Панна квітів - Шевчук Валерий Александрович - Страница 11

• Предыдущая
• 11/33
• Следующая

— Здрастуйте, Сосно, — сказав він, — Здрастуйте, Хмаро!

І були такі блискучі й добрі його оченята, що і Сосна, і Хмара зрозуміли, що він хоче дружити з ними. Тоді Сосна зашуміла, захитала гіллям і розповіла про те іншим деревам, а Хмара, звісна річ, відірвалася від корони і поповзла по небу, щоб і собі розказати про таке іншим хмарам.

На те прилетів один Носатий Комар і сів на листок, аби роздивитися звідти чудного чоловічка та й вирішити, чи варто його кусати, а чи ні. Прилетіла Муха, витріщила здоровенні очиська і теж задумалася про те, чи кусати цього малого, чи не варт. Прилетіла тигриця комах Оса і злісно всміхнулася тонкими і жовтими вустами. «Я тебе як укушу, — злісно подумала вона, — то ворони за тобою закрячуть!».

Але Бігунець знову зірвав бирку з голови і махнув нею, схилившись.

— Здрастуйте, друже Комарю, і ви, тітонько Мухо, і ви, матінко Осо!

Його оченята засвітились і заполум'яніли, наче найкоштовніші аметисти, а може, як бірюза чи ще якесь там голубе каміння. На те Комар пригладив вуса, Муха кашлянула в лапку, а Оса перестала злісно всміхатися: зрозуміли вони, що не ворог, а приятель з'явився у них у лісі. Тож не могли вони на нього сердитися, а хто з кусючих не сердиться, той укусити не може.

— Хто ти і що ти? — спитала Муха.

— Я Бігунець, — сказав чоловічок.

— Що хочеш у нашому лісі? — спитав Комар.

— Хочу з усіма дружити, — відповів Бігунець.

— Що ти їси? — спитала Оса.

— Пилок із квітів, гриби, горіхи і добре зілля.

— Чому ти звешся Бігунцем? — спитала Муха.

— Бо я знаменито бігаю, — сказав Бігунець, — Ось подивіться!

Він блиснув п'яточками, і Комар, Муха й Оса посліпли б від тих спалахів, якби не заплющилися. Бігунець знову став біля печерки і всміхнувся.

— А скажіть-но, друзі, — спитав він, — чи ніхто не живе в цій печері, де я надумав оселитися?

— Тут живу я, — сказав, вилазячи з темряви, Павук, — Але я побачив, що ти бігаєш, і вирішив поступитися тобі житлом, кхе-кхе!

— Він тебе з'їсть, Бігунцю! — закричала перелякано Муха, — Тікай від нього, тікай!

— Хіба мене можна з'їсти? — засміявся Бігунець, — Окрім того, це мій приятель. Здрастуй, приятелю Павуче! — сказав він і стис легенько тонку Павукову лапку.

Потім зайшов у печерку і роззирнувся.

— Я тут зроблю гарну хатку, — сказав він замріяно, — Тут буде хата в хаті. Сама печера буде перша хата, а всередині я змурую будиночок із річкової гальки та черепашок. Я там житиму і співатиму. І хай увесь світ співає й радіє разом зі мною. З усіма я дружний, і немає в мене ворогів.

Коло нього стояв Павук і похитував сумно головою.

— Гай-гай! — сказав він, — Такий ти упевнений. А про декого ти й забув…

— Про кого ж це я забув? — здивувався Бігунець.

— Про того, з ким не зможеш подружитися, — мовив Павук.

— Хіба є такий, що не міг би я з ним подружитися? — спитав Бігунець.

— Звісно є. І живе він у нашому лісі. Котилом його звуть.

Павук здригнувся з переляку й аж очі заплющив.

І коли заплющив він очі, то побачив перед собою Котила. І був то ні чоловік, ні звір, ні птах, ні комаха, ні рослина, ні тварина, а була це велика, гладка куля, яка не мала ні рук, ні ніг — отака собі сама голова, бо все в неї було, як у голови: ніс, очі, вуха і ротяра. Мав же він якось дивитися, дихати, чути, нюхати та їсти. Коли ж розкривав він ротяру, то виднілися там зуби, як ножі, а язик був, наче лопата. І тхнуло звідти цвілою трутизною.

А коли треба було йому рухатись, то він не йшов, а котився. Тоді заплющував очі, стуляв рота, втягував вуха й котився, котився, а коли на щось натрапляли його губи: на зайця чи окрайця, вовка чи їжака Голку, ведмедя Федя, птаха чи якогось там іншого бідолаху, — все він з'їдав, все він хапав, все він трощив, все він ловив, смаку не розбирав, жалості не знав, і всіх тільки страшив, бо всіх забивав та їв.

Отаке-то страшило побачив Павук перед собою, бо їв Котило і мух, і комарів, і ос, і бджіл, і навіть павуків. Тяжко-тяжко через те жилося в тому лісі, але нічого того не знав Бігунець, не знав він і того, що чим довше жив, тим більше роздимався і гладшав Котило.

А жив він у палаці, що його ніхто не будував, бо йшов у тому палаці дощ, а вночі світили на стелі зірки. Той палац був такий, що можна було товщати без міри, і куди б не пішов Котило, то все з палацу того не виходив — був-бо той палац повітряний. Отак котився Котило по лісі, і ніщо не могло встояти перед ним — усе він гриз і з'їдав, а за ним простягалася чорна безживна борозна. І цілий день, а часом і вночі, їв він та їв, а що не мав рук, то, крім їжі, іншого діла не знав. А що не мав ніг, то й не рухався багато, бо що то за життя, коли тільки їси і нічого більше не робиш? Через це, можливо, він і був такий несамовитий та сердитий. І всі боялися його страшно. От і Павук, розповідаючи про нього Бігунцеві, аж очі стуляв від жаху. Тільки ж засміявся Бігунець на ту розповідь.

— Слухай, я тобі розкажу казку, Павуче, — сказав він і розказав свою першу казку про те, чого не треба боятися.

— Це було в одному лісі, де жив я раніше, — сказав Бігунець.

— А чого ти покинув той ліс? — спитав Павук.

— Бо хотів пізнати нові краї й нових друзів, — сказав Бігунець, — Але не перебивай мене. Так от, у тому лісі була хатка, в якій жив Зайчик, що нікого не боявся…

— А хіба бувають зайці, які нікого не бояться? — спитав Павук.

— Я ж розказую казку, — обурився Бігунець, — А в казках усе буває!

— Значить, і ліс, у якому ти жив раніше, теж казка? — спитав Павук.

— Знову ти мене перебиваєш, — сказав Бігунець, і його очі аж синіші стали, — Ліс, у якому я жив раніше, — не казка, а що жив там Заєць Небоягуз — це казка. Так от: гуляв якось той Зайчик, коли ж почався сильний вітер. Такий сильний, що все начебто ревло, стогнало, кричало, пінилося, рипіло, гуркотіло, свистіло, скавуліло…

— Ой, у мене вже у вухах заскавуліло, — сказав Павук.

— Отак воно і в тому лісі було. Цей вітер ламав усі хати і гнізда, навіть найміцніші…

— А хіба в лісі бувають хати? — спитав Павук.

— У казці все буває, — сказав Бігунець, — Так от, ті хати ламалися через те, що всі, хто в них жив, лякалися. Злякається їжак, і його хатка — трісь! Злякається Вовк, і з його хатки тріски летять!

— І тільки Заєць не злякався?

— Еге ж. Тільки він один. І вітер не зламав його хатки.

— Хто ж тобі таке розказував?

— Як хто? Сам Вітер. Я з ним дружу… Побіг той Зайчик по лісі. І що там робилося? Не ліс, а тріски, не хати, а руїни і ломаччя. Всі плачуть, всі стогнуть, а Заєць ходить і тільки роззирається. А потім став, задні лапи розставив, передні за спину заклав, підборіддя підняв і гукнув на весь ліс: «А знаєте, чому те сталося?». Звірі тільки видивилися на нього. «А тому, — гукнув Заєць, — що не треба ніколи боятися!»

Павук подумав, що Бігунець розказав цю казку не так йому, як собі, бо, певне, і він злякався Котила, але Бігунець розказував її таки для Павука, бо не тремтів і не озирався, а спокійнісінько почав збирати хмиз і сухе листя, траву й бадилляччя, щоб зробити собі в печерці постіль. Адже біг він у ліс Недобір цілий день і втомився немало, та й хто не втомиться, коли почне бігти зранку, а зупиниться ввечері. Отож Бігунець скоро й ліг і задоволено простяг ноги. Тут прийшов до нього із скрипкою Цвіркун і програв колискову, а під колискову навіть дорослі засинають, не те що зморений від цілоденного бігання Бігунець.

Сонце розпустило по світові проміння. Воно розлетілося, як розвіяне вітром волосся, перетяло павутину, яку зіткав на вході до Бігунцевої печерки Павук. Це він так оберігав свого приятеля від комарів, мух та ос, бо не вірив у їхню, хай і заповіджену, дружбу. Від дотику проміння павутинки ніжно заграли, і ту чудову, тихеньку музику почув Бігунець, коли розплющив очі. Він скочив на рівні й озирнувся.

• Предыдущая
• 11/33
• Следующая