Божі воїни - Сапковский Анджей - Страница 40

• Предыдущая
• 40/137
• Следующая

Вовк не подав голосу Він зітхнув тільки тоді, коли Стінолаз висмикнув лезо з рани і відступив, пригнувшись, готовий повторити удар. Але не було потреби повторювати. Ніж випав з пальців Вовка. Сам він упав на коліна.

Стінолаз обережно наблизився, вдивляючись у згасаючі очі кольору заліза. Не промовив ні слова.

Панувала повна тиша.

Залізний Вовк знову зітхнув, схилився, важко повалився набік. І більше не ворухнувся.

У камінному колі валунів прадавнього цвинтаря, у місці культу старих, забутих і вічних богів, яке пульсувало прадавньою магією і силою, Стінолаз підняв руки угору і закричав. Тріумфально. Дико. Нелюдськи.

Усе довкола завмерло від жаху.

Корчма при роздоріжжі була єдиним будинком, який залишився від села, яке колись тут розташовувалося, а тепер нагадувало про своє існування кількома чорними куксами коминів, жалюгідними рештками обсмалених перекриттів і досі відчутним запахом згарища. Хто пустив поселення з димом, вгадати було непросто. Найбільше вказувало на німців або сілезців: село лежало на шляху хрестового походу, що його у червні 1420 року вів на Прагу король Сигізмунд Люксембурзький. Хрестоносці Сигізмунда палили все, що можна було підпалити, але старалися зберігати корчми. Зі зрозумілих міркувань.

Корчма, що вціліла, була досить типовою — низька, приземкувата, покрита стріхою, в якій старого зашкарублого моху було

приблизно стільки ж, скільки й соломи, з кількома входами та маленькими віконечками, в яких тепер, у темряві, блимало світло каганців або свічок, непевне та летке, ніби блукаючі вогники на болоті. З комина виповзав, стелився стріхою і плив на луги білий дим. Валував пес.

— Ми на місці, - стримав коня Шарлей. — Тут, за моїми даними, тимчасово звив собі кубельце пан Фрідуш Гунцледер.

— Фрідуш Гунцледер, — хоча не прозвучало жодне запитання, демерит зрозумів без слів, — це ділова людина, підприємець. Він спритно заповнює прогалину, яка внаслідок певних позаекономічних подій утворилася у співвідношенні між попитом і пропозицією. Він постачає, назвімо це так, певні товари, які користуються попитом…

— Тримає роз’їзний бордель, — продовжив за нього як завжди здогадливий Самсон Медок. — Або шулерню. Або ж і те, й інше.

— Саме так. У гуситській армії суворо дотримуються військових статутів, запроваджених Жижкою. Пияцтво, азартні ігри та розпуста у війську заборонені, за це загрожують суворі кари, включно зі смертною. Але військо є військом, у таборах воно би хотіло пиячити, різатися в карти та забавлятися з дівками. А тут — зась, не можна. Нікому не можна. Статути Жижки огидно демократичні — карають усіх без огляду на стан і ранг. У цьому є і свої добрі сторони: військо не розслабляється та не втрачає боєздатності. Гейтмани це розуміють, статути схвалюють, суворо і безжально виконують їх вимоги. Проте що напоказ, те напоказ… Алебардник, піхотинець з ціпом, арбалетник, їздовий — їх, звичайно, за кості, курвівство або крадіжку треба шмагати або й вішати, це правильно і добре впливає на бойовий дух. Але гейтман або сотник…

— Ми приїхали, — здогадався Рейневан, — до, коротко кажучи, нелегального закладу, який служить для задоволення нелегальних пристрастей вищих чинів. Наскільки ми ризикуємо?

— Гунцледер, — повів плечима Шарлей, — діє під прикриттям військового постачальника і приймає тільки довірених офіцерів. Але й так рано чи пізно хтось його видасть, і тоді він зателіпається в зашморзі. Можливо, що для постраху та заради прикладу зателіпається і дехто з тих, кого в нього накриють… Але, по-перше, що за життя без ризику. По-друге, якби що, нас виборонять Прокоп і Флютик. Я так думаю.

Навіть якщо в його голосі зазвучала ледь вловима нотка невпевненості, демерит негайно її заглушив.

— По-третє, - махнув він рукою, — в нас тут справа.

