Маленька принцеса - Бернетт Фрэнсис Ходгсон - Страница 8

• Предыдущая
• 8/46
• Следующая

— У мене немає ма-ту-сі-і-і! — почала вона, але її голос був уже не таким пронизливим.

Сара дивилась на неї з бажанням допомогти. Тепер у її очах світилося розуміння.

— І в мене теж, — промовила вона.

Це було так неочікувано, що дівчинка вражено заціпеніла. Лотті припинила смикати ніжками і вигинатися — просто лежала й дивилась. Коли заплакану дитину нічим не вдається вгамувати, найкраще може зарадити якась нова думка, що її відволіче. А ще, по правді, Лотті зовсім не подобались ані зла міс Мінчін, ані занадто поблажлива міс Амелія. Їй значно більше була до душі Сара, хоча вона знала її зовсім трішки. Дівчинці не хотілося забувати своєї образи, але вона почувалася дещо спантеличеною, тож, похмуро схлипнувши, спитала:

— А де вона?

Сара на хвильку задумалася. Їй казали про те, що її матуся була на небесах, і вона багато про це думала, — втім, її висновки відрізнялися від уявлень звичайних людей.

— Вона подалася на небеса, — сказала Сара. — Але я впевнена, що вона час від часу іде звідти, щоб подивитися на мене, хоча я її і не бачу. Так само і твоя. Може, вони обидві дивляться на нас зараз. Хтозна, можливо, вони обидві зараз тут, у цій кімнаті.

Лотті сиділа пряма, як струна, і дивилася просто поперед себе. Вона була гарненькою кучерявою дівчинкою, і її круглі оченята нагадували незабудки в росі. Та якби мама бачила її протягом останніх півгодини, вона навряд чи думала би про те, що ця неслухняна дитина заслуговує на матусю-янгола.

Сара розповідала і далі. Може, комусь її історія і здалась би більше схожою на казочку, але у її власній уяві все це було настільки реальним, що й Лотті дослухалась до кожного слова. Їй раніше вже розказували, що її мама тепер має крильця і корону, й показували картинки, на яких були зображенні панночки, вбрані у білі льолі, — казали, що це янголи. Проте Сара повідала, здавалося, цілком реальну історію про чудову країну, де живуть справжні люди.

— Там простираються цілісінькі поля квітів, — вела вона, віддаючись своїй історії аж до самозабуття. Здавалося, ніби вона розповідає все це уві сні. — Неозорі поля лілій! Коли над ними повіває легенький вітерець, він піднімає їхній приємний аромат у повітря, і люди вдихають його на повні груди — так там завжди, бо вітерець ніколи не вщухає. Дітки бігають полями поміж лілій, збирають повні оберемки квітів, сміються і плетуть вінки. Вулиці сяють. А люди ніколи не стомлюються, хоч би як далеко вони подались. Вони можуть літати, куди їм заманеться. А стіни довкола небесного міста зроблені з перлів та золота. Вони не надто високі, тож люди можуть підходити до них і перехилятися, мов через перила, щоб подивитись униз, на землю, усміхнутися і послати чудесні повідомлення.

Хоч би яку історію заходилася розповідати Сара, Лотті все одно перестала би плакати і зачаровано вслухалася б у її оповідь. Та ця була, безперечно, найчарівнішою серед усіх. Дівчинка присунулася поближче до Сари й жадібно ловила кожне слово, доки оповідь не скінчилася — надто швидко. Коли Сара змовкла, Лотті так засмутилася, що знову примхливо скривила губенята.

— Я хочу туди, — запхинькала вона. — У мене немає матусі у цій школі.

Сара помітила сигнал про небезпеку й повернулася зі своїх мрій. Вона взяла дівчинку за пухкеньку ручку і притягнула ближче до себе, примирливо засміявшись.

— Я буду твоєю матусею, — сказала вона. — Ми будемо грати, ніби ти — моя маленька донечка. А Емілі буде твоєю сестрою.

На щічках Лотті з’явились ямочки.

— Правда? — перепитала вона.

— Атож, — відповіла Сара і звелася на ноги. — Ходімо до Емілі, розкажемо їй. А потім я вмию твоє личко і розчешу твої кіски.

Лотті з радістю згодилася на це й швиденько подалась до кімнати нагорі, навіть не згадавши про те, що причиною трагедії, яка тривала протягом останньої години, було саме те, що вона відмовлялася вмиватись і розчісуватись до вечері, і міс Мінчін покликали якраз для того, аби вона застосувала свій безсумнівний авторитет.

