Мертва зона - Кінг Стівен - Страница 38

• Предыдущая
• 38/109
• Следующая

— Облиш про це думати, — стиха мовила Сейра сама до себе. Її обличчя в туалетному дзеркалі було мов чуже. Збуджене, розпашіле і… е, та чого там ховати — і сласно жагуче.

Вона засунула руку в кишеню штанів, намацала обручку і, майже — хоча й не зовсім — не тямлячи, що робить, укинула її в прозору, ледь голубувату воду в унітазі. Теж бездоганно чистому й зовні, й усередині: може, під час вечері містерові Трічесу з адвокатської контори «Барібо, Трічес, Мурхаус і Гендрон» захочеться відлити, то щоб він не був прикро вражений неприємною темною смугою при дні унітаза, бо хто знає, які перепони можуть постати на шляху здібного молодого чоловіка в його сходженні нагору, до сонму можновладців, правда ж? Хто взагалі знає щось на цьому світі?

В унітазі тихенько хлюпнуло, і обручка, повільно, наче знехотя, перевертаючись у прозорій воді, пішла на дно. А коли діткнулася фаянсу, Сейрі здалося, що там легенько дзенькнуло, але то їй, мабуть, тільки причулось. У голові в неї гуло. Певно, після горища, де повітря було гаряче, затхле і сперте. А от коли поцілувала Джонні — то була насолода. Така насолода…

Не встигши подумати, що робить (і таким чином діставши нагоду виправдатися перед собою), Сейра простягла руку і спустила воду в унітазі. Потужний струмінь з гучним плюскотом линув униз. Сейрі він здався ще гучнішим, бо вона міцно заплющила очі. А коли розплющила, обручки вже не було. Одного разу вона вже пропала, і ось тепер пропала знов.

Раптом ноги в Сейри стали мов ватяні; вона сіла на край ванни й затулила обличчя руками. Гаряче, розпашіле обличчя. Ні, вона більш не поїде навідувати Джонні. Нічого доброго з того не вийшло. Тільки роз’ятрила собі душу. Уолт має привести на вечерю свого старшого партнера, вона припасла пляшку «Мондаві» й порушила сімейний бюджет, купивши кусень найдорожчого м’яса на бризе, — ось про що їй треба думати. Треба думати про Уолта, якого вона, так любить, і про Денні, що спить у своїй колисці. Треба думати про сьогоднішній день, і коли вже вона зробила свій вибір у цьому безглуздому світі, то мусить жити так, як живеться. І забути й думати про Джонні Сміта і його чарівну іронічну усмішку.

Вечеря того дня вдалася на славу.

Лікар приписав Вірі для зниження кров’яного тиску таблетки під назвою гідродіурал. Вони не дуже вплинули їй на тиск («ні на цент», як вона писала в листах), зате викликали млявість і запаморочення. Пройшовшись по кімнаті з пилососом, вона мусила сідати й відпочивати. А піднявшись сходами нагору, сапала, мов собака гарячого серпневого дня. Якби Джонні не сказав, що ті таблетки підуть їй на користь, вона б уже давно викинула їх на смітник.

Лікар спробував дати їй інші ліки, але тепер у Віри так шалено билося серце, що вона перестала їх уживати.

— Це таке діло, що без помилок не буває, — сказав лікар. — Але зрештою ми доведемо вас до пуття, Віро. — Не тривожтеся.

— А я й не тривожуся, — відрубала Віра. — Я покладаюсь на Господа бога.

— Авжеж. І це потрібно.

Наприкінці червня лікар приписав їй гідродіурал у сполученні ще з одним засобом, альдометом — дорогими жовтими пілюлями, товстими й страхітливими на вигляд. Коли Віра почала приймати ті двоє ліків разом, їй довелося мало не кожні п’ятнадцять хвилин справляти малу нужду. Її почав мучити головний біль. Пульс став аритмічний. Лікар сказав, що тиск у неї знизився до нормального, але вона йому не вірила. Та й чого вони загалом варті, всі ті лікарі? Подивитися тільки, що вони роблять з її Джонні: покремсали всього, наче різники, зробили вже три операції, на нього страшно глянути, всі ноги й руки в рубцях і швах, а ходити без милиці й досі не може, наче стара місіс Сільвестер. Ось він каже, що тиск у неї знизився, — то чого ж вона весь час так препогано себе почуває?

— Треба дати організмові час звикнути до медикаментів, — сказав їй Джонні.

