Мертва зона - Кінг Стівен - Страница 73

• Предыдущая
• 73/109
• Следующая

— Гаразд. Мабуть, на сьогодні досить. — Джонні стомився, геть спітнів, але почував себе пречудово. — Сьогодні ти ступив перший крок уперед, сам хоч помітив? А тепер — у воду. Хто останній, той ослячий хвіст.

— Джонні…

— Що?

— А цей фокус завжди виходитиме?

— Якщо добре засвоїш його — так, — відповів Джонні. — Щоразу, як ти обминатимеш цю перепону, замість марно битися в неї грудьми, вона трохи зменшуватиметься. Думаю, і з читанням скоро поверне на краще. Я маю в запасі ще деякі хитрі способи. — Він замовк. Те, що він сказав Чакові, було скоріше не правдою, а ніби спробою гіпнотичного навіяння.

— Ну спасибі вам, — мовив Чак. Стражденну посмішку на його обличчі змінив тепер вираз щирої вдячності. — Якщо ви мене справді витягнете, я… та я просто впаду на коліна й цілуватиму вам ноги!.. Часом мені так страшно стає, я відчуваю, що не справджую батькових надій…

— А ти не здогадуєшся, Чаку, що це одна з причин твоїх труднощів?

— Справді?

— Так. Ти… ти хочеш усіх перебігати, переграти, переважити. Бути в усьому першим. І, ти знаєш, може, тут річ не тільки в психологічному бар’єрі. Дехто вважає, що утруднене читання, синдром Джексона, страх перед друкованим словом — усе це наслідок якоїсь… ну, сказати б, родимої плями на мозку. Порушення контактів у ланцюгу, несправності в реле, мерт… — Він прикусив язика.

— Що-що? — спитав Чак.

— Мертва зона, — повільно мовив Джонні. — Абощо. Назви не мають значення. Головне — наслідок. Фокус з обхідною стежкою — це, власне, зовсім не фокус. Це спосіб перекласти роботу, яку неспроможна виконувати ота несправна ділянка мозку, на іншу, справну, й привчити її до цієї роботи. Тобі, приміром, щоразу, як ти наражаєшся на перепону, треба починати думати про щось інше. Таким чином ти переміщуєш імпульс думки в іншу точку мозку. Це не що інше, як уміння переключатися.

— А я зможу? Ви думаєте, зможу?

— Я певен, що зможеш, — сказав Джонні.

— Гаразд. Тоді зможу. — Чак пірнув у басейн і, випливши на поверхню, труснув довгою чуприною, так що навсібіч розлетілися бризки. — Ну ж бо, пірнайте! Така розкіш!

— Зараз, — сказав Джонні, проте в цю хвилину йому було добре й просто стояти отак на плитках край басейну, дивитись, як Чак потужно пливе до протилежного бортика, і тішитися здобутою перемогою.

Такої радості він не відчував ні тоді, коли раптом провидів вогонь у кухні Ейлін Мегон, ні тоді, коли йому відкрилось ім’я Френка Додда. Коли Господь бог і дав йому якийсь хист, то це хист навчати людей, а не дізнаватися про речі, які його зовсім не стосуються. Ось його справжнє призначення, і він зрозумів це ще тоді, в 1970 році, коли вчителював у Клівз-Мілзі. А ще важливіше, що це розуміли й діти, і розкривались у відповідь, як оце щойно Чак.

— Отак і будете там стовбичити? — гукнув до нього Чак.

Джонні пірнув у басейн.

Уоррен Річардсон вийшов із своєї контори, як завжди, за чверть до п’ятої. Неквапливо пройшовся до автомобільної стоянки, втиснув своє огрядне тіло за кермо «шевроле-капріс» і ввімкнув мотор. Усе як звичайно. Незвичайним було тільки обличчя, що раптом з’явилось у дзеркалі заднього огляду, — неголене смагляве обличчя, облямоване довгими патлами, і ясно-зелені очі, точнісінько такі ж зелені, як у Сейри Хезлітт і в Чака Четсворта.

Уоррена Річардсона охопив такий страх, якого він не відчував, мабуть, від самого дитинства, і серце його мало не вискочило з грудей.

— Добридень, — мовив Санні Еллімен, перехиляючись через спинку переднього сидіння.

— Хто… — тільки й видушив із себе Річардсон з розпачливим придихом. Серце його калатало так шалено, що за кожним ударом в очах Річардсона розсипалися темні цятки. Він злякався, чи то не серцевий напад.

— Спокійно, — сказав чоловік, що не знати як заліз у його машину й сховався на задньому сидінні, — Спокійно, добродію. Не бійтеся.

