Божі воїни - Сапковский Анджей - Страница 59

• Предыдущая
• 59/137
• Следующая

“Типові симптоми, — подумав він. — Голод і зневоднення починають діяти. Я втрачаю розум. Впадаю в безумство.”

І раптом сталося таке, що переконало його в тому, що він уже впав.

Протилежна стіна льоху почала рухатися.

Шви муру явно здеформувалися, взялися брижами, як взірчаста тканина на вітрі. Стіна раптом здулася, ніби вітрило, наповнилася великою бульбашкою, яка швидко збільшувалася. Бульбашка в’язко луснула. І з неї щось вийшло.

Це “щось” було невидимим, явно прихованим чарами. Проте остовпілий Рейневан, завмерши і втиснувшись у куток, бачив контури постаті, постаті прозорої, з мінливою формою, яка в русі переливалася, немов вода. Він збагнув, чому взагалі здатний це бачити. У льоху все ще висіли залишки чарів, насланих періаптом викривання магії.

Прозора постать не помітила його, плавно просуваючись у бік скелету Рупілія. А Рейневан раптом зі сліпучою впевненістю усвідомив, що це може бути його єдиний шанс.

— Video videndum! — крикнув він з амулетом у долоні. - Alef Tau!

Постать матеріалізувалася так зненацька, що нею аж кинуло. І це значно полегшило Рейневанові завдання. Він скочив на прибульця, як рись, хапнув, повалив на долівку. Щосили всадив кулак під ребра. Повітря вийшло з прибульця разом із брудним словом, а Рейневан схопив його за горло. Тобто хотів схопити, бо раптом дістав головою в обличчя. Хоч йому і потемніло в очах, він віддячив таким самим ударом, поранивши собі чоло об зуби. Той, кого він ударив, знову вилаявся, а потім незрозуміло крикнув. Амулет викривання магії подіяв автоматично, у льоху посвітліло. “Ну звичайно, — встиг подумати Рейневан, відчуваючи, як якась страшна сила піднімає його в повітря. — Це ж явно чарівник.” “Той, хто знається на магії”, - подумав він у польоті. “Я посягнув на мага”, - подумав за секунду до того, як зі страшного розгону врізався в мур. З’їхав по ньому і згорнувся клубком, нездатний до жодних дій.

Прибулець штурхонув його носаком чобота.

— Ти живий? — тихо запитав він.

Рейневан не відповів.

— Хто ти, до дідька?

Рейневан не відповів і цього разу, згорнувся у ще тісніший клубок.

Прибулець нахилився, підняв з підлоги амулет.

— Періапт Візумрепертум, — упізнав він з відтінком подиву в голосі. — Непогано зроблений. А мій фе-фіада ти викрив за допомогою Заклинання Істинного Бачення… Толедо?

— Alma… — застогнав Рейневан, обмацуючи голову і карк. — Mater… Nostra. Clavis… Salomonis?

— Добре, добре, досить, обійдеться без декламації. Хто зробив Візумрепертум? Ти?

— Телес… Йошт Дун. З Опатовіц.

- І з Гейдельберга, — недбало докинув прибулець. — Що там у нього?

— Усі здорові.

Прибулець переступив з ноги на ногу. Це був чоловік на вигляд сорокарічний, невисокий, опецькуватий, дуже плечистий, згорблений начебто якраз під тягарем цих плечей. Його одяг був сірим, простим і не дуже чистим вбранням пахолка або прислужника. Однак Рейневан міг побитися об заклад на будь-які гроші, що прибулець не був ні пахолком, ні прислужником.

— Даси слово, — запитав прибулець, обмацуючи ніс, — що не кинешся на мене знову?

— Не дам.

— Що?

— Я мушу звідси вибратися. Чоловік якийсь час мовчав.

— Розумію, — нарешті хрипко промовив він. — Ти сидиш в oubliette, я знаю, для чого oubliette служить. Я доставлю тобі їжу і питво. Але не роби з цього надто далекосяжних висновків.

Рейневан поглинав хліб, ковбасу і сир так, що ледве переводив подих. А легким пивом мало не захлиснувся. Погамувавши перший голод, їв повільніше, жував старанніше. Чоловік у сірому вбранні прислужника з цікавістю спостерігав за ним. Рейневан, нагодований і напоєний, відповідав цікавістю на цікавість.

