Выбери любимый жанр

Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 57


Изменить размер шрифта:

57
* * *

А внизу за течією Ріки град стоїть. Великий, багатий і славний. Його перві люде ще невідь-коли збудували. Ніхто навіть зі старих, кому 30 літ і більше, сказати не може, коли град постав над Рікою. Кажуть, ніби він тут вічно стояв. Що ж, може, й вічно.

Певно, навіть і Кнєзь не знає, скільки часу град наш стоїть. Хоча ні. Кнєзь знає все. Він добрий, наш Кнєзь, він великий і сильний, він старий і премудрий. Він майже всіх знає, як кого звуть із вільних, що в граді живуть. А смердів усяких — їх чого ж на ім’я кликати, вони й самі себе на ім’я не завжди знають, до них тільки «ейти» й говорять.

Років нашому Кнєзеві — страшно й подумати — уже за шістдесят. Мало хто такий вік проживає, аж п’ять дюжин, цілу копу вже наш Кнєзь переступив.

Гридні його завжди супроводжують. Бо хоч він і великий, і сильний, але зростом не дуже вдався, та й статурою теж. Рудувате волоссячко ріденько голову прикриває, лисина з-під нього вже прозирає-проблискує. Але Кнєзь наш веселий завжди, пошуткувати любить, слівце гостре сказати, чарку вихилити, а тоді пісню завести, на струменті собі підігруючи, що хитарою називається.

У граді нашому життя щоденно бурлить і вирує. На Подолі, понад Рікою, переважна більшість люду вільного й мешкає. Ну й іще трохи на узвозах, що під гору тягнуться, і ще вгору по Ріці, там, у бік Тарасашевченка й Петрівки. А за горою, вважай, ніхто й не живе, тільки Кнєзь. Будинки там стоять добрі, високі, більші, ніж у нас на Подолі, але всі страшні такі, чорні, обгорілі. І всередині в них усе чорне-чорнісіньке й смердить, і сморід той не вивітрюється, хоч ти що не роби.

А на Подолі будинки майже всі цілісінькі, над Подолом гори зеленіють, унизу Ріка несе свої води, на Ріці Трухан-айленд і гидропа-айленд, а за ними, на тому березі, — Лівий Град, тільки він також майже весь до життя не придатний.

Понад горами над Рікою древні храми стоять — у них перві люде своєму богу молилися. Та не спас їх їхній бог, не порятував. Обвалюються храми, і майже ніхто біля них не живе, тільки якісь відлюдьки. Нижче від храмів за течією теж до ріки похилилася Бабародіна, велика та срібляста. Риси обличчя в неї розмиті, очі вузенькі, наче шпаринки (кажуть, оплавилася після другого Спалаху), і в правиці невеликий мечик, мов бурулька, на стиснутий кулак стікає-опливає. Чаша кам’яна під ногами в Баба-родіни стоїть, велика, порожня. Часом навесні до неї Кнєзь зі своїми гриднями під’їде, із коня спішиться, стане та й дивиться. Бува, якусь квітку навіть під ту чашу покладе. Постоїть трохи в задумі, потім скочить на коня, щось гридням коротко гукне — і поскакали.

* * *

Очамимря прокинулася від того, що їй мерзла спина. Був доволі пізній ранок уже далеко не наступного дня після ночі, коли вона заповзла до нори. У нору звідкись пробивалося бліде сонячне світло. Як — світло? Очамимря різко підвела голову, і спину залоскотали грудочки землі.

Роззирнувшись довкола, вона мало що зрозуміла. Але досить було й того — чомусь лежала вона не в норі, а лише ніби трохи присипана землею, посеред вим’ятого й вимощеного кубельця. По краях кубельця дерен і трава попіднімалися від її боків, а зараз звисали в ще теплу після її тіла порожнечу. Попереду, за кілька кроків, у землі зяяла акуратна округла дірочка. Очамимря впізнала: це був вхід до її нори. Проте зараз вона не те що пролізти в нього не могла, а хіба що лапу встромити. Очамимря випростала передні й задні лапи, рештки землі скотилися з її тулуба. Ого-о! Вона стояла тепер по груди в траві, серед якої звикла прослизати швидко й непомітно.

Від шурхотіння землі, яка обсипалася з тіла Очамимрі, десь поряд із-під трави на стеблину видерся молодий мучнистий хрущ і розправив сушитися проти сонця свої ще не зміцнілі крила. Очамимря, різко смикнувши головою, хамкнула жука не роздумуючи — і від того, як розтікалася в роті солодкувата клейка маса, відчула ще сильніший, майже нестерпний голод. Підросле впродовж довгого сну тіло вимагало їжі, щоб підтримувати сили.