З цього часу Сара стала названою матір’ю.

Наймогутніша сила, якою володіла Сара, вабила навіть більше прихильників, ніж усі її коштовні дрібнички і той факт, що вона була «взірцевою ученицею». Цій силі найбільше заздрили Лавінія та інші дівчатка, хоча водночас відчували, що зачаровані нею, і від цього самі на себе сердились. Ця сила полягала у Сариному вмінні розповідати історії і перетворювати все, про що вона розказувала, на чудову оповідку.

Будь-хто, кому довелося навчатись у школі з майстерними оповідачами, знає, що означає це диво — як його чи її оточують вдячні слухачі й стишеним голосом благають розказати історію. Як навколо збирається цілий гурт і скупчується довкола тих, кому пощастило найбільше, сподіваючись приєднатися до обраних і послухати оповідь. Сара не просто вміла оповідати, а обожнювала це. Коли вона стояла або сиділа посеред кола слухачів і починала вигадувати чарівні історії, її зелені очі збільшувались і сяяли, щоки рожевіли, а сама Сара, не усвідомлюючи того, що робить, майстерно грала, втілюючи свою оповідь. Вона передавала чудові або тривожні моменти перепадами інтонацій, розхитувалась і схилялася всім своїм худеньким тільцем, робила драматичні жести руками. Дівчинка забувала про те, що її слухають діти. Вона ніби бачила і проживала чарівну казку, з королями, королевами і прекрасними панночками, про пригоди яких оповідала. Іноді по закінченні історії Сарі забивало дух від захоплення. Тоді вона клала руку собі на груди, що швидко здіймалися, і, переводячи подих, жартувала сама із себе.

— Коли я розповідаю історію, — казала Сара, — вона не здається мені щойно вигаданою. Вона здається більш реальною, ніж ми, більш справжньою, ніж шкільний клас, у якому ми сидимо. Я почуваюся так, ніби втілююсь у кожного героя своєї казки — по черзі, в одного за іншим. Це дивне відчуття.

Сара вже вчилась у школі міс Мінчін зо два роки. Якось пополудні одного туманного зимового дня, коли вона виходила зі свого екіпажа, зручно загорнута у свої найтепліші оксамити й хутра, — при цьому дівчинка навіть не здогадувалася, наскільки пишно виглядає, — вона раптом зловила на собі погляд. Сара саме йшла тротуаром, і помітила, що за огорожею стоїть маленька невиразна постать, повернувши голову і вдивляючись широко розплющеними очима на неї. На її перемащеному обличчі відбивалася дивна суміш палкості і сором’язливості, тож Сара, кинувши погляд у відповідь, доброзичливо усміхнулась — вона звикла так усміхатися людям.

Та власниця перемащеного обличчя і широко розплющених очей, без сумніву, злякалася, що її зловили на гарячому, коли вона витріщалась на таку важливу персону. Вона миттю сховалася, наче чортик із табакерки, і помчала на кухню, зникнувши так раптово, що якби ця дівчинка не була таким знедоленим бідолашним створінням, Сара неодмінно від душі посміялася б.

Того ж вечора, коли Сара сиділа посеред кола слухачів у кутку класу, розповідаючи одну зі своїх історій, та сама маленька постать несміло увійшла до кімнати, тримаючи ящик з вугіллям, заважкий для неї. Дівчинка опустилася на коліна перед коминком, щоб досипати вугілля й вимести попіл.

Вона була чистіша, ніж тоді, коли вдивлялася крізь шкільну огорожу, але виглядала такою ж наляканою. Без сумніву, дівчинка боялася бодай кинути погляд на учнів або ж виказати, що вона дослухається. Вона обережно кидала грудки вугілля, щоб не створити зайвого шуму, і дуже тихо вимітала попіл. Та за кілька хвилин Сара помітила, що дівчинка дуже зацікавилась оповіддю — вона намагалася робити свою роботу повільніше, сподіваючись почути кілька слів казки. Зрозумівши це, Сара почала говорити голосніше й більш зрозуміло.

— Русалоньки прудко пливли у кришталево-зеленій воді й тягнули за собою тенета, зіткані з глибоководних перлів, — розповідала вона. — Принцеса сиділа на білій скелі й дивилася на них.

• Предыдущая
• 8/46
• Следующая