Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 87
- Предыдущая
- 87/118
- Следующая
Ігор випив і собі, знову вкинув до рота кілька гарбузово-картонних крихот.
— А я… — Віктор затягнувся, — я б ото, коли б у мене таке почалось… — закашлявшись, Віктор відкинувся на стільці, аж заточився назад і, щоб втриматись, вхопився за краєчок гримерного столу, на якому сидів Ігор. Стіл теж хитнувся, пляшка ледь не впала, та все ж Віктор устиг повернути собі рівновагу й лівою рукою підхопити посудину за горлечко. — Стій! Куди пішла?!
Ігор жував і дивився, як швидко п'яніє друг. А Віктор продовжував, одночасно затягуючись і розливаючи рештки з пляшки:
— Я б постарався… постарався б заразити якнайбільше. Аби тільки знати, як вона передається. Може, якщо потертися… Потертися очима чи як?.. — з дурнуватою посмішкою він простягнув Ігореві чашку. — Чи, може, тим, статевим шляхом? Як ти думаєш? — Віктор реготнув, проте не весело, а зло й затято.
— Не знаю… Навряд… — Ігор тримав горіхівку, похитуючи, і згори вниз дивився на жовтувату каламуть. На мить заплющившись, він побачив перед собою маслянисте брудне кружальце, яке пульсувало, вкрите чорним матлахатим ряботинням. Розплющив очі. Віктор якось умить спохмурнів, обм'як і п'яно посерйознішав. Обличчя його обвисло.
— Ну, тоді кров'ю. Кров'ю бризкав би на них. Отак-о! — Віктор махнув своїм стаканчиком від грудей, розливаючи напій. — Отак на всіх бризкав би! Щоб усі! Щоб ніхто не уник! Щоб кожна падлюка своє отримала!
— Ей! Агов! — Ігор відставив стаканчика, вхопив друга за плечі й струсонув. — Отямся! Додому! Пора додому!
Віктор подивився на нього знизу вгору каламутним і втомленим поглядом:
— Додому?..
Він не опирався, коли Ігор натягнув на нього куфайку. Потім так само мляво поклав руку Ігореві на плече. Вільною рукою Ігор замкнув гримерку і потягнув Віктора вниз, до службового входу. Темний коридор театру глухо відлунював їхнім човганням.
Там, біля входу, вахтерка була не сама — одна з жінок-білетерок, тих, що їздили з ними сьогодні, стояла разом з нею в будочці, розпаковуючи на столику невеликого фанерного ящика.
— Оце, Семенівно, я тепер стала сюди посилки получати… — почув Ігор, наближаючись. — А то в нас на пошті такі злодюги, що страшно й сказать. Якось мені сестра посилку вислала, ото таку, як і оця. А через місяць письмо прислала: чи ти получила, чи ні? Я на пошту, а вони мені: «Жіночко, яка посилка? Не знаємо ніякої посилки, нічого не приходило!» І попробуй щось докажи! О, хлопці!.. — Вона зауважила Ігоря з Віктором і розпливлась у щирій нерозумній посмішці. — Та ви вже готовенькі!..
Віктор, повиснувши на Ігоревому плечі, раптом підвів обвислу було голову, тихенько гикнув і теж розтягнув губи в усміху:
— Тю… Тьот-т-тю… Добрий вечір… Так, ми трох-хи… того… — Він ледве ворушив язиком у роті, проте всією постаттю й обличчям зображав приязнь та доброзичливість.
На жінок це подіяло дивним чином. Вони обидві ще сильніш заусміхались у відповідь, і білетерка, яка саме відірвала кришку в посилки, почала шурхотіти в скриньці якимсь папером:
— Хлопці! А ходіть-но, я вам по яблучку дам!
— Ой, не треба… — п'яно пожартував Віктор! — Не треба нам, тьотю, ні п-по яблучку давати, ні по яйцю! Ги-ги-ги-и-и… — Він зобразив удар по кадику, потім так само тицьнув кулаком собі між ноги й аж зайшовся дурнуватим сміхом.
Тим часом білетерка, так само всміхаючись, вийняла з посилки два загорнутих у газету зелено-червоних яблука, розмотала їх і простягла крізь вахтерське віконечко. Віктор схилився у блазнюватому поклоні й прийняв цей дар. Протер фрукти об рукава куфайки і простягнув одне Ігореві. Той узяв плід, все ще притримуючи друга за талію.
