Панна квітів - Шевчук Валерий Александрович - Страница 19

• Предыдущая
• 19/33
• Следующая

Тоді запалилися очі старого якимсь дивним вогнем. Він позирнув на малу так, що в тої мимохіть зашкрябалося щось у п'яточці, а на вуста його лягла солодка усмішка.

— Бачу, що ти сирота, дівчинко. Певне, важко тобі жилося в світі?

— Еге ж, я, мабуть, сирота, — сказала тонко й трохи жалісно дівчинка, — Так і мій попередній господар казав. А що таке сирота, дідусю?

— Це коли ні мами, ні тата нема. То питаю: певне, тобі важко жилося на світі?

— Чи важко мені жилося? — спитала дівчинка, — Хто його знає! По-моєму, не важко, бо, коли ставало важко, я брала собі та й ішла.

— Бідненька, бідненька! — сказав дід якимсь нещирим голосом і простяг холодну і кощувату руку, щоб знову погладити Зеленоочку.

— А чого це я бідненька? — здивувалася дівчинка, — І мені таке чудне те слово: сирота, начебто я й справді сир. А я, дідусю, тільки дівчинка. Прислужую я, знаєте, так: не добре й не погано, але вмію робити багато чого. Правда, я не зовсім моторна і часто люблю задивлятися на небо. Чи можна буде мені у вас дивитися у небо?

— Скільки завгодно, — сказав дідок.

— А ще я люблю балакати з жучками, цвіркунами і птахами. Попередній господар забороняв мені це робити.

— І вони тебе розуміють? — спитав старий, а димовий чоловічок застрибав у нього на люльці.

— Хто його зна, — сказала дівчинка, — Та й байдуже це… А ще я люблю дивитися на квіти…

— Дивитися на квіти? — посерйознішав дідок.

— Еге ж. Коли, наприклад, прилітає бджола і починає спивати мед.

— А розмовляти з квітами ти часом не вмієш?

— Та не доводилося, — сказала Зеленоочка, — Я поки що тільки дивлюся… Дивлюся й милуюся…

— Вони й справді гарні, квіти, — заговорив украдливо дід, — Особливо тюльпани… Такі ніжні й лагідні. Я й сам дуже люблю квіти, мене навіть квітковим батьком прозивають. А коли повіє вітерець, вони так чарівно похитують голівками…

— О, ви говорите не так, як інші дорослі! — вигукнула дівчинка, — Бачу, служити вам мені буде приємно…

— Авжеж, авжеж! — захитав головою дід, — Я ж бо із тих, хто співчуває бідним і знедоленим, сиротам і покинутим, сумним і загорьованим. О, ти навіть не уявляєш собі, як я їм співчуваю. Улегшую їм життя, моя люба сиріточко, і ніхто з них ані горя, ні печалі більше не зна…

Він прокашлявся в кулак, і знову позирнув на Зеленоочку. І засвітився в його очах такий вогник, який завжди засвічується в кота, коли полює він на птаха чи мишу.

— Оця біла стежка, — сказав старий, стаючи на ґанку і показуючи рукою, — доведе тебе до лісу. Ітимеш між трав і можеш скільки завгодно балакати і з жуками, і з цвіркунами. Можеш по дорозі й на небо дивитися, чому б і ні? Потім ти йтимеш повз поле, вкрите жовтими тюльпанами. Можеш подивитися, як бджоли спивають з них мед. Але наказую тобі одне: боронь боже вирвати хоч один тюльпан! Не люблю я, коли рвуть квіти, бо мені тоді тяжко на серці стає.

— Та що ви, дідусю! — вигукнула дівчинка, — Я ніколи не рву і не рвала квітів!

— От і добре, — хитнув дід, і дим з його люльки став довгий-довгий і тонкий. Захитав той димовий чоловічок тонкою й малою голівкою, наче теж у чомусь дівчинку перестерігав.

— Можеш дивитися на ті квіти досхочу, — сказав дід, — Опісля рушиш до лісу, збирай хмиз, скільки донесеш, і повертайся. Сама бачиш, який я старий та кволий, тіло не гріє вже мене, і я мушу весь час палити в грубці…

— А їсти не треба вам варити? — спитала Зеленоочка, сяючи супроти діда ясним своїм зором, — А прибирати в хаті?

— Ні, ні! — замахав рукою дід, — Ти в мою хату й заходити не смій, он повіточка, то в ній спатимеш, сіна там доволі і всього. Я їсти й тобі варитиму.

