Мертва зона - Кінг Стівен - Страница 71

• Предыдущая
• 71/109
• Следующая

А поки що він похмуро зігнувся над книжкою, мов самотній стрілець у засідці, і поодинокими пострілами видобував із себе слово по слову. В його устах захоплива, динамічна оповідь Макса Бренда про мандри «меткого як блискавка» Джона Шерберна та його сутички з команчем-розбійником Червоним Яструбом звучала не більш романтично, ніж реклама напівпровідників чи радіодеталей.

Та загалом Чак був не дурний. У нього добре йшли справи з математикою, він мав чудову пам’ять і вправні руки. А от друковане слово сприймав на превелику силу. І це при тому, що говорив він вільно й гарно і теоретично розумів закони мовлення; міг навіть часом прочитати якесь речення, й разу не спіткнувшись, та коли йому загадували переказати прочитане, безнадійно пасував. Його батько боявся, чи це в хлопця не дислексія[31], але Джонні був іншої думки: йому ще ніколи не траплялося бачити учня, справді хворого на дислексію, хоча чимало батьків ухопилися за це слово, щоб пояснити чи виправдати труднощі з читанням, які виникали у їхніх дітей. Як видно, і в Чака то був просто досить звичайний і поширений хворобливий страх перед читанням.

Протягом останніх п’яти років навчання в школі ця Чакова вада ставала дедалі очевиднішою, але його батьки — та й сам Чак — серйозно занепокоїлись тільки тепер, коли вона почала загрожувати спортивним успіхам хлопця. Але то було не найгірше. Щоб з осені 1977 року піти вчитися до коледжу, Чак мав не пізніше наступної зими пройти попереднє тестування із шкільних предметів. Щодо математики побоювань не було, а от решта іспитів… Звісно, якби йому читали вголос запитання, він міг би набрати цілком пристойну суму балів. Щонайменше п’ятсот. Але не приведеш же з собою на іспити читця, хай навіть твій тато хоч яка фігура в Нью-Гемпширському діловому світі.

— «Та я побачив по… перед собою зовсім іншу людину. Він знав, що його чекає, але тримався невз… незв… незворушно. Він нічого не просив, ні про що не шкодував. Усі страхи й тре… тривоги, що за… заводі… за-во-ло-ді-ли ним відтоді, як він зітк… зітхнув… зі-ткнув-ся з таємничою долею…»

Побачивши в «Мен таймс» оголошення про те, що потрібен репетитор, Джонні зголосився листом, хоч майже ніяких надій на те не покладав. Ще в середині лютого він переїхав до Кіттері, аби тільки втекти з Паунела, втекти від щоденної пошти, що аж розпирала скриньку; від дедалі частіших наїздів репортерів, що не знати як знаходили дорогу до їхнього будинку; від істеричних жінок із зацькованими очима, які «заїжджали на хвилинку», бо, мовляв, «випадково опинилися в цих краях» (в однієї такої, що заїхала на хвилинку, випадково опинившись у цих краях, номер машини був мерілендський, а в іншої, власниці старенького зношеного «форда», — арізонськии). А ті їхні руки, що жадібно тяглися доторкнутися до нього!..

У Кіттері він уперше відкрив для себе, що таке безособове ім’я, як Джон Сміт, має свої переваги. Пригадавши весь свій небагатий досвід, набутий на підробітках по літніх кафе та в бойскаутському таборі на Рейнджлейських озерах, він уже третього дня по приїзді пішов найматися змінним кухарем в одну з місцевих закусочних. Власниця закусочної, груба жилава жінка на ім’я Рубі Пеллетьє, прочитала заповнену ним картку й сказала:

— А чи не надто ти вчений, щоб крутити фарш? Га, хлопче?

— Ваша правда, — відказав Джонні. — На біржі праці чого тільки не навчишся.

Рубі Пеллетьє взялася руками за кощаві боки й, закинувши голову, хрипко засміялася:

— А ти не обкаляєшся, як сюди о другій годині ночі увалиться з десяток горлопанів і зажадає враз яєчні з беконом, сосисок, французьких грінок і млинців?

— Гадаю, що ні.

— А я гадаю, що ні біса ти ще не втямив, — сказала Рубі. — Ну що ж, спробуй, учений. Тільки спершу зганяй до лікаря й принеси мені довідку, щоб не було халепи з санітарним наглядом. А тоді ставай до роботи.