Під самою корчмою пес обгавкав їх знову, але відразу ж утік. Вони спішилися.

— Пояснювати вам головні принципи функціонування підприємства я, мабуть, не мушу, — Шарлей прив’язав віжки до стовпчика. — Це заклад нездорових і заборонених втіх. Тут можна нажлюкатися як чіп. Можна подивитися на голих дівчат, можна і скуштувати продажного кохання. Можна розважитися надзвичайно азартними іграми. Раджу бути дуже обережними в тому, що ви робите, і в тому, що говорите. Зрештою, щоб не було двозначностей: говоритиму тільки я. Грати, якщо дійде до карт або костей, буду тільки я.

— Зрозуміло, — Самсон підняв із землі кілочок. — Зрозуміло, Шарлею.

— Я мав на увазі не тебе.

— Я не дитина, — скривився Рейневан. — Говорити я вмію, знаю, що казати і коли. І в кості також умію грати.

— Ні, не вмієш. Не з Гунцледером та його шулерами. Без дискусій. Виконуй.

Коли вони увійшли, гамір затих. Повисла тиша, а кілька пар очей з нехорошими поглядами присмокталися до них, наче п’явки до дохлої плотви. Момент був неприємно тривожним, але, на щастя, недовго тривав.

— Шарлей? Це ти?

— Я радий тебе бачити, Беренгаре Таулере. Вітаю й тебе, пане Гунцледер. Як господаря.

За столом, у товаристві кількох типиків у шкіряних куртках, сидів широкоплечий черевань із великим носом та підборіддям, деформованим потворним шрамом. Його обличчя густо вкривали сліди від віспи — що цікаво, виключно з одного, лівого боку. Достоту так, ніби борозна під носом, сам ніс і деформоване підборіддя визначали демаркаційну лінію, яку хвороба не наважилася порушити.

— Пан Шарлей, — відповів він на привітання. — Очам своїм не вірю. До того ж із компанією, з людьми, яких я не знаю. Але раз вони з вами… Ми раді вітати тут гостей. Не тому, що ми їх любимо. Ха, дуже часто ми їх взагалі не любимо. Але ми з них живемо!

Субчики в шкіряних куртках зареготали. Решта присутніх не виявила веселості, явно чуючи жарт Гунцледера не вперше і не вдруге. Не засміявся ні здоровань з червоною чашею на лентнері, який стояв за шинквасом, ні його товариш, бородань у чорному — закінчений стереотип гуситського проповідника. Не засміялася, як легко здогадатися, й жодна з досить виклично вдягнених дівчат, які увивалися по кімнаті з глеками та дзбанами.

Не засміявся й чоловік з темною кількаденною щетиною, який голубив у долонях кухоль, у поруділій від обладунку куртці, - той самий Беренгар Таулер, який привітав Шарлея ще на вході. Саме туди, до столу цього Таулера, з яким сиділо ще троє інших, і подався демерит.

— Здрастуй і сідай, — Беренгар Таулер показав на лаву, окинув зацікавленим поглядом Рейневана та Самсона. — Представ нам… Друзів.

— А не треба, — озвався з-над свого кухля рудуватий здоровило. — Молодшого пана я вже бачив. У битві під Усті, при гейтманах. Казали, що це їхній лейб-медик.

— Рейнмар з Беляви.

— Честь для нас. А той?

— Той, — відповів з притаманною йому безтурботністю Шарлей, — це той. Не перешкодить, не завадить. Він працює по дереву.

І справді, Самсон Медок прибрав міни дурника, всівся під стіною й узявся стругати кілочок.

— Якщо вже ми почали представлятися, — Шарлей усівся, — то будь і ти ласкавий, Беренгаре…

Трійця з-за столу поклонилася. При рудому грубані були панок гордовитого вигляду, вбраний, як на гусита, досить багато та різнокольорово, та низенький худолиции і смаглявий тип, на вигляд угорець.

— Амадей Бата, — представився грубань.

— А я є лицар Манфред фон Зальм, — заявив барвистий панок, а перебільшена пиха, з якою він це прорік, свідчила, що такий з нього був лицар, як з клоччя батіг, хресне його ім’я було, певно, Зденек, а біля жодного з фон Зальмів він не те що ніколи не сидів, а й навіть не стояв.

• Предыдущая
• 40/137
• Следующая