— Отто де Бергов, — озвався чоловік. — Той, хто тебе сюди засадив. Він знає про твої магічні здібності?

— У загальних рисах.

— Скільки ти тут сидиш?

— А який сьогодні день?

— Самв… — чоловік заїкнувся. — Значиться, День Померлих. Commemoratio animarus.

Рейневан вицідив з дзбанка решту пива, а шкуринку хліба сховав за пазуху.

— Ти можеш перестати водити мене за носа, — повідомив він. — Коли ти пішов по їдло, я роздивився предмети, які ти приніс, ті, що отам лежать. Омела, березова кора, гілочка тису, свічка, залізний перстень, чорний камінь. Типові атрибути церемонії за померлих. А сьогодні, як випливає з твоєї обмовки, свято Самвін. Ти проникнув крізь стіну, щоб віддати шану отим кісткам. Причому за ритуалом Старших Рас.

— Влучно.

— Отже, це був твій родич. Або друг.

— Невлучно. Але перейдімо до важливіших речей. Я тобі пораджу, як уникнути смерті від голоду. До oubliette саджали багатьох, а ти сам бачиш, що скелет тільки один, не рахуючи тих стародавніх кісток. Настав добре вуха. Наставив?

— Наставив.

— Син Отто де Берга, Ян, є утраквістом і гейтманом у Таборі. Отто вбив собі в голову, що синулько-гусит чигає на нього, хоче позбавити життя і заграбастати маєток. Хоча це, на мою думку, цілковита нісенітниця, в Отто вона набула рис манії переслідування. За кожним рогом він бачить підісланого вбивцю, в кожній страві підозрює отруту. А в кожному гуситові вбачає сина-патрицида[160], звідси й береться його заповзятість на чашників. Усе просто: ти повинен зізнатися, що ти є вбивцею, найнятим Яном де Берговим, і прибув у Троски, щоб убити Отто. ‘

— Утішений цим щирим зізнанням, — фиркнув Рейневан, — Отто де Бергов накаже мене колесувати. Якщо припустити, що повірить. Але досить йому запитати, як виглядає його син, і брехню буде викрито.

— Ти ж маг. Хіба ти не знаєш персвазійних і емпатичних заклинань?

— Ні.

— Ну, тоді тобі не пощастило.

— Чорт забирай! — вибухнув Рейневан. — Та перестань ти водити мене за носа! Я не хочу, пся крев, робити надто далекосяжні висновки, але ти увійшов сюди, холера ясна, крізь стіну! Тож відчини її і дозволь мені вийти!

Прибулець довго мовчав, дивлячись не на Рейневана, а на кістяк.

— Мені шкода, — нарешті відповів він, — але така можливість не розглядається.

— Чого це?

— Я не можу собі цього дозволити… Сиди спокійно, бо інакше я накладу на тебе Constricto. А ти на власній шкурі відчув, що з моєю магією тобі не мірятися.

У голосі прибульця прозвучала чванливість — і саме ця чванливість допомогла Рейневанові розв’язати загадку, відіграла роль каталізатора, завдяки якому каламутний розчин набув прозорості. Не виключеним було і те, що це голод так загострював відчуття.

— Подумати тільки, — повільно промовив він. — Подумати тільки, що я прибув у Троски саме для того, щоб із тобою зустрітися. Саме з тобою.

— Та що ти кажеш?

— Не мірятися мені з тобою в магії, - цідив слова Рейневан, — бо ти воістину могутній чарівник. До того ж поліглот, тут навколо ніхто не вживає слова “oubliette”. Якби я звідси втік магічним проходом, якби я випадково зник, здійняли би тривогу: у Тросках переховується чарівник. Чарівник, здатний подолати магічний захист льоху. Бо сам його встановлював. Я пробрався у Троски, щоб зустрітися з тобою, метре Рупілію. Щоби попросити в тебе поради.

— Фантазія, яких мало, — буркнув чоловік. — Тобі б романи писати… Що ти робиш, чорт забирай?

— Хочу відлити, — Рейневан став над кістяком, розставивши ноги. — А що?

— Відійди звідти, хвойда твоя мати! — зарепетував прибулець. — Відійди, чуєш? Не смій паплю…

Він урвав, подавився недомовленим словом. Рейневан обернувся з тріумфальною усмішкою на вустах.

• Предыдущая
• 59/137
• Следующая