Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 72

• Предыдущая
• 72/118
• Следующая

То ти ще й літати вмієш? Воістину дивний ти, пречудовий, усемогутній! Онде ти від пагорба відриваєшся, повільно, потрошечку вгору зринаєш, проти вітру груди свої широкі повертаючи. Зачекай же мене, коханий, я вже зовсім-зовсім поруч, я вже за кілька кроків, я ж іду до тебе, біжу, лечу, зачекай, зажди, коханий!..»

Очамимря вже перетнула Ріку, коли порив вітру нарешті підняв ящера, відірвав його від пагорба й, повільно розвертаючи, поніс через вершину, через голову Бабародіни на протилежний схил. Із очниць і далі лунав ревун, а ще, висунувшись майже до пояса, сміявся-реготався Кнєзь, руками шалено розмахуючи:

— Іде! Іде тварь ненависная! Смерть! С-с-с-м-м-е-р-р-р-т-ть!..

Кирюха вийняв ніж із-за пояса. Ящірка була вже біля підніжжя пагорба. Ящір, стримуваний мотузкою, що напнулась аж до крайньої межі, майорів у кількох десятках саженів над головою Бабародіни, над Кнєзем, над градом, над усім світом недосотвореним.

— Вона до тебе, Кнєзю, іде! Це ти їй, Кнєзю, смертю пахнеш! — крикнув він угору, зовсім не розраховуючи бути почутим.

Ящірка бігла, тупаючи своїми короткими лапами й задираючи голову, в бік гудка ревуна, у бік шкіряного-надувного свого нареченого, у бік Кнєзя-володаря, котрий усе ще панував над градом і над світом недосотвореним. Бігла, бігла й нарешті добігла…

Кирюха вже бачив її впритул. Біле підгорля переходило в так само біле, трохи жовтувате черево. Рев із роззявленої пащі робився гучним, аж нестерпним. Час іти. Далі все має статись саме собою.

Очамимря двома стрибками досягла вершини пагорба. Вигнувши своє гігантське тіло, вона сперлась передніми лапами на підніжжя Бабародіни, відштовхнулась і рвонулася вгору, намагаючись злетіти, полинути, досягти ящера, який шорстко тріпотів на вітрі десь там, угорі.

Ч-ч-ч-вак! Із усієї сили тіло ящірки беззахисним білим черевом — Від підгорля й донизу — насадилось-настромилося на меч, той мечик-бурульку, який стискала в правиці Бабародіна. Очамимря спершу й не відчула болю, тож і далі тягнулась догори, судомно перебираючи задніми лапами й розрізаючись навпіл глибше, глибше, глибше…

Кирюха біг схилом униз. Озирнувся лише на мить, та саме цього й не слід було робити. Безмежне біле черево розвалювалось, розпанахувалось, із його глибини слизькими клубками виповзав-опадав кишечник, де — рожево-червоний, а де — біло-сріблястий, а ближче до хвоста — зелено-жовто-коричневий…

Очамимря заревла — уже по-іншому, вже від болю, а не від пристрасті. Кирюха прискорив біг, та було вже пізно. Велетенський хвіст, ніби гнучкий стовбур якогось небаченого дерева, конвульсивно котився схилом назустріч, загортаючись дугою, відрізаючи шляхи обабіч. Удар був коротким і неймовірно важким. Після цього колода хвоста, здригаючись у спазмах, іще двічі пройшлася тим самим місцем, дощенту плюндруючи, утоптуючи, притолочуючи криваві плями на тому місці, де ще мить тому біг живий чоловік, присипаючи їх глинистою бурою землею…

Повільно, довго, важко помирав град. Від смороду величезного мертвого тіла чманіли городяни, сахалися коні, падали птахи в польоті. Навіть пси бродячі падла того не їли, а які зважувались покуштувати, ті там-таки, на місці, й подихали зі скавучанням і виттям. Дух мертвотний огорнув усе на багато-багато верстов навколо. У воді риба — і та задихалася, косяками неживими пливла вниз за течією догори черевом.

Городяни, без володаря не спроможні життя впорядковане налагодити, поступово порозбрідалися собі: хто вздовж Ріки подався, а хто на захід, туди, де сонце за обрій ховається. Спорожніли будинки на Подолі, збезлюдніла площа головна. Ніхто вже не гомонить, не співає, не збирає растаман-траву на схилах гір поскотинських. Стоїть порожнім колись преславний і великий град наш.

Тож якщо насправді є в нас десь там невідомі брати на сході, і якщо колись вони вирушать у дорогу далеку, і здолають її, і прийдуть до граду нашого, то, вийшовши на край берега лівого, найпершим, що побачать вони, буде білий довгий скелет величезної ящірки, який лежить посеред пагорба, звужуючись хвостом до Ріки. Нічого й далі не росте на пагорбі, ні кущі, ні трави кістяк той не затуляють, не приховують. Вітер свище в порожнинах кісток його, наче в сопілку посмертну, і подеколи птаство нечисте, чорнопере сяде перепочити на сплетінні ребер його чи на гребені звітрілому чудернацькому. Та ще часом як з-під землі вродиться біля нього худа й цибата постать волфа в довгому шкіряному плащі. Повільно пройде вздовж скелета, від голови до хвоста, і зникне, наче знову крізь землю провалиться…

Травень — червень 2002 р. Відень.

Листопад — грудень 2002 р. Рівне — Ірпінь

Це сталося саме тоді, коли трамвай переїздив річку. Салон був повний, проте не забитий ущерть, як то зазвичай уже години після п'ятої пополудні. Ігор їхав на ранкове заняття з пластики, стоячи в тисняві на задньому майданчику й спостерігаючи, як у нерівно вигнутому склі віддаляються зустрічні вантажівки, розхляпуючи з-під коліс перемішаний з грязюкою сірий сніг. Він навіть не зауважив, коли на середні двері увійшов зовсім молодий хлопчина, швидше за все іще школяр-старшокласник. Юнак мав за спиною наплічника, і піднятий розлогий каптур куртки закривав його обличчя. Особливої уваги на нього ніхто не звернув — хлопчина став біля вікна прямо навпроти середніх дверей, там, де не було сидінь, лише брудне поліроване поруччя. Ігор так і не помітив, чи то хлопець уже мав книгу в руках, а чи лише у трамваї витяг її з рюкзака й спробував читати. Та салоном уже рухалась кондукторка, монотонно примовляючи: «Хто зайшов, компостуємо квито-очки! У кого нема, купуємо в кондуктора-а!» Хлопчина несамохіть відвів очі від книжки й зовсім коротко зиркнув спідлоба у її бік.

Першою заверещала повна жінка у пальті з хутряним коміром. Вона вже пробиралась до дверей, наміряючись вийти на зупинці. Її крик: «Пля-ямки!!!» стрепехнув увесь салон. Хлопчина зблід і неотямлено кліпнув. Тоді вже всі у трамваї побачили на його повіках два маленьких темно-червоних кружечки. Хлопець опустив руки з книжкою і якось покірно закляк. Його плечі неначе обвисли, він увесь ніби сильно зменшився на зріст. Очі він заплющив, так що дві червоні плямки майже правильної круглої форми дивились на людей, немов химерні невидющі зіниці. Та майже одразу він міцніше склепив повіки, і два кружечки зробилися вузькими овалами, схожими на крихітні веретенця.

Товстуха з хутряним коміром, тримаючись однією рукою за поручня, другою якось примудрилась розмахнутися в неширокому просторі трамвая і своєю чорною, доволі масивною сумочкою вдарила хлопчину в пах. Він тихо зойкнув і зігнувся в попереку, різко хитнувшись уперед. Тітка замахнулася знову, але тут її вже випередили двоє підпилих чоловіків, які швидко протискалися через салон з боку водійської кабіни. Вони відштовхнули ошелешену кондукторку, котра, вчепившись за спинку одного із сидінь, притисла до себе сумку з квитками й виручкою і закусила губу. Перший з чоловіків одразу вдарив хлопця ногою в голову — потужно і важко. При цьому чоловік застогнав, трохи ніби підвиваючи. Другий, різко виступивши з-за спини першого, із усієї сили ліктем правої руки по спині остаточно звалив тіло юнака — той упав ницьма, тихо й протяжно застогнав, підтягнув долоні до голови, але чомусь лише закрив ними обличчя.

• Предыдущая
• 72/118
• Следующая