— Трохи чудна мені у вас служба, — сказала дівчинка, — Але коли вам так добре, дідусю, то й згода…

— От і гаразд! — мовив дід і всміхнувся солоденько, — Може, недовго тобі в мене й трудитися доведеться, дістанеш щось миліше й пожаданіше, кхе-кхе!.. А коли буде в мене на дверях замок, — ще любіше всміхнувся дід, але якось так, що очі його і не всміхалися, а чоловічок на люльці погладшав, — то складай хмиз коло хати. Їсти вари сама он у тій літній печі, а харчі я тобі залишатиму в повітці…

— Десь будете ходити, дідусю?

— По селах, — зітхнув дід, — Як старець: від хати й до хати…

І більше нічого не розпитувала дівчинка, хоч не все їй було ясне, бо покликала її до себе та біла стежка, що кривулясто вилася, гублячись і виринаючи в травах. Трава захитала до неї торочкастими голівками, а вгорі вже дивувався жайворон: що то за синя квітка виросла біля критої очеретом хати? Дівчинка всміхнулася, від чого її зелені очі зблиснули, наче посипали з себе іскри, і забула раптом про свого нового господаря, а пішла собі по стежці й пішла. Поманив її Білий Світ, і їй так захотілося побалакати з жучками й почитати тих письмен, що їх пише на небі трава. Зрештою хотіла побачити й те тюльпанове поле, що розповів про нього дід, — сподівалася велику красу там уздріти.

— Стривай, Зеленоочко, — сказав із ґанку дід, — Чим же носитимеш хмиз?

— А оберемком, — здивовано відказала дівчинка.

— Оберемком багато не наносиш, — мовив дід і почав скидати із себе паска. Кинув його дівчинці, і той, чорний та вигинливий, розпластався біля її ніг, як гадюка.

— Ой, діду! — згукнула дівчинка, — Такий дивний цей пасок!

— Візьми його, візьми, — сказав дід, — Стягатимеш хмиз і на плече собі закладатимеш.

Вона взяла того паска, який виявився холодний, як вуж, і мимохіть озирнула його. Але пасок був як пасок, і вона перекинула його через плече. Відтак пішла по стежці, куди її манило, бо голубе, безмірне небо розкинулося навдокіл — блищали в тому небі срібні хмари і дзвеніли жайворони. Земля стелила їй під ноги зелені хвилі трави і кричав своє «Пить підем» перепел. Цвіркуни цвірчали невгомонно, дмучи в свої дримби, скільки їм повітря ставало. Тоді моргнув дід лівою бровою, й од його люльки скочив раптом димовий чоловічок і погнав довгими тонкими ногами вслід за дівчинкою. Вряди-годи він озирався, начебто чекаючи від діда підбадьорення, але той сидів з погаслою люлькою і всміхався так, як всміхається кіт, коли от-от має стрибнути на мишеня.

— Почекай мене, почекай! — гукнув димовий чоловічок Зеленоочці, — Так швидко йдеш, що й сили нема тебе наздогнати.

Зеленоочка здивовано озирнулася. Побачила, що по стежці за нею йде щось чудне: тінь не тінь, дим не дим. Те чудне мало і голову, і руки, і ноги, і тулуб, але було ж все прозоре.

— Ти хто такий? — здивовано спитала Зеленоочка.

— Як хто я такий? — задихано сказав димовий чоловічок, — Хіба не впізнала мене? Це ж я був на люльці старого Кріноса.

— Старого Кріноса? — перепитала Зеленоочка.

— Еге ж, отого діда, що ти з ним тільки-но розмовляла. А я — його дим…

— Ти так і звешся — Дим? — ще більше здивувалася дівчинка.

— Ні, я Димко. Хвали-не-перехвали-більше! Сам Крінос так мене назвав.

— То це він тебе за мною послав?

— Ні, — мовив Димко, — Він сказав: іди, але зроби вигляд, начебто це не я тебе послав, а пішов ти сам. Отже, пішов я сам, а не він мене послав.

— О, я бачу, ти розумний, Димку! — засміялася Зеленоочка.

— Та, здається, що так. Тільки думати багато мені голова болить…

Вони йшли поруч по стежці, і трава шуміла довкола них: шурх-шурх!..

— То, мабуть, ти мені щось сказати хотів, Димку, що так сильно біг?

— Я сказати? — спитав Димко й задумався, — Що ж це я хотів сказати?

— Еге ж, що велів сказати старий Крінос?

— Отака моя голова! — вдарив себе в лоба Димко, — Скажи-но, як я тобі себе назвав на прізвище?

— Та чудно якось. Хвали-не-перехвали-більше!

— Та ж звісно, — зрадів Димко, — Я маю перед тобою нашого господаря похвалити. Він такий славний, і добрий, і розумний, і хоче щастя бідним людям, і немає кращого за нього, і мудрішого, і славнішого…

• Предыдущая
• 19/33
• Следующая