Божі воїни - Сапковский Анджей - Страница 48

• Предыдущая
• 48/137
• Следующая

— Хай вам Бог, — поперхнувся Сикора, — вибачить блюзнірство… Ах… Люди знатимуть, не бійтеся. Картинки з Гусом друкують вони, папісти, значить. У вигляді зубатої гуски, блюзніри, його зображують. Так прийнято. Проста людина знає: Вельзевул, чорт рогатий, як цап, — значить, папа римський. Зубата — значить, Гус. Ах, а ось і ваш ескорт, уже з’явилися.

Ескорт вишикувався на майдані досить нерівною шеренгою. Це був десяток головорізів. Пики вони мали огидні. Все інше — також. Вони нагадували зграю злодіїв і мародерів, озброєних тим, що знайшли, і вдягнутих у те, що вкрали. Або знайшли на смітнику.

— Ось, ах, — показав заступник шефа сектора пропаганди, — ваші люди, які віднині підпорядковані вашим наказам. Справа: Шперк, Шмейдлірж, Вой, Гнуй, Броук, Пштрос, Червенка, Питлік, Грахоїдек і Маврицій Рвачка[151].

— Можна, — озвався серед зловісної тиші Шарлей, — попросити вас відійти зі мною на два слова?

— Ах?

— Я не питаю, — процідив, відійшовши із Сикорою на два слова, демерит, — чи прізвища цих панів є справжніми, чи це прізвиська. Хоча в принципі я мав би цим поцікавитися, оскільки за прізвиськами і кликухами оцінюють бандитів. Але я не про це. Я питаю про іншу річ: я знаю від присутнього тут пана Рейнмара Беляви, що брат Непдах пообіцяв нам надійний і гідний довіри ескорт. Ескорт! А це що за наволоч стоїть отам, у шерензі? Що за керетяни і пелетяни? Що це за Вуй, Хуй, Штос і Срачка?

Щелепа Гашека Сикори небезпечно скочила вперед.

— Брат Неплах, — огризнувся він, — наказав дати людей. А це хто, га? Що, може, пташкове небесні? Може, рибкове водяні? Жабкове болотяні? Ніяк ні. Це якраз люди. Саме ті люди, яких я можу дати. Інших у мене нема. Не подобаються, ах? Ви б воліли, ах, цицькатих жіночок? Святого Георгія на коні? Лоенгріна на лебеді? Мені шкода, але таких нема. Закінчилися.

— Але…

— Берете їх? Чи ні? Вирішуйте.

Наступного дня, на диво, перестало капати. Коні, чалапаючи по болоту, пішли трохи енергійніше і швидше. Амадей Бата почав насвистувати. Ожили навіть керетяни і пелетяни, себто охрещені Шарлеєм цією біблійною назвою десятеро на чолі з Маврицієм Рвачкою. Досі понурі й насуплені обірванці, які справляли враження ображених на весь світ, почали балакати, перекидатися сороміцькими жартами, реготати. Врешті-решт, на загальний подив, співати.

“Син, — думав Рейневан. — У мене є син. Його звати Віт. Він народився рік і чотири місяці тому, в день святого Віта. Точно в переддень битви під Усті. Моєї першої великої битви. Битви, в якій я міг загинути, якби випадковості склалися в інакший спосіб. Якби тоді саксонці розірвали вагенбург і розпорошили нас, була б різанина, я міг загинути. Мій син втратив би батька наступного дня після свого народження…

А Ніколетта…

Легесенька Ніколетта, Ніколетта струнка, як Єва Мазаччо, як Мадонна Парлера, ходила з животом. З моєї вини. Як я подивлюся їй в очі?

Ах, та що там. Мусить вдатися.”

Був четвер після Урсули, коли вони добралися під Крхлеби і рушили в бік Рождаловіц, розташованих над рікою Мрліною, правою притокою Лаби. Вони і далі, згідно з даними їм раніше порадами Флютика і Сикори, оминали людні тракти, а надто великий торговий шлях, що вів з Праги до Лейпцига через Їчин, Турнов і Житаву. Від Їчина, звідки вони збиралися зробити вилазку під Троски, їх відділяло вже тільки близько трьох миль.