Була перша липнева неділя, і батьки приїхали навідати його. Джонні щойно повернувся з сеансу гідротерапії і мав блідий, виснажений вигляд. У кожній руці він тримав по невеликій свинцевій кулі й, розмовляючи, піднімав і опускав їх, щоб розрухати лікті й наростити м’язи. За кожним таким рухом ще не зовсім загоєні рубці, що вкривали його руки вище й нижче від ліктів, випинались, а потім згладжувалися.

— Покладися на Господа бога, Джонні, — сказала Віра. — Не потрібне тобі все це глупство. Покладися на Господа бога — і він тебе зцілить.

— Віро… — почав був Герб.

— Ти на мене не «вірай». Усе це глупство! Хіба не сказано в Біблії: просіть — і вам дадуть, стукайте — і вам відчинять? Не потрібні мені всі ті згубні ліки, і не потрібні моєму синові лікарі, які тільки мордують його. Усе воно неправедне, марне й гріховне!

Джонні рвучко опустив свої кулі на ліжко. М’язи в нього на руках тремтіли. У шлунку млоїло, він почував себе геть висотаним і раптом розлютився на матір.

— Господь помагає тим, хто помагає собі сам, — сказав він. — Тобі зовсім не потрібен християнський бог, мамо. Тобі потрібен чарівний джин, що вийде з пляшки і вволить твої три бажання.

— Джонні!

— Та це ж правда.

— Це ті лікарі вбили тобі таке в голову! Всякі маячні думки! — Губи її тремтіли, очі розширились, але сліз у них не було. — Господь бог вирятував тебе з тієї коми, щоб ти виконував його волю, Джоне. А всі інші, вони тільки…

— …Тільки намагаються знов поставити мене на ноги, щоб я довіку не виконував божу волю в інвалідному кріслі.

— Не сперечаймося, — мовив Герб. — Ні до чого в сім’ї чвари.

Ні до чого в природі й урагани, а проте вони бурхають і бурхають щороку, і хоч би що казав Герб, сварку було вже не спинити. Вона насувалася давно.

— Якщо ти покладешся на Господа бога, Джонні… — знов завела своєї Віра.

— Я більш ні на кого ні в чому не покладаюся.

— Мені прикро чути це від тебе, — сказала вона. Голос її звучав сухо й відчужено. — Слуги сатани пролазять скрізь. Вони прагнутимуть відвернути тебе від твого призначення. І схоже на те, що вони вже багато чого досягли.

— Тобі доконче треба зробити з цього якусь… нескінченну виставу, правда ж? То я скажу тобі, що воно було: був безглуздий випадок, два шмаркачі їхали бік у бік, а тут трапився я, і з мене тільки пір’я полетіло. Ти знаєш, чого я хочу, мамо? Скоріше вибратися звідси. Оце те, чого я найдужче хочу. А ще хочу, щоб ти й далі вживала свої ліки і… І спробувала спуститися з-над хмар на землю. Оце і все, чого я хочу.

— Я йду звідси. — Віра встала. Обличчя її було бліде й змарніле. — Я молитимуся за тебе, Джонні.

Він дивився на матір, безпорадну, прибиту й нещасну. Лють його зникла. Вилилася на неї.

— Вживай ліки! — мовив він.

— Я молитиму бога, щоб ти прозрів.

Вона вийшла з палати із застиглим і незворушним, як камінь, обличчям.

Джонні безпорадно поглянув на батька.

— Даремно ти так, Джоне, — сказав Герб.

— Я страшенно стомився. А від цього не стаєш ні розважливішим, ні спокійнішим.

— Еге ж, — зітхнув Герб.

Здавалося, він хотів ще щось сказати, але промовчав.

— Вона таки справді збирається до Каліфорнії, на ті збори з приводу летючих тарілок, чи що воно там?

— Так. Але, може, й передумає. Тепер ніколи не знаєш, що їй стукне в голову завтра, а до тих зборів ще цілий місяць.

— Ти повинен щось удіяти.

— Он як? Що? Замкнути її? Взяти під варту?

Джонні похитав головою.

— Не знаю. Але, мабуть, час уже тобі подумати про це серйозно, а не вдавати, ніби нічого не сталося. Вона хвора жінка. Ти не можеш цього не бачити.

Герб голосно сказав:

— Вона не була хвора, поки ти не…

Джонні здригнувся, наче від удару.

— Ой, пробач, Джоне. Я не хотів…

— Нічого, тату.

— Та ні, я справді не те хотів сказати. — На Гербовому обличчі відбивалося страждання. — Слухай, піду-но я за нею. Мабуть, вона вже розкидає по коридорах оті свої листки.

• Предыдущая
• 38/109
• Следующая