, — Не смійся, бо я сама не знаю, що ліпше, а що гірше. Що воно і як воно?

— А що воно і як воно? — спитала лялька.

— Не базікай! — закричала дівчинка і навіть дала своїй ляльці Галі лупанця. І лялька після того й справді замовкла, бо чого б це вона не ображалася на лупани, коли її господиня через те і чужу жінку покинула? Ноги в неї мотилялися як неживі, єдина рука виставилася вперед, а єдине око аж заблищало від образи.

— Отака я в тебе нерозумна, — сказала дівчинка, — набила тебе, а не знаю чому.

— Бо ти нерозумна, — прошепотіла ледь чутно лялька.

Тоді дівчинка пригорнула ляльку до себе, притулила до грудей, обцілувала її, і вони трошки разом і поплакали. А потім вони в тому закутку, в бур'янах, сміялися й шепотілися, бо хоч і сварилися часом, а одна без одної таки не могли…

Чотири скрині було в їхній хаті. Чотири міддю й залізом окуті скрині. Спершу не відала дівчинка, що в тих скринях, бо коли мала відчиняти скрині, господиня відсилала маленьку надвір. Дівчинка була слухняна і йшла, навіть у вікно не підглядала, а коли поверталася, скрині були знову замкнуті і холодно світили начищеним залізом та міддю. Сама ж жінка ставала після того ще печальніша, тільки пригортала до себе малу, начебто трошки й розпогоджувалася. Працювати ж дівчинці у неї випадало небагато: пряли вони з жінкою пряжу і сукали з неї нитки.

• Предыдущая
• 25/33
• Следующая