Однак краєвид над верхньою Мрліною одразу ж попередив їх, що вони ступають на небезпечні терени, в район конфліктів, на все ще палаючу смугу прикордоння, що розділяла ворогуючі релігії та нації. “Палаюча”, зрештою, була цілком влучним словом: постійними елементами пейзажу стали згарища. Сліди від спалених хат, садиб, сілець і сіл. Вони були як дві краплі води схожі на рештки села, біля яких стояла шулерня Гунцледера, арена нещодавніх багатих наслідками подій: такі ж покриті сажею кукси коминів, такі ж купи попелу, який узявся грудками, наїжачені рештками обвуглених перекриттів. Такий самий сморід горілого, від якого крутило в носі.

Керетяни і пелетяни вже якийсь час не співали, тепер вони зайнялися споряджанням арбалетів. Таулер і Бата, які очолювали кавалькаду, мали їх напоготові. Рейневан наслідував їхній приклад.

На п’ятий день подорожі, в суботу, вони натрапили на село, попіл у якому ще димівся, а від згарища все ще пашіло жаром. Мало того, можна було помітити кільканадцять трупів на різних стадіях обвугленості. А Маврицій Рвачка вистежив і витягнув із землянки неподалік двох живих — діда і малолітню дівчинку.

Дівчинка мала світлу косичку і сіру суконку, цілу у пропалених іскрами дірках. Дід мав захованому в білій бороді роті два зуби: один угорі, другий унизу.

— Напали, — нерозбірливо пояснив він, коли його спитали, що тут сталося.

— Хто?

— Уни.

Розпитування, що це за “уни”, не виявилося безрезультним. Недорікуватий старець не міг охарактеризувати та назвати “уних” інакше, ніж “нечестивці”, “недобрі люди”, “песиголовці” або “покарай їх Памбу”. Раз чи два дід ужив слово “мартагузи”, якого Рейневан ніколи не зустрічав і не знав, що воно означає.

— Це з угорської, - Шарлей наморщив лоба, в його голосі прозвучало здивування. — Мартагузами називають людоловів, викрадачів і торговців людьми. Дідуган, певно, хотів цим сказати, що мешканців села викрали. Взяли в рабство.

— Хто міг це зробити? — видихнув Рейневан. — Папісти? Я думав, що ці землю контролюємо ми.

Шарлей злегка обурився на “ми”. А Беренгар Таулер усміхнувся.

— Мета нашої подорожі, замок Троски, — спокійно пояснив він, — лише за дві милі звідси. А пана де Бергова недарма називають “Гуситовбивцею”. Близько звідси також Кость, Грубий Рогожець, Скала, Фридштейн — усе це бастіони панів з католицького ландфриду. Родові помістя лицарів, вірних королю Сигізмунду.

— Ти знаєш і ці місця, і тих лицарів, — ствердив Рейневан, дивлячись, як дід і дівчинка з косичкою жадібно проковтують кусні подарованого їм Самсоном хліба. — Непогано знаєш. Чи не час відкрити, звідки ти це знаєш?

— Може, й час, — погодився Таулер. — Як воно є: моя сім’я вже багато років є манами Бергових ^{22}. Разом з ними ми прийшли до Чехії з Тюрінгії, коли рід Бергових підтримав пана з Ліпи у бунті проти короля Генріха Каринзького. Старшому лицареві Отто де Бергову, пану на Біліні, служив ще мій батько. Я служив Отто Молодшому на Тросках. Якийсь час. Уже не служу. Але це особиста справа.

— Особиста, кажеш?

— Так, кажу.

— То просимо, — холодно сказав Шарлей, — у голову колони, брате Беренгаре. На вістря. На місце, відповідне для знавця цих місць та їх мешканців.

Наступного дня була неділя. Маючи голови зайняті іншими справами, самі вони про це ніколи б і не подумали. Навіть далекий звук дзвонів, які десь там калатали, не викликав асоціацій і ні про що не нагадав — ні Рейневанові, ні Самсонові, ні Таулерові та Баті, про Шарлея вже й не згадуючи, бо Шарлей чхав як на святі дні, так і на третю заповідь. Інша річ, як з’ясувалося, — керетяни і пелетяни, тобто Маврицій Рвачка et consortes. Ці, видивившись на роздоріжжі хреста, під’їхали, поспішувалися, повклякали навколо всім десятком, кружком, і стали молитися. Дуже ревно і дуже голосно.

• Предыдущая
• 48/137
• Следующая