Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 67
- Предыдущая
- 67/118
- Следующая
Вона підвелась і, ще підволікаючи судомно зведені задні лапи, зробила кілька перших кроків. За останні кілька днів вона знову підросла, тож тепер головою спокійно могла дістати до верхівки майже всякого дерева. Кроки її подовшали, вона перетнула галявину майже миттєво, лише хвіст шарудів по піску і прим’ятій траві. Зупинившись у затінку тополь, які рідкою шеренгою росли вздовж Ріки, Очамимря видала ще один протяжний рев — і він уже не повернувся відлунням, а покотився вниз, за течією, гублячись у заростях піщаних острівців.
Голод повільно набирав сили, і вона рушила в дорогу, на якій на неї чекало ще багато смачної поживи. Світ дедалі більше підлаштовувався під неї: ворогів не залишилося, одна тільки здобич, більша чи менша, але — усього лише здобич. І найбажаніша, найсолодша — це були ті двоногі безшерсті істоти, які ще недавно, збившись у тісну зграю, штрикали їй у пащу загостреними шматками деревини…
Знизу, з Ріки, проти течії так само пахло димом, цією невід’ємною ознакою двоногих, їхніх кумедних кубелець-жител і довгоногих, довгошиїх істот, які супроводжують двоногих майже завжди. І ті, й інші прекрасно надавалися до їжі, тож Очамимря йшла не поспішаючи, спокійно, у цілковитій певності, що голодною вона залишиться ненадовго. Полювання обіцяло бути неважким і нетривалим. Урешті, воно могло й зачекати. Ящірка не відчувала, як то було ще до вчора, нестерпної потреби наїстися. Щось інше, сильне й незрозуміле, гнітило й бентежило її гігантське видовжене тіло.
Кирюха й надалі слабко тямив, що він робить. Дійшов до будинку, повернувши з вулиці, поза дворами, важко переступаючи через обвалені балки, поклав Янку на ліжко, обсмикнув на ній фіолетову майку, склав руки на грудях, пригладив руде, уже жорстке, неживе волосся. Трохи подумавши, він поставив привезений із низів’їв кальян їй у головах, сам сів до столу. Механічно відкрив і з’їв якусь консерву, не відчуваючи ні смаку, ні задоволення від їжі. Кирюха посидів іще нерухомо, дивлячись, як пропущені крізь щілини забитого фанерою вікна сонячні промені виграють на сріблястій сфері кальяна. День минав повільно, ніби вві сні. Кирюха підвівся, вийшов на вулицю. Пішов до Ріки. Він постояв, замислено дивлячись на її широку течію. Серед човнів пошукав — ні, не свій, великий та важкий, — легку й тендітну плоскодонку з одним веслом. Той, кому вона належала, припнув її однією легенькою мотузкою, ще й зав’язав вузликом із бантиком. Кирюха, стрепенувшись від задуми, розв’язав цей вузлик, застрибнув у човен, відштовхнувся веслом і, випливши за інерцією майже на середину Ріки, узявся веслувати проти течії вгору, за Трухан-айленд, і далі, далі. Енергійний рух потроху приводив тіло до тями.
Пропливши, аж поки останні землянки й руїни будинків зникли за поворотом Ріки, Кирюха причалив до берега, зістрибнув по коліно у воду, витяг плоскодонку на берег, перевернув догори дном, сховавши весло під човен. Обтріпуючи холоші, він вибрався на сухе й, усе ще похиливши голову, повільно пішов поміж кущами верболозу. Він дивився під ноги, не роззираючись навкруги, прислухаючись до болю, який пульсував усередині грудей. «Янкинемаянкинема…» — уже глухо й слабенько, та все ж лунало в черепі, не даючи зосередитись на якійсь іншій думці.
Кирюха спинився й подивився довкола. Уже сутеніло. Він не пам’ятав, скільки йшов, але ноги вже гули, певно, не одну версту відміряв від того місця, де лишив на березі човен. Підійшовши до води, він сів на приземкуватий корч. Тіні від прибережних тополь залягали по воді. Свіжий вітерець уздовж Ріки ледь-ледь відгонив димами далекого звідси граду. Червоні промені з заходу зробили багряними очерети під протилежним берегом. Невдовзі сутінки перейдуть у ніч — он як рожевіють перисті хмари в небі. Завтра має бути погожий, але вітряний день. Завтра… Завтра має бути…
Кирюха відірвав погляд від водної гладі й озирнувся. Він і далі сидів на корчі непорушно, тільки голову повернув до плеча. Більше боковим зором, білком очним, аніж зіницями, він побачив, що весь простір позаду, за деревами, там, де їхні крони переходили в небо, затулила якась величезна суцільно-сіра маса. Кирюха повільно та м’яко повернувся всім тілом і просто над собою побачив її…
Дух перехопило, всі думки й почуття закотились кудись далеко-далеко, у закапелки мозку й решти тіла. Вона стояла у профіль, велична й безмежна, із її пащі тріпотів язик, золотисто-чорні круглі очі поблискували, гребінь на спині плавно переходив у хвіст, кінець якого шарудів десь саженів за тридесять позаду, в кущах. Крім цього слабенького шарудіння, більше жоден звук не виказував її присутності: вона неначе пливла понад деревами й кущами, нечутно переставляючи лапу по лапі.
Приголомшено спостерігав, як гігантська маса, слабко вилискуючи в темряві, пропливала зовсім поруч, за деревами. Шарудіння хвоста посилилося, потім стихло. Вибрався на берег, припав вухом до землі. Гупання кроків чути не було. У вухах лунали слова божевільного волфа: «Прийшла, прийшла ящериця!..» Повернувся до води й, повільно заглибившись у неї до пояса, крізь очеретини розгледів, як нижче за течією гігантський видовжений сірий силует увійшов у Ріку й не вплав, а пішки перетнув русло. Майже круглий місяць уставав із-за дерев, і в його сяйві краплі на сірій броні ящірки зблиснули срібною лускою. Велетенська рептилія вийшла на піщаний острівець посеред Ріки й, підвівши голову назустріч нічному світилові, заревла протяжним бридким риком, від якого застрибали під берег жаби. У тому пристрасному реві вчувався не тільки голод, а ще якась інша жадоба плоті. Кирюха зачаровано вслухався в моторошний звук, потім вибрався на берег і поспішив до покинутої нижче за течією плоскодонки. Увіпхнувши її у воду, якийсь час плив за течією не веслуючи, вслухаючись у тишу позаду. Потім почав допомагати човнові, намагаючись не хлюпати, пливти нечутно. Згори, із верхів’я, час від часу ще долинало ревіння, дедалі слабше.
Пізньої ночі він причалив до пристані, прив’язав плоскодонку на тому самому місці, ще й таким самим бантиком, і поспішив додому. Він відчував, що володіє якимось новим знанням, лише іще не знав, як він його застосує. Принаймні вранці не варто поспішати розповідати про побачене ані десятникам, ані Азар’янові, та, мабуть, і Кнєзеві… Ревіння ящірки все ще стояло у вухах, і було то не просто ревіння. Щось у ньому звучало іще, окрім хижої невтоленності, якась чи пристрасть, чи жага, чи прохання. За погрозою вглибині вгадувалась непевність, прохання, бажання непотамоване. Слабкість і піддатливість лежали десь насподі, не кожному чутні, не кожному зрозумілі…
Дійшовши до будинку вже майже вдосвіта, Кирюха приліг передрімати, обійнявши нерухоме тіло коханої, і занурився в неміцний химерний сон, сповнений видінь: то баба-відунка сипала щось зі жмені до пригаслого багаття, то Янка всміхалась до нього зеленими очима й простягала руки з куща на поскотинці, то волф у чорному шкіряному плащі, раптом виникнувши за спиною в Янки, викрикував свої похмурі пророцтва, то величезна ящірка нечутно йшла поміж верхівок дерев понад берегом Ріки…
Град прокладався до нового робочого дня. І саме того ранку найдосвідченіша з няньок, які доглядали Кнєзевих доньок, прийшла до володаря просто під час наради. Кнєзь усе зрозумів, коли вона з’явилась на порозі світлиці, швидко дослухав Азар’яна й відіслав його на поділ, а потім величним помахом руки підкликав няньку ближче:
— Що, уже началось?
— Так, почалося. Тож сьогодні вдень треба звершити омовення дівчат у Ріці. Можна десь надвечір.
— Вечора ждать не будемо. Вечори зараз якісь непевні. — Кнєзь мав свою думку про ритуал, що мав відбутись. — Працюватимуть і сьогодні тільки до полудня, а потім усіх відпустимо по домівках. Я вже розпорядився, старший над десятниками знає, що йому робити. Готуйте дівчат і также все необходіме, щоб пополудні виїхати. Волфів двох вірних я теж попереджу. Тож готовтесь і чекайте.
Нянька кивнула й безмовно вийшла. Кнєзь підійшов до вікна, свиснув одному з гриднів, які ліниво вартували у дворі, і наказав до обіду відшукати Кирюху. гридень підсмикнув шкіряну куртку, скочив на коня, і копита зацокали, віддаляючись униз Узвозом.
- Предыдущая
- 67/118
- Следующая