Джонні приніс довідку, і після двох тижнів карколомної круговерті (навіть добряче ошпарив праву руку, надто поквапно всадивши в киплячу олію дротяний черпак з грінками) таки він здолав ту роботу, а не вона його. А прочитавши в газеті Четсвортове оголошення, надіслав на наведену там адресу відомості про себе. Крім загальних даних про освіту, він зазначив також, що прослухав спеціальний курс із методики роботи з учнями при утрудненому читанні.

Наприкінці квітня, вже майже два місяці відробивши в закусочній, Джонні отримав від Роджера Четсворта лист з пропозицією приїхати 5 травня на розмову. Він викроїв на роботі вільний день, і о десять хвилин на третю гарної весняної днини вже сидів у кабінеті Четсворта із запітнілою високою склянкою пепсі-коли в руці, й слухав розповідь господаря про те, як важко дається його синові читання.

— Як по-вашому, це схоже на дислексію? — спитав Четсворт.

— Ні. Це схоже на звичайний страх перед читанням.

Четсворт ледь помітно звів брови.

— Синдром Джексона?

Це справило на Джонні належне враження — та, певна річ, на те й розраховане було. Дев’ять років тому Майкл Кері Джексон, фахівець із граматики й методики читання з Південно-Каліфорнійського університету опублікував книжку «Нездатний читач», що набула певного розголосу. Він описав цілий ряд типових утруднень при читанні, які дістали відтоді назву «синдром Джексона». Книжка була добра, тільки не кожен міг продертися крізь густі хащі наукової фразеології. А от Четсворт, судячи з усього, продерся, і з цього Джонні зрозумів, що він твердо поклав собі розв’язати синові проблеми.

— Та щось ніби, — погодився Джонні. — Але зважте, я ж іще не бачив вашого сина й не чув, як він читає.

— У нього заборгованість за минулий рік. З американської літератури, історії, а на додачу й з основ громадянського права. Не міг учитати всієї тієї премудрості й завалив річні іспити. Ви маєте дозвіл викладати в Нью-Гемпширі?

— Ні, — відказав Джонні, — але за цим діло не стане.

— То який ви бачите вихід із становища?

Джонні коротко виклав свої міркування. Передусім — якнайбільше читати вголос, переважно такі книжки, які збуджують уяву: фантастику, пригодницькі романи для юнацтва. Відповідати й відповідати на запитання з прочитаного. Вчитися розслаблюватись за методикою, поданою в Джексоновій книжці.

— Тим, кому багато дано, здебільшого буває найважче, — провадив він. — Вони надто ревно до всього беруться й перевантажують мозок. Утворюється, сказати б, розумове замикання, і якщо…

— Це Джексон так вважає? — перебив його Четсворт.

Джонні всміхнувся.

— Ні, це я так вважаю, — сказав він.

— Гаразд. Говоріть далі.

— Якщо учень одразу ж після читання зуміє цілком розслабити увагу і над ним не тяжітиме потреба тут-таки переказувати прочитане, канали пам’яті можуть прочиститись самі собою. І тоді учень починає усвідомлювати, на чому він замикається. Ідеться про позитивне мислення…

Очі в Четсворта заблищали. Джонні торкнувся найістотнішого стрижня особистої філософії цього чоловіка — та, мабуть, і всіх тих, хто самотужки вибився нагору.

— Ніщо так не сприяє успіхові, як успіх? — спитав Четсворт.

— Атож. Можна й так сказати.

— Скільки часу вам потрібно, щоб дістати дозвіл на викладання?

— Не більше, ніж забере розгляд моєї заяви. Мабуть, тижнів зо два.

— Отже, ви могли б почати з двадцятого?

Джонні закліпав очима.

— Ви хочете сказати, що наймаєте мене?

— Якщо вас влаштовує ця робота, вважайте, що наймаю. Жити зможете в котеджі для гостей, заразом віднадимо на літо бісову прірву родичів, не кажучи вже про Чакових приятелів, і хай він береться до діла по-справжньому. Платитиму я вам шістсот доларів на місяць, це не бозна-які гроші, але якщо справи в Чака підуть на краще, ви отримаєте істотну премію. Істотну. — Четсворт зняв окуляри й потер рукою перенісся. — Я люблю свого сина, містере Сміт. І хочу, щоб усе в нього було якнайкраще. Отож допоможіть нам по змозі.

— Спробую.

Четсворт знову надів окуляри й узяв у руки листа Джонні.

• Предыдущая
• 71/109
• Следующая