Білетерка ж, продовжуючи шарудіти у скриньці, знову переключилася на співрозмовницю:
— А знаєте, Семенівно, ото минулого разу мені теж сестра прислала в посилці цибулі та картоплі трохи, бо в них там, де вони живуть, є город свій, біля дому. І так само ото позагортала кожну картоплину окремо. А видно, тоді не було в неї газет, то позагортала в сторінки з книжки шкільної, з підручника. У малого, видно, взяла, той, що йому вже не треба був. І я, вже коли дома розвертала ту картоплю, подивилась ті сторінки. А книжка була по географії, чи шо…
Віктор з хрустом надкусив своє яблуко і зацікавлено сперся на бар'єр вахтерської будочки. Білетерка ще раз усміхнулася до нього та продовжила:
— І я ото як усе порозвертала, то перш ніж викинути ті папери, стала їх роздивлятися. І знаєте шо, Семенівно?! Там карти були, і на картах тих нашого міста немає!
Віктор знову п'яно гигикнув. Білетерка серйозно, вже без усміху повернула своє обличчя до них.
— Нема там нашого міста! Порожнє місце на карті!
— Та ну шо ви таке ото говорите?! — перекривляючи її простакувату мову, завівся Віктор. — У підручнику шкільному карти які вміщують? Крупного масштабу! Там, мабуть, крім столиці ніяких інших міст нема! То чого б наше мусило бути? Воно ж не головне і не велике. Звичайне собі місто, яких багато! Ясно вам?
Останні слова він буквально прокричав у якомусь п'яному запалі, після чого підхопив Ігоря під руку і поволік за двері.
Вахтерка з-за свого скла провела їх жалісливо-зневажливим поглядом і вже навздогін кинула неголосно:
— Завтра в театрі опалення відключають! Вдягайтеся тепліше, чуєте, хлопці?!
На сходах службового входу було темно, вони з Віктором одразу ж спіткнулись, зашпортались, ледве втримали рівновагу і, обійнявшись міцніше, побрели в бік трамвайної зупинки.
Віктор на холоді тверезів буквально на очах. Він гриз яблуко, прицмокував, мурчав задоволено, а догризши до самого качанчика, чомусь повернувся до перерваної у гримерці розмови.
— А ще я думаю, що як у мене таке на очах вискочить, то треба здатись у державну санітарну службу. Тоді хоча б на вулиці не вб'ють. А то надивишся на те, що по місту робиться, аж моторошно стає! Еге ж? — підморгнув він по-змовницькому.
Ігор кивнув, мацаючи в кишені сховане яблуко. А Віктор продовжував, широко розмахуючи руками, у п'яній відвертості:
— Я так просто не піддамся. Чи сам кількох замочу, чи заразить встигну чим побільше. Я вже це давно для себе рішив. А потім здамся. Нехай везуть на той Острів, нехай роблять, що хочуть. Уколи, щеплення, експерименти — мені все по барабану! Може, ще і вдасться в живих залишитися.
Вдалині у напівтемряві показався трамвай. Номера було не розібрати. За кілька секунд стало видно на вітровому склі фанерку з написом «В ДЕПО».
— Мені підходить! — гаркнув Віктор і нарешті застебнув куфайку, видно таки відчувши вечірній холод. — Поїхали! Ти на розвилці можеш вийти.
Вони заскочили у напівпорожній салон і навіть умостилися на двох вільних сидіннях біля задніх дверей. Ігор зайняв місце біля проходу, а Віктор — біля вікна. У напівтемряві вагона постаті інших пасажирів виглядали розпливчасто й туманно. «Немов у підводному царстві…» — подумав Ігор, пригадавши п'єсу «Підводники», яка успішно йшла кілька років на сцені театру, доки раптом її не зняли за ідеологічну невідповідність. Вони, актори, тоді трохи ще й обговорювали цю новину, доки вона була свіжою. Ніякої крамоли в тексті їм знайти не вдалося, проте Семен Маркович висловив припущення, що у керівництві ідеологічного відділу хтось не вміє плавати. Він ще тоді якесь таке дивне слово вжив — «фобія», чи що… Іншого розумного пояснення причини заборони спектаклю більше ніхто не запропонував.
Ігор упіймав себе на тому, що вже дрімає, схилившись головою на лікоть, покладений на бильце переднього сидіння. Перед очима знову пульсували райдужні кола на чорному тлі. Та водночас він бачив і підлогу трамвайного вагона, і навіть — боковим зором — Віктора, котрий, прикриваючи очі долонею, тулився обличчям до вікна, щоб не проґавити зупинки, на якій йому… ні, не йому, Вікторові, а йому, Ігореві, слід буде вийти. Бо ж йому, Вікторові, їхати аж…
— Розвилка! — голосно гукнув попереду вагоновожатий, висуваючись зі своєї кабінки аж по пояс. — Наступна — депо!
Ігор схаменувся, а тут ще й Віктор штурхнув його ліктем під бік. Важко підвівся, хитнувся, потис Вікторову простягнуту правицю. Друг на прощання весело видихнув йому в обличчя перегаром:
- Предыдущая
- 87/118
- Следующая
