Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 55
- Предыдущая
- 55/118
- Следующая
Вона знову повернулась до плити, підхопила рукою краєчок спідниці і вже тоді зачепила кришку. Іван устиг завважити коричневі чи то панчохи, чи рейтузи під спідницею, потім знов густо пахнуло парою, баба відвернулась і, не дивлячись у виварку, кілька раз калатнула кописткою.
— Пфе! Але ж і міцно вварилося!
Іван зробив кілька вдихів ротом, щоб не чути запаху, потім зовсім ніби знічев’я, просто для підтримки розмови, запитав:
— Чуєте… А вас що, справді Паркою звати?
— Параска була по паспорту. Параскева… А це вже внуки перехрестили. Та мені все одно. Парка то й Парка…
Баба знову прикрила виварку, поклала копистку, витерла руки. По-качиному перевалюючись, вона підійшла до Івана впритул.
— Ну добре. Я бачу, тобі запах не нравиться, мішати вариво я тобі не дам. Будеш оно нитки розплутувати. Іди за мною.
Простір, у якому вони перебували, виявився не таким-то й великим. Кроків за десять Іван роздивився у примарному туманному світлі металеву стіну, високу, але все ж не безмежну, — подібну до стіни ангара на літакобудівному заводі, де він колись випадково побував на екскурсії, як був іще студентом. Навіть ворота в цій стіні були — півкруглі, високі, метрів із понад десять. І стіна, і ворота, схоже, були нерівно пофарбовані зеленою камуфляжною фарбою, утім, фарба в багатьох місцях уже облупилася, і з-під неї прозирала іржава металева фактура.
«Ну так, це таки точно якийсь стратегічний військовий об’єкт. Адже прямо над нами — найвищі державні установи», — Іван аж усміхнувся від того, що почав думати, як розвідник. Хміль уже остаточно минув, лишилося тільки відчуття важкості в шлунку, та ще постійно саднив спогад про домашніх — це ж тебе чекають, а ти тут…
— Баб… Тьотю… Жіночко, скажіть, а тут нема звідки подзвонити? — запитав майже без надії, і, як виявилось, небезпідставно.
— Яке подзвонити? Куди тобі дзвонити? — У голосі баби Парки знову прорвалися різкі нотки незадоволення. — Ти думати повинен, як тобі звідси вибратися! Бо час іде! А ти все ще тут! Оно диви, скільки в тебе роботи! — Баба показала на якусь невиразну купу, що лежала вздовж металевої стіни. — Ти це все маєш розгребти й розібрати! Дивись, поки я показую!
Вона схилилася над купою та щось потягла на себе однією рукою знизу вгору. Це виявилась груба шерстяна нитка світло-синього, наскільки можна було розібрати в напівтемряві, кольору. Баба вправно тягнула нитку, то різко смикаючи, то повільно натягаючи, потім присіла й почала нишпорити вільною рукою десь у глибині купи, аж поки не витягла звідти другий кінець нитки. — Ось так, бачив? Порозбирати все й порозкладати за кольорами! Давай починай!
Баба почалапала назад, до своєї виварки на плиті, а Іван залишився в напівмороку над купою ниток. Присів, роззирнувся. Коли очі призвичаїлись, йому вдалося роздивитися, що нитки різняться кольором — хоча всі вони були вибляклі й переплутані. Найбільше було червоних, але тепер уже, швидше, рожевих. Вони лежали цілими пасмами, плутаючись і переплітаючись із іншими — жовтими, оранжевими, синіми, білими. Менше було зелених, і зовсім трохи — чорних: вони поодиноко й чітко вирізнялись із-поміж інших і, мабуть, єдині не виглядали бляклими.
Іван доторкнувся до купи долонею й відчув, що нитки мокрі. Із країв вони були ледь вологі, а всередині аж чвакали й сочилися, і то не водою, а якоюсь липкуватою, не вельми приємною на доторк рідиною. Вибравши дві білі, він спробував їх витягти, але нитки лише напружилися, десь усередині купи тісно сплітаючись із іншими. Понад те, Іван відчув, що нитки пручаються, на кожне його зусилля відповідають зусиллям зворотним, тягнуть у свій бік, у глибину плетива. Урешті, після наполегливого промацування, перехоплювання й підтягування йому вдалося вивільнити одну, а за нею — іще таку саму білу нитку. Він поклав їх біля себе на підлогу, але й зоглянутись не встиг, як нитки прудко шаснули назад, у саму гущу переплетень.
— Ти їх біля себе не клади! Ти їх сюди, до мене, принось! — Гукнула від плити баба парка.
«Та скільки ж я це носитиму!» — Майнуло в Івановій голові, коли він, захекавшись і напружившись, ще й порізавши середнього пальця на руці, витягнув із купи довжелезну оранжеву нитку. Нитка звивалась і пручалась, аж довелося міцно затиснути її великим і вказівним пальцями, щоб донести до баби біля плити.
— Е ні, я бачу, так діла не буде!.. — Баба явно була невдоволена. — Так ти мені тільки більше все переплутаєш. — Вона замислено насупилась і за мить, схоже, прийняла рішення: — Ти давай-но помішай трохи, а я порозплутую.
Вона простягла Іванові копистку, забрала в нього з рук пружну й неслухняну жовтогарячу нитку та вкинула її до виварки, для цього тільки ледь піднявши кришку. Та запах знову просякнув довкілля. Тут, зблизька, він робився майже нестерпним.