І тут на Уоррена Річардсона наринуло дивне, геть безглузде почуття. Почуття вдячності. Цей чоловік, якого він так злякався спочатку, більш не лякатиме його. Мабуть, це непоганий чоловік, мабуть…

— Хто ви? — видушив він цього разу.

— Ваш друг, — відказав Санні.

Річардсон спробував обернутись, але в його брезклу шию обценьками вп’ялися залізні пальці. Біль був нестерпний. Річардсон судомно ковтнув повітря, і з горла в нього вихопився тоненький писк.

— Вам нема чого обертатися, добродію. Можете милуватись на мене в дзеркалі. Дійшло до вас?

— Та-ак, — задихався Річардсон. — Так, так, так, пустіть!

Обценьки почали розтискатись, і він знову відчув незбагненну вдячність. Але тепер уже не мав сумніву, що чоловік на задньому сидінні небезпечний і опинився в його машині не випадково, — хоча й не міг собі уявити, навіщо й кому це потрібно…

І раптом збагнув, навіщо й кому це могло чи принаймні могло б бути потрібно; такого, звісно, не випадало чекати від нормального кандидата, але Грег Стілсон не нормальний, Грег Стілсон божевільний, отож…

Уоррен Річардсон тихенько, дуже тихенько захлипав.

— Мені треба з вами побалакати, добродію, — сказав Санні. Голос його звучав лагідно й співчутливо, проте зелені очі в дзеркалі глузливо блищали. — Тихо-мирно побалакати.

— Це від Стілсона йде, так? Це він… Обценьки знову стислись, залізні пальці вп’ялись йому в шию, і Річардсон зойкнув від болю.

— Не треба імен, — сказав страшний чоловік на задньому сидінні тим самим лагідним і співчутливим тоном. — Ви можете робити свої висновки, містере Річардсон, але імена тримайте при собі. Мій великий палець на вашій сонній артерії, а інші на шийній вені, так що при бажанні я можу зробити з вас живий труп.

— Чого ви хочете? — майже простогнав Річардсон. Ще ніколи в житті його так не поривало застогнати. Він не міг повірити, що все це діється ясного літнього дня, на автостоянці за його конторою купівлі-продажу нерухомого майна, в столиці штату Нью-Гемпшир. Йому видно було годинник, вмурований у червону цегляну стіну вежі над будинком міської управи. Годинник показував десять хвилин до п’ятої. Зараз удома Норма ставить у духовку відбивні із свинини в тісті. Шон дивиться по телевізору «Сезам-стріт». А тут за його спиною сидить якийсь тип і погрожує перепинити плин крові до його мозку й зробити з нього ідіота. Ні, цього не може бути насправді, це якесь моторошне привиддя. Як ото нічний кошмар, від якого кричиш уві сні.

— Я нічого не хочу, — відказав Санні Еллімен. — Ідеться про те, чого хочете ви.

— Не розумію, про що ви говорите. — Але з жахом думав, що, здається, розуміє.

— Про оту статейку в «Нью-Гемпшир джорнел» щодо сумнівних операцій з нерухомим майном, — сказав Санні. — Ви забагато знаєте, містере Річардсон, вам не здається? Особливо про… про деяких осіб.

— Та я…

— Згадайте, приміром, оту бредню про будівництво торговельних рядів. Якісь натяки на хабарі, незаконні прибутки, кругову поруку. І всяке таке лайно собаче…

Залізні пальці знову стислися на Річардсоновій шиї, і тепер він уже застогнав по-справжньому. Але ж його ім’я в тій статті не згадували, посилалися тільки на «поінформоване джерело». Як же вони дізнались? Як дізнався Грег Стілсон?

Чоловік на задньому сидінні швидко заговорив у самісіньке вухо Річардсонові, аж йому лоскітно стало від гарячого віддиху.

— Ви розумієте, містере Річардсон, що отакою своєю бреднею можете втягти в халепу деяких осіб? Осіб, що балотуватимуться на цьогорічних виборах, скажімо так. Адже балотуватися на якийсь пост — це однаково, що грати в бридж, ви це тямите? Ти весь на видноті. Ляпне хтось грязюкою, і вже не відмиєшся, особливо в наш час. Ні, поки що ніякої біди не сталося, і я радий вам про це сказати. Бо якби сталася, ви б зараз не вели тут зі мною дружню балачку, а збирали б вибиті зуби.

Хоч як калатало в нього серце й хоч як він трусився від страху, Річардсон усе-таки сказав:

— Щодо того… тієї особи… Молодий чоловіче, та ви не при своєму розумі, якщо сподіваєтесь його відмити. Він же так розходився, наче якийсь нахаба-комівояжер у глухому південному містечку. Рано чи пізно…

• Предыдущая
• 73/109
• Следующая