Доктор Серафікус. Без ґрунту (Романи) - Домонтович Віктор - Страница 45
- Предыдущая
- 45/76
- Следующая
Його самотні осені й зими минали порожньо й непривітно. Покинений на самого себе, Линник виробив в собі химерну звичку жити поза часом, поза зміною дня й ночі, лічбою діб і тижнів. Ритм його життя не мав нічого спільного з природою. Він жив в собі, поза природою.
Так живши, аж надто легко спитися, і, якщо він не спився, не став п'яницею, то виключно через свій мистецький дар, через мистецьке своє покликання, що його він ніс перед собою як священну гостію, ніс на собі, як несуть смертний хрест, згинаючись під його тягарем, щоб бути на ньому розп'ятим.
«Розп'ятий!» підписав одного свого листа Фрідріх Ніцше. Але якою мірою це ще більше могло стосуватись до Линника?! Як і Ніцше, так і Степан Линник був розіп'ятий на хресті свого пророчого покликання! Один був філософ, другий мистець, але їх життєва й творча доля була однаково трагічна, подібна на долю Едіпа, цього античного царя з Софоклової трагедії.
У Линника, в його цілковитій самоті, не було певних годин, призначених для праці, сну або відпочинку. У себе в мешканні він навіть не мав порядного годинника. Безладний хаос речей заповнював великі кімнати його мешкання. У нього була не знати чим породжена пристрасть скуповувати по антикварних крамницях і на тандиті всілякий мотлох: порцеляну, ганчір'я, стародавні жіночі роби, стару зброю, меблі, давні рукописи й книжки в тяжких шкіратяних оправах. Разом з порожньою кліткою для папуги, колекцією писанок, сільською полив'яною мискою, кавалерійським сідлом, у нього були й коштовні антикварні дзиґарі, рідкі «цибулини», різні годинники, але всі вони не ходили. Він ніколи не заводив їх.
— Щодо мене, — казав Линник, — то я не бачу жадної в тому потреби.
Він не потребував годинника, щоб знати, яка година. Він жив поза часом і все таки ніколи не спізнювався з'являтися своєчасно в «клясі» на викладі.
Годинники він вважав за таку ж зайву умовність, як і чистити черевики, вбрання або зуби. В хаті у нього не було ані зубної щітки, ані годинника. Стільки тисячоліть людство обходилося без того й того… Ще й досі мільйони людей обходяться без зубних щіток і годинників. Він покликався на практичний досвід народів, які не відчувають жадної потреби вимірювати свій робочий час годинами й, відповідно до того, спеціяльними механічними інструментами. Ставши академіком, він лишився в істоті своїй селянським дядьком.
— Годинник, — твердив він, — це — річ чистої ідеологічної умоглядности, абстракція, продукт теоретичних розумувань. Він не більше як ідеологічна категорія, безпосередньо пов'язана зі схемою механістичного мислення XVII століття.
І Линник продовжував розгортати свою думку далі:
— Немає сумніву, — казав він, — годинники можуть бути якнайбільшими шедеврами мистецтва. Як такі, я їх ціню й купую, але при тому я не шукаю з того жадної практичної користи, бо яка може бути користь з мистецького твору?
Він ніколи не працював за годинами або певним поділом доби. Він працював до знемоги, до остаточної виснажености. Він кидав робити лише тоді, коли руку йому зводила судома і він уже не міг — фізично не міг — тримати пензля в скрючених пальцях. Тоді він ішов з дому або, без межі стомлений, лягав спати.
Чи можна працювати, не відчуваючи жадної втіхи од праці?.. Чи можна працювати з одчаю, з безнадії, з ненависти до самого себе, з почуття самозаперечення? Очевидячки, що можна, бо Степан Линник працював саме так.
Його можна було зустріти на вулиці в зовсім неподібний час. Десь дуже пізно вночі, коли тяжкий туман темряви лежав нерухомо на слизькій бруківці вогких вулиць і тільки п'яні вигуки останніх запізнілих гультяїв та гістеричний плач повії порушували порожню тишу ночі. Або десь зовсім рано на світанку, коли місто ще спало і лише великі лопатобороді двірники в фартухах із бляхами на грудях починали вимітати нечистий бруд ночі з забльованих п'яницями пішоходів.
Що він міг робити в такі години на вулиці? Які химери переслідували його, які гарпії, роззявляючи псячі морди, гнались за цим новітнім Едіпом в пустелях міста? Чи, може, покинутий на самого себе, він блукав, намагаючись втекти від порожнечі себе й світу?
Коли, вийшовши на вулицю, байдуже, в яку це було годину, він ненароком згадував, що в нього є якась справа до когось і цю людину йому треба побачити, він, що ніколи не звірявся з годинником і не вважав на час, на першому розі брав візника й казав йому «поганяти». Він їхав по порожній бруківці на візку, що підстрибував, і кляв людину, яка йому знадобилася. Він кляв її й усіх інших, що, мовляв, нав'язуються до нього, турбують його, не дають йому ніколи спокою в справах, які й найменше його не обходять. Дарма що справи ці торкалися виключно самого Линника. Річ ішла про його участь в черговій виставці «Мира искусства», вибір місця для його картин в виставочній залі, обговорення з режисером проєкту декорації до п'єси Метерлінка або Ібсена, сплати грошей за куплену в нього для Музею картину або чогось іншого подібного.
До людини, яка завинила перед Линником виключно тим, що Линник мав до неї діло, що ця особа з якогось приводу знадобилася йому, він міг прийти першої-ліпшої години. О третій годині ночі, так само як і о шостій чи сьомій годині ранку, коли люди вже збиралися лягати спати, вже спали або ще не починали навіть одягатись. Що це важило для Линника?
Інших він уявляв на свій кшталт: до нього треба було вдиратися силою. Так само силоміць, ґвалтовно він вдирався до людини, яку він хотів побачити. Навряд чи він припускав, що до когось можна завітати спокійно й лагідно.
Людина ставала жертвою його візити. Одвідин Линникових лякались, як і зустрічі з ним на вулиці. Для господарів мешкання, куди він з'являвся, його відвідини межували зі стихійною катастрофою, — щось таке, що нагадує повінь, землетрус, гірський обвал, гураґан: усе знищено, зм'ято, розтрощено, стерто в порох, вирвано!
На обрії він з'являвся жорстокий і невблаганний. Він починав галасувати ще перед дверима: «Одчиніть!» Можна було подумати не знати що. Переступивши через поріг, він вривався до помешкання, не питаючи, чи можна, чи ні, приймають чи не приймають. Він бешкетував ще заздалегідь. Заява «Господа сплять!» не справляла на нього жадного враження. Він одсовував заспану покоївку вбік і питав «Де тут у вас світло?» Він розпоряджався, як у себе в хаті. Він питав: «Як пройти до вітальні?», тоді, ввійшовши до залі, помацки шукав коло дверей електрики, сам запалював світло й наказував розбудити господаря.
Якщо йому чинили спротив, не відразу одчиняли двері або, провівши до вітальні, примушували його довго, на його думку, чекати на господаря, Линник ображався. Він вголос мимрив про «хамство деяких!» і тоді, не хотячи чекати далі, розбудивши всіх в мешканні своїми кроками, криком і гуркотом, гукав:
— Можете зачинити двері, бо я йду!
Він міг просидіти в гостях вісім, десять, дванадцять, не знати скільки годин. Прощаючись з господарем, він лишав його знеможеним, пожовклим, зденервованим, вибитим з колії.
Десь проявлялась егоїстична наївність самотнього й песимістичного митця, одірваного від ґрунту й цілком заглибленого в своє мистецтво, для якого не існувало світу поза мистецтвом і нічого в світі, окрім мистецтва, і десь починалось — я ніколи не сумнівався в тому — навмисне й свідомо організоване бажання робити все наперекір, прагнення гри задля гри.
Линник волів рахуватися з собою, вважати на себе, на власні свої уподобання й ні на що більше. Зовнішній світ існував для нього мірою його бажань, звичок, уявлень і примх. Реальне, як таке, не існувало для нього. Він не міг примиритися з тим, щоб йому щось протистояло. Він іґнорував дійсність в її незалежному від нього бутті.
Руїнник, він руйнував реальність. Він компонував її на свій зразок, деформував її за власною уявою, творив її з себе на власний кшталт.
Не знаю, чи не повинен я визначити це як імпресіоністичний суб'єктивізм?.. Можливо! Саме в ці роки на початку 20 століття цей напрямок захопив провідні позиції в мистецтві й панував в суспільній ідеології. До нього пристосовували стиль в мистецтві, свої переконання, спосіб відчувати, манеру мислити, відчувати й жити. Піднесено особу, культивовано «я»! Однак, можливо, що це було щось більше, щось інше, принципово відмінне. Це був індивідуалізм, який уже переходив в свою протилежність, з якого народжувалося плекання надіндивідуального.
- Предыдущая
- 45/76
- Следующая