— А що це ви варите? — Іван розумів, що дурнішого питання годі вигадати, та все ж…
Баба знизала плечима.
— Що варю? Те, що вони від мене хочуть. Вони хочуть теє, як то його… Єдність! А яка може вийти єдність, коли… Та ти сам бачиш!
Із цими словами вона не озираючись почовгала до мокрої купи під стіною. Та за хвилину вже й повернулася, тримаючи у вузлуватих пальцях із десяток ниток різних кольорів, які звивалися й перепліталися. Витягнувши руки перед собою, вона ще звіддалік звеліла Іванові:
— Відкривай виварку! Тільки обережно!..
Іван узявся рукою за кришку, обпік пальці, смикнувся. Кришка покотилась на підлогу, загриміла, танцюючи дзиґою. Баба з прокльонами кинулася її піднімати, плутаючись у спідниці й випустивши нитки з однієї руки. Іван здивовано провів їх поглядом, коли вони поповзли під плитку, підтягаючись, немов дощові черв’яки.
— Що ти за розтелепа! Одоробло таке непотрібне! Руки в тебе звідки ростуть? — Баба притьмом закрила виварку й потрусила в повітрі обпеченими пучками. — Ти хоч би щось зробити годен?
— Випустіть мене звідси, тьотю! — заканючив Іван, уже остаточно занепавши духом. — Мені додому треба! Я не хотів…
Баба люто, знову люто зиркнула на нього знизу вгору.
— Іди! Іди, кажу тобі! Набрид ти мені. Усі ви такі! Пішов звідси!
— Куди?.. Куди мені йти, скажіть? Бо там… — Іван показав собі за спину, хоча давно вже втратив у цьому просторі напрямок, звідки прийшов сюди. — Тамті двері, вони зачинилися…
— Там ти вже не вийдеш. Підеш складами. Це далеко, але з тамтого боку ще може бути відчинено. — Баба ввіпхала кілька ниток, яких не випустила, під кришку виварки й витерла руки об спідницю. — Ось тут пройдеш. Дивись…
Вона підійшла до краю металевих дверей у стіні та потягнула на себе важіль, який так само був пофарбований зеленою олійною фарбою, що вже взялась іржавими плямами. Важко й зі скреготом половинка брами посунулась десь на півметра.
— Іди прямо, тільки трохи вправо забирай. Як дійдеш до грошей, то вихід уже близько.
— До яких грошей? — Іван знову розумів, що його питання недоречне, але стриматися знов не зміг.
— Сам побачиш. Іди вже, іди… розтелепо!..
У її голосі, крім роздратування, вчувалося ще й зовсім трохи співчуття.
Іван протиснувся в щілину брами та швидко пішов уперед, намагаючись не озиратися. Тут теж панувала напівтемрява, тож він не одразу роздивився, що стіни того довжелезного коридору, яким він іде, — це не зовсім стіни. Чи й зовсім не стіни. Довжелезні металеві полиці були щільно заставлені однотипними дерев’яними ящиками, оббитими бляшаними смужками. Полиці тягнулися кудись далеко вперед, ящики мали нетесані боки, тож при доторку до них кололись неболючими м’якими колючками. Потім ящики скінчились, на полицях їх змінили мішки, міцно перев’язані шпагатом. На одному з мішків трохи світлішим сіріла латочка з іншої тканини — Іван зумів розібрати на ній напис, зроблений вибляклим чорнилом: «З?рно р?квизированно в с?л? Лукашевка Золотоношского у?зда полтавской губерніи 11 авг. 1927 г.». Інші лантухи час від часу теж повертались до нього підписаними боками, та читати ті написи часу не було. Відчуття безнадійного спізнення стиснуло груди. Сором і біль запульсували у скронях. Він було кинувся бігти, та за кілька кроків перечепився, боляче вдарившись кісточкою об щось тверде. Під ногами темніли якісь предмети, та роздивитись їх у напівмороці було важко. Потерши забите місце та трохи накульгуючи, Іван невдовзі дійшов до першого перехрестя: стелажі з мішками там закінчувались, натомість праворуч і ліворуч розбігалися такі самі стелажі, виповнені цього разу картонними коробками. Поміркувавши хвилинку, він повернув праворуч і не пошкодував: за кілька хвилин попереду почулись якісь звуки, швидше за все — механічного характеру. Ритмічне постукування й гудіння вказували на роботу невидимого двигуна, десь уже зовсім неподалік. Ще й у всьому просторі навколо зробилося набагато світліше. Коробки на стелажах стояли одна на одній, по чотири, рівними рядами. Несподівано ряд скінчився. Стелажі увірвались, далі було видно безліч мішків, ящиків, коробок та інших закритих ємностей просто під ногами, на землі чи на підлозі — це вже роздивитись було майже неможливо, так щільно все було заповнено. Із деяких мішків і коробок усе ж визирали фрагменти речей, часом простих і зрозумілих, пластмасові дитячі машинки, березові віники, саме ті, із якими ходять до парилки, кирзові солдатські чоботи, полотняні будівельні рукавиці… Траплялись і якісь складніші обладунки та прилади — щось металеве, нікельоване, із шарнірами та кронштейнами витулялося з коробок, проламавши чи продавивши їхні картонні стінки, часом слабо відблискуючи райдужною плівкою шліфованої оптики об’єктивів невідомого призначення. Звук невидимого двигуна трохи приглух і зсунувся кудись убік і вгору.
- Предыдущая
- 55/118
- Следующая