Полювати спочатку було незвично, через що перша дичина від неї втекла — це була молода руда миша. Очамимря не мала навички полювання на мишей: іще недавно вона сама була завбільшки з мишеня. Тож на якусь мить вона загаялася з ривком, і миша шелеснула повз неї в густий кущ верболозу, де переслідування робилося дуже важким, якщо не цілком неможливим.

Трохи розчарована, Очамимря подалася до берега, де на мілководді натрапила на силу-силенну більших та менших пуголовків, і там нарешті втамувала свій голод. Вона стрімко плавала й пірнала, уперше відкривши в собі цю здатність, заганяла жаб’ячих дітей на мілководдя і, набравши їх по 4–5 до пащі, ковтала, майже не прожовуючи. Наївшися донесхочу, вона вибралася в прибережний очерет і так само вперше в житті вклалася спати, не зариваючись у землю.

Прокинулась Очамимря від шелестіння в глибині очерету. Одразу було чути, що істота, яка десь там рухається, не дбає про те, щоб робити це тихо. Очамимря вже раніше бачила таких істот — були вони великими, незграбними й пересувалися тільки на двох своїх задніх лапах. Вони, вочевидь, нікого не боялися, тому слід було боятися їх самих.

Та зараз істота, хилитаючись і заточуючись, непевним кроком ішла плавнями, час від часу хапаючись передніми лапами за листя й стебла очерету. Один гострий листок роздер тіло істоти — і дух крові, солодкавий, гнилуватий дух, на який Очамимря ніколи раніше не зважала, зараз гостро шмагонув її по ніздрях. Неначе зачарована, вона поповзла на певній відстані слідом за істотою.

Дивлячись крізь очерети знизу вгору, Очамимря не могла не зауважити, що істота все важче й важче дихає, дедалі сильніше хитається, час від часу здригається всім своїм тілом. Очамимря не розуміла, але якимось робом відчувала, що істота почувається дуже й дуже погано, що вона помирає.

Невідомо, для чого ящірка вирішила поспостерігати, що ж то воно буде далі. Та й запах крові, яка скрапувала з надрізаної передньої лапи істоти у воду, вабив і бентежив.

Ця бентега ще більше посилилася, коли істота раптом заточилася, похитнулась, зігнулась у попереку й кілька разів відхаркнула у воду великими згустками крові. Потім вона й зовсім зупинилася, повільно та розпачливо замахала верхніми кінцівками, щось прохарчала і сторч головою впала в багно між очеретин. Кілька брудних бульбашок повільно виринули з-під голови й за деякий час луснули в повітрі.

Очамимря зачаївшись вичікувала. Істота не підводилась і не ворушилася. Нарешті ящірка наважилася й збоку, дуже повільно, із готовністю щомиті втекти, наблизилась до тіла в очереті. Ще цілу вічність вона чекала зовсім поряд, на відстані одного стрибка. Сонце помітно змістилось на небосхилі, поволі досягаючи найвищої своєї точки. Його промені вже припікали Очамимрі спину з пересохлим хребтовим гребенем. Вона стрепенулась і наважилася. Майнувши в повітрі всією довжиною свого підрослого тіла, одним стрімким стрибком заповзла істоті на карк.

Тіло істоти вкривали не шерсть і не панцир, а якась інша речовина, і прилягала вона до тіла нещільно. Волосся росло лише на голові, і вже шия безборонно біліла досить тонкою білою шкірою.

Запах крові, який п’янив і вабив, зробився просто нестерпним. Очамимря втратила рештки обережності й занурила зуби у шию істоти.

Нічого смачнішого в житті вона ще не споживала. Плоть була іще тепла, не затвердла, до крупних кісток було далеко, а дрібні їй не траплялися. Хрящі були м’якими й піддатливими. Очамимря наїлася так, що їй аж черево роздуло, і врешті, відповзши від трупа на сухе, вмостилася спати в глибині куща верболозу. Засинала вона з неусвідомленим розумінням того, що більше ніколи не зможе харчуватися нічим, окрім щойно скуштованого м’яса.

* * *

А град собі живе своїм життям. Щоранку Кнєзеві десятники свистками та бубнами піднімають люд зі сну й женуть на роботу. Робота завжди та сама — міст через Ріку будувати. Щоправда, будують його чомусь із нуля, від початку, хоча ген далі то там, то там понад Рікою вивищується чотири чи п’ять скелетів старих мостів, що їх іще перві люде колись збудували. Мости ті зруйнувалися після другого Спалаху, та відновити їх нібито ще й можна було б. Але ні — Кнєзь усім оголосив, що ніхто з них не потребує використання досягнень попередників, що в них усе має бути своє, власне, вистраждане, і через це будувати новий міст потрібно від самісінького початку, із нічого.

57
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело